30 C
Kopychyntsi
сьогодні 20.09.2021
Блог сторінка 2

ГО “Копичинці та Околиці” передала 2 нових кисневих концентратори, закуплених за кошт компанії “Mary Trucking Inc.” Копичинецькій комунальній лікарні.

Заступник головного лікаря подякував благодійникам за допомогу і наголосив, що дане обладнання вкрай необхідне для порятунку здоров’я, а іноді й життя пацієнтів. Саме воно допомагає нормалізувати дихання і стабілізує роботу серцево-судинної системи.

Першість Гусятинщини з мініфутболу

На футбольних майданчиках у селах Васильківці та Коцюбинці проходила Відкрита першість Гусятинщини з мініфутболу 2020-2021 років.У змаганнях брали участь 20 команд, розділених на дві ліги – Вищу та Першу.

Серед переможців є команди нашої громади:

Вища ліга:”Надія” – Копичинці (1 місце)

“Група здоров’я” – Копичинці (3 місце)

Перша ліга:ФК Котівка (2 місце)

У турнірі також брали участь команди з Яблунова та Гадинковець.Кращі футболісти у номінаціях:

Вища ліга:

– кращий воротар – Ковальчук Юрій ( “Група здоров’я” – Копичинці)

– кращий гравець турніру – Поповський Ілля (“Надія” – Копичинці)

Перша ліга:

– кращий нападник – Юречко Василь (ФК Котівка)

– кращий гравець турніру – Роман Олег (“Легіон” – Гадинківці)

Переможці та призери змагань отримали кубки, грамоти та медалі, надані Федерацією футболу Гусятинського району. Взято із ФФГР.

У Копичинецьку громаду повертається великий футбол

Учора, 21 березня, на футбольному полі в Копичинцях відбувся перший спаринг місцевої команди «Нічлава». Суперником був колектив «Вікнини» з с. Вікна Гримайлівської селищної громади.Це перший контрольний матч у рамках підготовки до нового сезону. Нагадаємо, «Вікнини» у чемпіонаті області 2021 року виступатимуть у першій лізі, а «Нічлава» – у другій.

Матч завершився з рахунком 3:2 на користь господарів, команди “Нічлава”. Голи: Коваль Роман, автогол (гравець команди “Вікнини” забив у власні ворота), Сливка Ігор.

Золоті призери

Біатлоністи нашої громади підкорюють нові вершини! Матляк Степан, Тарасюк Тетяна і Тарасюк Тарас отримали призові місця на чемпіонаті Тернопільської області з біатлону, що проходив 20-21 лютого у с. Підгороднє.

Спринтерська гонка з двома вогневими рубежами (стрільба лежачи та стоячи):

• Матляк Степан – 1 місце (у категорії “Юнаки 2005-2006 р. н.”)

• Тарасюк Тетяна – 1 місце (у категорії “Дівчата 2005-2006 р. н.”)

• Тарасюк Тарас – 1 місце ( у категорії “Юнаки 2007-2008 р. н.”)

Гонка з масовим стартом з 4 вогневими рубежами:

• Тарасюк Тетяна – 2 місце (у категорії “Дівчата 2004 р. н. і старші”)

Коротка лижна гонка 1,6 км:

• Матляк Степан – 1 місце (у категорії “Юнаки 2005-2006 р. н.”)

Щиро вітаємо наших спортсменів!

Спортивний захід “Зимова Нічлава”

Сувора зима не зупинила юних біатлоністів нашої громади на шляху до звершень. Спортивний захід “Зимова Нічлава” відбувся сьогодні у парку міста Копичинці

“З колядою в Яблунів”

У зимовому фестивалі, що відбувся у Яблунові 31 січня, взяли участь понад 20 творчих колективів та вертепів з різних куточків громади, і не тільки. Гостей фестивалю пригощали гарячою юшкою та іншими смаколиками.Проведення такого дійства допомагає відроджувати українські традиції та об’єднує жителів громади у культурному збагаченні. Дякуємо старості Яблунівського округу Андрію Балабуху та усім, хто долучився до організації та проведення фестивалю!

БРОНЗОВІ ПРИЗЕРИ

ФК «Нічлава» Копичинці став бронзовим призером чемпіонату Тернопільської області серед ветеранів! Ветерани «Нічлави» нагороджені медалями зі спеціальним гравіруванням, грамотами та кубком.

