Жив собі на світі Чорний кіт. Ще з народження він був невдахою. У нього не було друзів, бо всі зневажали його за те, що він був чорний. Навіть Мама-кицька більше любила інших котенят, а на Чорненького, не звертала увагою Час-від-часу Кіт впадав у депресію. Період осінньої депресії переходив у зимову. Навіть весна не була для нього порою романсування.

– Якій киці я здався, такий чорний, як сажа. Сумно роздумував Кіт.

Тинявся він без діла по вулицях Копичинець, рахував горобців на дроті і радий був би погратися хоча б з мишками, але вони, чомусь, теж його боялись.

Коли Кіт був ще маленьким, він серйозно захворів… У нього був синдром крокодила Гєни. Він шукав собі друзів. Але спроби були марними. Ніхто не хотів із ним товаришувати. І тоді Кіт остаточно зневірився захворів ще серйозніше. (Ні він не став алкоголіком). Його страшна хвороба називалася «БАЙДУЖІСТЮ».

Немає у мене друзів , то й не треба. Мені байдуже – спокійно казав він.
Самотньо тинявся Чорний кіт парками і скверами. І, здавалось-би, нікому не заважав. Але виявилось, що коли він перебігає людям дорогу, – їм не щастить. Тому навіть люди ставились вороже до Чорненького. (Якось він перебіг дорогу і мені. Але я на нього не ображаюсь, чесно!). Чорний кіт намагався триматися осторонь від людей, щоб не спричиняти їм неприємностей.

Одного разу, сидячи на паркані біля саду, Кіт спостерігав. Дивився на пташок, які вили собі гніздечко, і, взагалі, розглядався довкола. Було дуже гарно. Якраз прийшла весна і настали перші погожі дні.

Раптом у саду щось забіліло. Чорний кіт з усієї сили намагався розгледіти, що там. Згодом біла пляма почала набирати конкретніших контурів. І Чорненький побачив … шикарну Білу Кицьку. Вона граційно йшла серед дерев, поволі пересуваючи тендітні лапи. У неї був пречудовий, пишний, лахматий хвіст, а сама вона – біла-біла, як молоко.

Чорний кіт не міг відірвати від неї погляду.

Яка краса, яка грація, ошелешено думав він.
Але через хвилинку-другу Кіт отямився.

– Забувся, волоцюго, – сам до себе казав він. – Вона на тебе н6авіть не гляне! Сумно зітхнувши ковтнув Кіт слинку. Він ліниво простягнувся на яблучній гілці, потягся і підставив своє пузо сонячному промінню. Чорний хвіст висів у повітрі і ледь помітно ворушився на кінчику. Чорненький заплющив очі, бо на нього світило сонце.

Аж раптом, щось м’якеньке і ніжне торкнулось його живота. Було приємно. Кіт розплющив очі. І над ним, неймовірно, стояла та сама Білосніжна кицька.

Ти заліз на мою гілку, – трішки суворо сказала вона.
Вибач… те… – соромлячись відповів Чорненький. – Я не знав, що це… Ваша… територія. – Я вже йду, – відвівши погляд від Кицьки сказав Чорний кіт. І хотів було вже стрибати на паркан, але Кицька сказала:
Стривай! Тут знайдеться місце і для двох. Лязь на місце!
Не сміючи заперечувати, кіт покірно виконав.

Мені сумно самій, – сказала Кицька, – у мене зовсім немає друзів.
І в мене… – відповів Кіт
А давай будемо товаришувати, – борзо запропонувала кицька.
Давай, – без роздумів відповів Кіт.
А як Тебе звуть?
Чорненький. А тебе?
Щасливка!
І з того часу вони постійно були разом. Не уявляли дня проведеного один без одного. Їм було добре. І Чорний Кіт нарешті знайшов свою половинку, свою Кицюню. Заради неї варто було чекати. Разом вони пізнавали найсолодші хвилини J . Скоро у них народяться чорно-білі котенята. А коли Чорненький перебіжить комусь дорогу, це не заподіє жодної шкоди. Бо він – щасливий! У нього є Киця, яку він дуже любить і яка шалено кохає його! Їм добре разом. І хай кожному буде так!

Спонсор допису: Шукаєте для себе нерухомість – будинок чи квартиру? Дізнайтесь більше на сайті http://bestgrad.ru/ та виберіть найкращий варіант

З’їжте мене, бо я апельсин,
я ж й для цього стою прилавку.
Купіть мене і з’їжте мене
сівши десь в парку на лавку.

Я ж спеціально для вас ріс-виростав
далеко десь у сонячній Італії,
а не для того, щоб тут згнивши пропав
у супермаркені цінової баталії.

Мене купіть та додому принесіть –
зробіть маленьке свято дітям,
розріжте на двоє і видусіть сік,
бо ж він найсолодший у світі.

Не проходьте ви мимо лиш кинувши погляд
такий байдужий і безсердечний.
С, В1, В2, В5 – вітамінів в мені безліч
і до того ж я екологічно безпечний.

З’їжте мене, бо я апельсин,
в цьому і є сенс мого буття.
З’їжте мене, бо коли зігнию
мене просто і тупо кинуть в сміття. \

Ми зустрілись з тобою в тролебусі,
що їхав із Дружби на Східний.
Навколо напхалось море людей,
неначе не Тернопіль це, а Сідней.

Ти сиділа й так мило всміхалась
дивлячись у вікно за яким ішов дощ.
На тобі були чорні спортивні штани
і синьо-голубий плащ.

