Настала зима і нікого нема’ –
усі поховалися в хати.
Сховався і я, як у землю труна,
засів і почав писати.
Писа в я про біль, писав я про горе,
про щастя і радість та й взагалі про все.
Писав про річки, що впадають у море,
писав про хмарини, що їх вітер несе.
Писав про кохання і про страждання
яким те кохання і є.
Писав про духовне й про сенс існування,
писав, як шукав я життя своє.
Писав про природу та її вроду,
описував ночі і дні.
Писав про вогонь, повітря і воду,
а ще присвятив я стовпчика землі.
Писав про країну – свою Україну,
про долю її не легку.
Про те, як її перетворили в руїну,
і про те, як сильно я її люблю.
Ще писав я про мову, рідну калинову,
і про суржик проклятий – рану у ній.
Вірш присвятив я великому Слову,
і пісні чарвній – веселій й сумній.
Писав я про все, що привертало увагу,
що зачіпало за душу і све таке.
Писав я про те, що викликало повагу,
а інколи просто – писав і все.