У номінації «Кращий тренер» переміг відомий фахівець, що виховав чимало відомих футболістів Тернопільщини – Ігор Шпікула.У церемонії нагородження взяв участь голова Асоціації футболу Тернопільщини Тарас Юрик, перший заступник голови – виконавчий директор АФТ Василь Миколайович Заторський та секретар Копичинецької міської громади Андрій Патола.

– Команда «Нічлава», яка у ветеранському чемпіонаті області відстоює честь копичинецького футболу, демонструє кращі традиції місцевої школи футболу, і саме ветерани є найбільшим прикладом до наслідування. Ще довгого футбольного довголіття Вам! Окрема вдячність напевне головному промоутеру та меценату футболу копичинецького краю Ігорю Підлипському. Пан Ігор допомагає дорослому, ветеранському, дитячому футболу, розбудовує футбольну інфраструктуру. Відповідальний бізнес повинен брати приклад з таких людей, як Ігор Підлипський, – сказав у вітальному слові Тарас Юрик.

Незламна повстанка

День захисника України завжди викликає в усіх відчуття радості та гордості за свою державу. Та є люди, у яких цей день викликає ще й болючі спогади пережитих страждань. Цих людей називають нескореними. Вони йшли на все заради своєї Батьківщини.

До таких людей належить і жителька с. Гадинківці – Козіцька Ольга Романівна (з дому Марчук). Народилася вона 20 травня 1924 р. у селі Панасівка, що на Зборівщині, рано залишилася сиротою. Коли формувалися загони УПА, Ольга Романівна без вагань стала зв’язковою. За те, що швидко справлялась із своїми завданнями, одержала позивний “Скора”.

“Не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба!” – одне з найважливіших правил зв’язкових, та навіть воно не завжди допомогало уникнути зрад.

У той холодний вечір 29 січня 1946 р. на серці у Ольги Романівни було тривожно – уже два тижні тривала облава на повстанців. Дівчина залишилася ночувати у сусідки – вдови з малолітньою донькою. Вона лягла на ліжко в тому, у що була одягнена, і почала чекати. Невдовзі хату оточили. На подвір’ї стало ясно, як серед дня. Грюкали в двері і вимагали видати зв’язкову. Ольга Романівна спокійно вийшла і пішла з енкаведистами до свого дому, де її одразу ж і почали допитувати та нещадно бити. Проте віддана своїй справі зв’язкова постановила собі, що краще загинути, ніж видати когось із повстанців.

Зрозумівши, що не зможуть вибити з вуст дівчини і пари слів, енкаведисти забрали її до сільської ради, де цілу ніч допитували іншим методом: зняли взуття та били шомполами по босих ступнях, допоки Ольга Романівна не могла на них навіть стояти. Зранку ж її обезсилену взяли попід руки, кинули, як річ, на фіру та повезли до Заложців.

Вимучена, побита, оглянулася Ольга Романівна назад і побачила, як біжить за фірою мале дівча, обливається слізьми та просить, щоб відпустили її старшу сестру. Заледве вмовила десятирічну Рузю повернутися додому, пообіцявши, що все швидко закінчиться, хоча знала, що може і не залишитись живою. Образ заплаканої сестрички ще часто буде зринати у її пам’яті впродовж багатьох років.

Після прибуття до Заложців Ольгу Романівну кинули в камеру, де зберігалося зерно. Там днювали й ночували миші, і від них не було де сховатися. Тут пробула вона до 26 квітня 1946 р., і кожного дня Ольгу Романівну викликали на допити.

У кожного енкаведиста були свої методи. Яких тільки знущань не зазнала молода зв’язкова! Все це навіть важко описати. Не один раз просила Бога, щоб забрав вже її до себе, адже сил ставало все менше й менше. Її били до втрати свідомості, топтали дівоче тіло, одягнувши спеціальні чоботи з залізними підошвами, кидали зв’язану в сніг чи багнюку і тримали так весь день. Проте Ольга Романівна не видала нікого.

З Заложців зв’язкову відправили до Тернополя, де допити продовжувалися, і після очної ставки зі зрадником, що видав її, Ольгу Романівну засудили до 10 років ВТТ і 5 років позбавлення прав. Винесення вироку Ольга Романівна сприйняла спокійно, адже це означало закінчення щоденного пекла, в якому вона перебувала впродовж трьох місяців.

Яким же великим було здивування Ольги Романівни, коли зрадником виявився сільський дяк – людина, яку всі шанували і якій всі довіряли. Зрада не врятувала його від власної кари – п’яти років заслання на Воркуту. Подальша доля його невідома.

