Копичинці – місто із славними спортивними традиціям та здобутками. Воно випустило у світ справжніх майстрів, які зачарували своєю грою серця мільйонів шанувальників того чи іншого виду спорту. Чого варте тільки ім’я чемпіона світу, гросмейстера Василя Іванчука, який завдяки неабиякій гнучкості розуму та наполегливості щоразу покоряє все нові і нові вершини шахового олімпу. Але чомусь основні лаври збирає все-таки футбол, хоча неабиякою популярністю в місті користується і баскетбол. Про особливості Копичинецького варіанту гри у м’яча та кошик і піде далі.
Баскетбол, як і всі командні види спорту, вимагає неабиякої самовіддачі, злагодженості у діях партнерів та індивідуальної майстерності. На майданчику проявляється справжній характер та бійцівський дух гравця, його силова запалка та вміння досягати результатів.
Перші навички зазвичай набувають у школі, адже кожен спортзал забезпечений баскетбольними кільцями та необхідним інвентарем. Школярі здають тести на кидки у корзину та ведення м’яча. Все це добре, але чомусь далі шкільних уроків це не заходить. Правда є ще щорічні районні змагання, де можна засвітитися, але і там не все так прозоро, як би нам хотілося. У наступному раунді, тобто на зональних та у разі вдалого виступу на обласних змаганнях грає команда сформована в більшості з гравців Гусятинської ЗОШ, частка «периферійних легіонерів» рідко коли перевищує 30-40%. Хоча зачасти першість району здобуває одна із шкіл міст Копичинець чи Хоросткова. Мабуть відчувається вплив освітніх та спортивних державних організацій району. З іншого боку, керманичами, як одного так і другого відділу являються копичани, а саме Білик В.С та Кулій С.І. Думаю інформації для роздумів вистачить.
Тепер спробую окреслити ситуацію з баскетбол у Копичинецьких школах. Не знаю чому, але чогось мені здається, що шкільний спортзал повинен завжди бути відчинений для школярів, особливо для тих, які між сигаретою з пивом та спортом обрали останнє. Мабуть через те, що дивлюсь багато Американських фільмів, де молодіжному спорту приділяють стільки ж уваги, що й навчанню. А у нас чогось все по-іншому. Для прикладу у Копичинецькій школі-гімназії, секції з баскетболу виділили тільки 1 годину в тиждень, і то тільки перед змаганнями. Натомість цілими вечорами у спортзалі ганяють м’яча футбольні та волейбольні групи, займаються оздоровчою гімнастикою жінки, та ін. Все це звичайно не безкоштовно, а за відповідну платню (10-15 грн/год.). Напрошується висновок, що шкільний спортзал являється скоріше приватною структурою, а не оздоровчою базою для школярів, які і так вже давно пересіли із спортивних тренажерів на барні стойки та комп’ютерні столи.
Але за великого бажання, займатися спортом у Копичинцях можна. Повторюсь, за великого, от для прикладу розкажу, як я організовував секцію з баскетболу. Спочатку звернулись до Білик О.І., адже спортзал школи-гімназії мені рідніший, бо саме там пройшли мої юнацькі часи. Три тижні чули постійні відговірки, з тих, що ще не визначились з графіком інші секції, не вирішили до кінця питання з опаленням та прибиральницями і т.ін. Врешті-решт це надоїло і тоді я пішов до директора Копичинецької ЗОШ №2. Після узгодження графіка і платні, ми домовились. І ось вже три місяці, субота в суботу, ми збираємось і граєм баскетбол. Хлопці ходять із задоволенням (хоча ми не проти і дівчат, хоча би у ролі уболівальників), ще б пак, де іще можна так розрядитися від буденних проблем, викинути всі думки із голови і віддатися грі, повністю і безкорисливо, набігатись до безсилля, щоб сидячи після гри на лавці сказати: – Ми сьогодні були на висоті!
Щоразу гра іде все краще і краще, відточується майстерність і командна гра. Вже подумуєш і про обласні змагання, які щороку проходять серед аматорських команд. А чому б і ні? Чому район безконкурентно представляє команда з Хороскова? Все це в перспективі, а зараз ми граєм, змагаємось, переборюючи самі себе, щоб з гідністю сказати: – Дякую всім за гру…