У біло-ніжних руках ти скрипку тримала,
напевне, що ти музикант.
І я уявляв як прекрасно ти грала,
бо у тебе до цього талант.

Я навпроти сидів і у вічі вдивлявся,
хотів в них побачити щось не земне.
Я навіть на мить був подумав, що закохався
у обличчя це миле і у міру бліде.

Та час диктує свої умови –
ось і зупинка моя.
Та вірю, що доля зведе десь на с знову
і тоді ти вже будеш моя

Земна куля, схлжа на дулю –
така ж сама пуста і безглузда.
І якщо я не правий – пустіть в лоба кулю,
пусту і безглузде, схожу на дулю.

Де я народивя? Чого тут живу?
Чи потрібне було мені оце все?
Я на місті стою, чи кудись таки йду?,
бо самне розберу, бо сильно гребе.

Недосконале ВСЕ, бо досконале НІЧОГО –
отак побудований світ;
і не бійся тепер, коли перебіже
дорого чорний кіт.

Купи лайна як результат існування
інтелегентних і не дуже соцмас.
Ви досі вирите у кохання?,
тоді я іду до вас.

Цікаво, але мені не цікаво
нічого тепер, коли знаю усе.
Поглядаю на спокуси лукаво,
бо з головою затягує це мене.

Спонсор допису: Цікавитесь як зекономити на комунальних витратах? Дізнайтесь більше про энергосберегающие лампы оптом

Настала зима і нікого нема’ –
усі поховалися в хати.
Сховався і я, як у землю труна,
засів і почав писати.

Писа в я про біль, писав я про горе,
про щастя і радість та й взагалі про все.
Писав про річки, що впадають у море,
писав про хмарини, що їх вітер несе.

Писав про кохання і про страждання
яким те кохання і є.
Писав про духовне й про сенс існування,
писав, як шукав я життя своє.

Писав про природу та її вроду,
описував ночі і дні.
Писав про вогонь, повітря і воду,
а ще присвятив я стовпчика землі.

Писав про країну – свою Україну,
про долю її не легку.
Про те, як її перетворили в руїну,
і про те, як сильно я її люблю.

Ще писав я про мову, рідну калинову,
і про суржик проклятий – рану у ній.
Вірш присвятив я великому Слову,
і пісні чарвній – веселій й сумній.

Писав я про все, що привертало увагу,
що зачіпало за душу і све таке.
Писав я про те, що викликало повагу,
а інколи просто – писав і все.

В людини часто змінюється настрій. Навіть протягом дня в кожного з нас він міняється сотні разів. Зараз настрій хороший (вам весело і радісно, навколишній світ привітний до вас), а через декілька хвилин різко погіршується (в силу різних факторів, які можуть від вас не залежати). Ви стаєте роздратованими і злими. Починаєте зганяти злість на оточуючих людях, хоча вони зовсім ні в чому не винні. Це ваше роздратування поширюється довкола і з швидкістю світла, знаходить все нових і нових жертв. А потім від них знову повертається до вас. Виходить таке замкнуте коло, яке дуже важко розірвати…

А чи можна керувати своїми емоціями, щоб не виникало таких безвихідних ситуацій?

Думаю що так. Але для цього потрібно завжди бути спокійним та зібраним, рахуватися з думкою інших людей, зважати на їх бажання, прагнення, потреби.

Але залишатися завжди спокійним та незворушним – це дуже важко. Особливо якщо у тебе неврівноважений тип темпераменту (наприклад: холерик або меланхолік). Тоді не ви керуєте своїми почуттями, а вони керують вами. Це коли вам із самого дитинства закладено бути таким, яким ви є. Це щось – сильніше від вас. І ви з цим нічого не можете вдіяти…

Колись давно, в одній книжці з психології (точно не пам’ятаю в якій саме) я побачив ілюстрацію, яка найповніше і водночас найзрозуміліше передає сутність людських темпераментів. На цьому малюнку було зображено чоловіка, який сидить на лавці поклавши біля себе свого капелюха. Тут підходить інший чоловік. І не дивлячись сідає на лавку. Відчувши під собою щось не те, він різко встає, чим привертає увагу власника капелюха, що спокійно (поки що) сидить на лавці. І тут наступає мить реакції, і люди з різними темпераментами реагують по різному:

Сангвінік. Побачивши свій пом’ятий капелюх, бере його в руки і починає голосно реготати. Він не бачить в цьому нічого поганого, а цю ситуацію вважає кумедною. («Приколіст» одним словом.)
Холерик – одразу починає кричати. Його зовнішній вигляд вмить змінюється: вираз обличчя стає сердитим, очі – злими, з рота бризкає слина (одним словом – хам).
Меланхолік – починає плакати. Не сказавши ні слова заливається сльозами. Йому не так шкода капелюха як самого себе (плакса коротше).
Флегматик – повільно повернувши голову і опустивши очі, бачить зім’ятого капелюха. Хвилинку-другу дивиться на нього не поворухнувши жодним м’язом обличчя і продовжує далі незворушно сидіти без жодної реакції (одним словом – гальма).
Але дуже рідко буває коли в людини присутній якийсь один тип темпераменту. Найчастіше це поєднання декількох типів з переважанням якогось одного. І саме він визначає характер людини.

Тому як не крути, а з темпераментом своїм треба якось жити. Бо іншого вибору в нас немає. Можливо спробувати якось його скоректувати або змінити, але і так непогано. Адже кожна людина повинна бути неповторною і оригінальною, бути собою.

Спонсор допису: Платные прогнозы на волейбол сегодня на сайте Грандбетс.ру