Надворі буяє травень, а вантажний потяг везе нескорених в далекий Сибір. Два тижні в дорозі. Жахлива спека. Спрага та голод. Не всі дісталися місця призначення. Та й ті місця змінювалися впродовж трьох років так часто, що важко було їх запам’ятати. Врешті дістались до Мордовії, де відбули сім років каторги. Усіх поділили на бригади, по сім дівчат в кожній, та дали непосильну роботу: вирубувати ліс і прокладати  залізничну дорогу. Цілі дні з пилою в руках та жахливе харчування у вигляді супу з води і піску призвели до того, що Ольга Романівна різко втратила вагу і не могла працювати. Тому на два тижні її перевели на особливе харчування. Заледве встигла трішки поправитись, як знову відправили її на вирубку лісу.

Невдовзі нове випробування випало на долю Ольги Романівни: під час рубання дерева його половина впала на неї. Проте видно Господь ніколи її не покидав, бо Ольга Романівна залишилася жива і через два тижні, проведені в лазареті, знову повернулася до роботи.

Нарешті ліс вирубали і почалось прокладання залізничних шляхів. Тендітні дівочі плечі носили важкі рейки, по яким невдовзі почали курсувати потяги, а залізничне радіо прославляло братів-комсомольців, які “проклали” цю колію. І, мабуть, досі ніхто не знає, що зрошена вона дівочими сльозами, що текли від болю та безсилля.

Через деякий час Ольга Романівна стала безконвойною і останні дев’ять місяців каторги випасала коні.

На цьому далекому засланні Ольга Романівна познайомилася з хлопцем – Козіцьким Андрієм Михайловичем. Після звільнення 1 травня 1955 р. подалася з ним в Україну, а саме в село Гадинківці.

Як і десять років тому, буяв травень. Ольга Романівна їхала в чуже село з острахом, бо не знала як приймуть її рідні чоловіка. Та залишилася тут і п’ятдесят років прожила з Андрієм Михайловичем, який у 2007 р. відійшов у засвіти. Тут збудували хату, тут виростили дітей і внуків, а зараз Ольга Романівна тішиться правнуками, яких у неї є аж п’ятеро. «Ніколи не думала, що залишуся живою, а не те, щоб коли-небудь вийти заміж і дочекатися дітей», – розповідає старенька.

Можна з впевненістю сказати, що завдяки непохитній відданості своїм побратимам, завдяки твердій вірі в Боже милосердя, Ольга Романівна змогла перенести усі негаразди і назавжди залишиться однією з тих нескорених героїв та героїнь, якими ми пишаємося і перед якими складаємо низький-низький уклін.

Слава Україні! Героям слава!

Історію бабусі надала онука Ольги Романівни – Юлія Росовська

Архієпископ Нестор: “Щоб змінити суспільство – потрібно почати із самого себе”

Владика Нестор – архієрей Православної Церкви України, архієпископ Тернопільський і Кременецький. 28 лютого 2006 року він став наймолодшим архієреєм церкви, коли Священний синод обрав його єпископом Тернопільським і Бучацьким. “Копичинці та Околиці” вирішили поцікавитися його досвідом керування єпархією.

– Слава Ісусу Христу! Владико, чому ви обрали саме такий життєвий шлях: стати монахом та присвятити своє життя Богові?

– Слава навіки! Поклик до священства я відчув ще в школі. Приблизно у 1992-1993 роках до моїх рук вперше потрапила Біблія, яких в радянські часи було не так і багато. Тоді я вперше її прочитав: від початку й до кінця. Проте нічого не зрозумів, тому вирішив спробувати ще раз. Наступного разу, я відчув, що Біблія дала мені відповіді на життєві питання, над якими я роздумував.

– Ви зацікавились релігією у 15-ти річному віці?

– Так, у віці 14-15 років я почав цікавитись релігією, читати різноманітну духовну літературу, якої було небагато на той час. Згодом почав активніше ходити до церкви. Закінчивши школу, я поступив у Київську духовну семінарію, а потім у Київську духовну академію. Під час мого навчання там, якраз на кінець навчання в семінарії, почав відроджуватися Михайлівський Золотоверхий монастир. У радянські часи він був знищений. Одночасно з відбудовою храмів і корпусів, відроджувалось і чернече життя. Я був свідком перших постригів ченців та багато спілкувався з монахами. Тоді в мене і почали з’являтися думки про те, що це  – мій шлях. Старенький ієромонах з Михайлівського монастиря дав пораду, коли помітив мої духовні пошуки. Він сказав: «Я бачу, що ти думаєш над тим, чи йти у монастир, проте зробити це варто лише тоді, коли зрозумієш, що іншого шляху для тебе немає».

– Коли ви прийняли остаточне рішення про те, щоб постригтись у ченці?

– Мені було 21, коли я обрав цей шлях. Закінчував академію я вже у священничому сані, після чого захистив кандидатську дисертацію і залишився там викладати. Це було в 2003 році. Саме в той час почала відроджуватися кафедра богослов’я в Чернівецькому університеті. Я був одним із трьох перших викладачів Київської академії, які їздили викладати в Чернівці. А ще Святійший Патріарх Філарет покликав мене на особливий і дуже відповідальний послух: стати його секретарем та працювавати з ним три роки. Для мене це був великий адміністративний досвід, який пізніше допоміг мені, коли я став єпископом.

– Вам тоді було 26?

– Так, 26 років. Коли в 2006 році на Тернопільщині помер митрополит Василій, який стояв при витоках створення Української автокефальної православної церкви ще в 1980-х роках, постало питання: кого призначити на його місце. У єпархії на той час була досить своєрідна ситуація, тому хотіли старшого, досвідченого архієрея. Проте багато священників мене знали і делегація, що приїхала до Патріарха, попросила призначити мене. Я не сприйняв це серйозно. Мені було 26, а за традицією церкви було прийнято призначати на таку посаду людину, не молодшу 30 років. Були проведені збори, зібрано підписи та передано на Священний синод. Спостерігаючи таку однодумність духовенства, Священний синод прийняв рішення про мою хіротонію, і в березні 2006 року мене рукоположили на єпископа та направили сюди єпископом Тернопільським і Бучацьким.

– Чи не було пересторог щодо того, що ви надто молодий для такої відповідальної посади?

– Були спроби маніпуляцій, були проблеми у стосунках із владою. Але я цим не переймався. Я знав, що мені потрібно зробити певні речі, пам’ятав, що маю на це благословення Боже та Церкви. Для мене на першому місці була не адміністративна праця, а молитва. Це основа, на якій повинна будуватись Церква.

Коли я приїхав сюди, тут не було ні приміщення для єпархії, ні печатки, ні порядку у документах – доводилось приводити усе до ладу. У цьому і допоміг досвід роботи в патріаршій канцелярії. Станом на сьогодні я вже 14 років із Божою поміччю знаходжусь на цій посаді. Єпархія розбудовується та розвивається, для неї було створено єпархіальний сайт. Коли відбувся Об’єднавчий собор, вона у повному складі ввійшла в Православну Церкву України (ПЦУ). Зараз ми проводимо своє служіння на те, щоб зміцнювати  православ’я та допомагати людям знайти свій шлях до Бога.

– Зараз в Україні триває карантин. Віруючі не мають змоги повноцінно відвідувати храм. Два священники із ПЦУ (Православної церкви України) звершили літургію із онлайн-причастям. Яка ваша думка щодо такого причастя та онлайн-літургій?

– У певній мірі це є зневажливим ставленням до таїнства. Я особисто вважаю, що між відвіданням церкви онлайн та фізично різниці немає. Проте, коли ми говоримо про таїнства, постає дилема: чи можна вважати оце таїнство дійсним, якщо людина не є безпосередньо при ньому присутня? Справа не в самому причасті за межами храму, а в певній послідовності, конкретних молитвах. Тобто, коли священик благословляє хліб та вино, які перетворюються в Тіло і Кров Христові – він говорить конкретно, не до хліба, що є перед монітором. При таїнстві важлива єдність, спільність та присутність. Освячується конкретне Тіло і конкретна Кров. Тому, якщо ці речі проводити онлайн, це є певною зневагою до наших ритуалів. Отже, присутність людей є обов’язковою для того, щоб відбувалось повноцінне таїнство.

– Яким ви бачите розвиток парафій ПЦУ на місцях та їх співпрацю у соціальному служінні?

– У першу чергу парафія – євхаристійна спільнота. Завдання священика – привести людей до Христа. Хочеться, аби люди не просто були на богослужіннях, а й розуміли, що таке бути християнином. Адже бути ним потрібно не лише в храмі, але і поза ним. Часто буває так, що людина, йдучи в церкву, хоче жити праведно, виконувати Божі заповіді. Проте виходячи з неї, стикаючись з проблемами – свідомо грішить. Ведеться ніби паралельне життя: отут я християнин, а отут – не християнин. Тому завданням священника є, працюючи з людьми, пояснювати, що праведне життя – це не просто раз в тиждень прийти до церкви. Воно має виражатись у всьому: в справах милосердних, соціальних, любові до ближнього.

– Як ви проводите свій вільний час?

– Найкращий відпочинок – зміна діяльності. У мене не надто багато вільного часу. Якщо ж він є, як правило, я читаю. Не лише богословську літературу, але й інші жанри. Наприклад, зараз читаю твір Платона «Держава». Якщо ж говорити про мою системну діяльність, яка виходить за межі мого служіння, то я належу до молодіжної організації «Пласт». Там я є виховником, маю свій гурток хлопців. Дана діяльність дає змогу морально відпочити,  стимулює до розвитку, адже в молоді є багато питань, на які потрібно відповідати.   

– Яким чином, на вашу думку, потрібно координувати спільну діяльність між церквами, об’єднувати їх?

– Якщо ми говоримо про співпрацю в певних соціальних речах на потребу громади, то тут є великі перспективи та потенціал. Таку працю можна будувати на тому, що нас єднає: єдиній країні, спільній громаді, людях. Ні для кого не секрет, що в сім’ях можуть бути представники різних конфесій. Проте вони знаходять спільну мову між собою, живуть разом, виховують дітей. Так само має бути і між священниками. Ми бачимо приклади  діаспоріан, коли представники різних церков між собою прекрасно уживаються, аби зберегти українські традиції, мову. Тому головна умова об’єднання – спільна мета. Є багато різних проблем в нашому суспільстві, які всі бачать, але вважають, що це не їхні проблеми.  Це алкоголізм, зокрема підлітковий, соціальне сирітство (діти, в яких батьки за кордоном). Цей список можна продовжити добрим десятком суспільних проблем, над якими церкви можуть працювати разом. Одна парафія не змінить багато. Проте якщо спільно працювати над проблемами, доносити до людей інформацію – ці соціальні проблеми можна вирішити. 

– Владико, що побажаєте Копичинецькій громаді?

– Бажаю Копичинецькій громаді, щоб вона міцніла, зростала. Знаю, що у вас є багато хороших, сильних, відповідальних людей. Вони можуть згуртували всіх навколо. Згенерувати ідеї, щоб зробити життя людей кращим. Я хочу, аби всі пам’ятали: щоб змінити суспільство – потрібно почати із самого себе. Нехай кожен з вас розуміє, що на ньому лежить відповідальність. Якщо ти можеш зробити якісь речі – роби. Нехай Господь вам допомагає в цьому!

Спілкувалися з архієпископом Нестором о. Віктор Урбанський та Богдан Келічавий.

Кубок громади – 2020: визначено переможця

1 серпня на стадіоні біля Нічлави відбувся турнір з футболу “Кубок Громади – 2020”. Цьогоріч у ньому взяли участь 11 місцевих команд з Копичинецької ОТГ: “Paradox” (Яблунів), “Ветеран” (Тудорів), “Кутець” (Копичинці), “Оришківці” (Оришківці), “Soccerlife” (Копичинці), “Соколи” (Сухостав), “Легіон” (Гадинківці), “Надія 1998-1997” (Копичинці), “Пацани” (Вигода), “Надія 1999” (Копичинці), “Starlife” (Копичинці). 

Після запеклої боротьби перемогу здобула команда “Soccerlife” (Копичинці). Друге місце посіли “Надія 1999” (Копичинці). Третє місце цього року дісталось команді “Соколи” (Сухостав).

Кращими гравцями були визнані:

  • найкращий гравець команди “Paradox” (Яблунів) – Мацик Андрій;
  • найкращий гравець команди “Надія 1998-1997” (Копичинці) – Гондз Денис; 
  • найкращий гравець команди “Оришківці” (Оришківці) – Мацієвський Максим; 
  • найкращий гравець команди “Пацани” (Вигода) – Омаров Антон;
  • найкращий гравець команди “Ветеран” (Тудорів) – Паскевич Андрій;
  • найкращий воротар турніру – Поліщук Роман (“Soccerlife” (Копичинці));
  • найкращий захисник турніру – Хоптовий Андрій (“Starlife” (Копичинці));
  • найкращий півзахисник турніру – Худа Денис (“Кутець” (Копичинці));
  • найкращий нападник турніру – Роман Олег (“Легіон” (Гадинківці));
  • найкращий бомбардир турніру – Коваль Роман (“Соколи” (Сухостав)); 
  • найкращий гравець турніру – Сагайдак Богдан (“Надія 1999” (Копичинці)). 

Дякуємо усім за участь і до зустрічі наступного року!