Як почуєш колись край свого вікна
Що хтось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна
Не дивися в той бік, моя пташко!
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
Мабуть немає такої людини, котра бодай раз у своєму життя не чула б цієї пісні, та жаль, не всі знають на чиї слова вона створена…
Про себе він писав так:
«Називаюсь Іван Франко, я є русин (українець), селянський син, я народився в Нагуєвичах Дрогобицького повіту в Галичині у 1856 році в серпні (27).
Мій батько був селянин, а крім того коваль і ім’я його було Яків…
Після дворічної сільської школи, закінчив я за три роки чотирикласну нормальну школу у василіанському монастирі в Дрогобичі…»
З ЛИСТА ДО М. ДРАГОМАНОВА:
“…пам’ять у мене була така, що лекцію, котру вчитель цілу годину говорив, я міг опісля продиктувати товаришам майже слово в слово…”
З АВТОБІОГРАФІЇ:
“… в Дрогобичі закінчив реальну гімназію з відмінними оцінками з усіх дисциплін.
Мої університетські студії у Львові (класична філологія і література) перервав у липні 1877 року арешт, що потягнув за собою восьмимісячне ув’язнення, політичний процес за соціалістичні ідеї і кару шеститижневою тюрмою.
Цей процес не мав ніяких юридичних наслідків… і я міг далі відвідувати університет…”
Однак, як це ми побачимо далі, саме цей процес поламав цьому чоловікові усе майбуття…
Та, незважаючи на лихі удари долі, Франко зробив за своє життя надто багато, як для однієї людини…
У спадщині кілька десятків поем, поетичних збірок, дев’ять повістей, понад сто прозових оповідань, 12 п’єс, наукові праці з історії літературознавства, величезне зібрання та упорядкування українських народних пісень… Слід сказати, що останнє зібрання творів становить 50 томів, не враховуючи тих праць, котрі аж ніяк не в’яжуться з соцреалізмом та марксисько-ленінським вченням, а з ними тягне на всі 100 томів…
Сьогодні ми обмежимось розвідкою лише над одним віршем, котрий називається: “Тричі мені являлася любов…”
З ЛИСТА ДО А. КРИМСЬКОГО.
“… Звичний вплив на моє життя, а значить, також на мою літературу мали свої зносини з жіноцтвом…”
Одна несміла, як лілея біла…
Купав її в рожевих блисках май
На пурпуровій хмарці вранці сіла
І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна , як дитина,
Пахуча, як розцвітлий свіжо гай…
З ЛИСТА ДО А.КРИМСЬКОГО:
«… Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рожкевич. Вона перекладала дещо з Золя і Гонкурів, зібрала весільні пісні з Лолина, перекладала роман Ламської" “Обрусителі”».
Сталося це так. Брат Ольги, якому Франко допомагав у навчанні запросив до себе у село на вакації бідного тоді гімназиста, котрий вперше побачив молоду попівну Ольгу і (як це притаманно поетам,) зразу закохався…
Та м’який за характером, сором’язливий від природи, ніяк не наважувався признатись дівчині у своїх почуттях.
Я питав щось про такеє,
Що й не варт було питать,
Говорив щось про ідеї –
Та зовсім не те, не теє,
Що хотілося сказать…
І тільки через рік, після знайомства, наважується про це сказати дівчині.
“… відкриваючи вам усю свою душу – так судіть мене. Певно я вдався вам нудним, замкнутим, нещирим, інакше кажучи нецікавим мовчуном, але поміркуйте самі: я не одержав майже ніякого виховання, не знав батьківської ласки: чужий та одинокий поміж чужих людей – ось так я зростав. Я не мав товариства, не знав нічого крім своїх книг…
О, я хотів би ще багато, дуже багато написати, моє серце переповнене, але мені бракує відваги… Якщо дочекаюсь відповіді, то мені буде здаватися, що ви самі поряд зі мною…”
Ольга відповіла приязно. Молоді люди покохалися.
Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твої красоти?
А ще через рік у листі від 9 червня 1876 року Франко пише до її батька:
“Всечесний отче!
…Скажу коротко що мені іде. Я хочу просити Вас руку Вашої дочки панни Ольги. Не думайте, всечесний отче, що крок сей з моєї сторони наглий і не розважений.
Думаю, що ви в тих двох літах, відколи мене знаєте, мали спосібність пізнати мене і осудити всі мої добрі і злі сторони, і не візьмете то за самохвальбу, або пусту фразу, коли скажу, що надіюсь ущасливити Вашу дочку, оскільки то буде в моїй силі…
Жду нетерпеливо о Вашої відповіді. Вона рішить мою судьбу. Прощавайте, всечесний отче і маю надію, що скоро буду міг назвати Вас своїм вітцем…”
З ЛИСТА ДО А.КРИМСЬКОГО:
“… Наша любов тягнулась десять літ — батьки зразу були прихильні до мене, надіючись, що я зроблю блискучу кар’єру, але по моїм процесі (згадайте: ”цей процес не мав ніяких юридичних наслідків”) заборонили мені бувати у своїм домі…”
Я хтів життю кінець зробить,
Марну лупшину геть розбить,
Хотів зусиллм власних рук
Здобути вихід з страшних мук,
Хотів я вирватись з ярма
Твойого чару-та дарма.”
Незважаючи на заборону батьків, Ольга продовжує таємно зустрічатися, й листуватися з Франком. Листи до неї поет адресує під вигаданими прізвищами, вписує у листи її брата тайнописом, посилає книжки відмічанням букв…
«Ольдзю-Ольдзю, люба моя єдина!
Я хотів би одного-умерти при тобі, стискаючи твої руки, глядячи на твоє лице! Більшого щастя не треба мені, та годі надіятись…
Прощай, серденько! Чи доведеться нам побачитись? Коли, де, як?»
А зустрічались вони так: Франко писав що буде такого й такого числа, скажімо в неділю зранку, йти пішки з такого то міста до села, а Ольга того ж дня вийде зі своєю сестрою Михайлиною буцім на прогулянку, чи поїдуть кудись… Так вони й зустрічалися…
Минав час, поет мужнів і, будучи реалістом, десь підспудно починає передчувати, що в них навряд чи щось зліпиться. Про це і прохоплюється в одному з листів:
«…я думаю, що ми не зовсім зійдемось характерами і для того ліпше розстатись завчасу»
Промине, пролине,
Наче лист по воді
Все що в дні молоді
Так боліло мене.
Наче вітер сніги
Нанесе, запилить
В моїм серці і слід
По недавній любві.
Інколи в душу поета закрадаються сумніви, а чи правильний вибрано в житті шлях?
“Кілька разів я чув від тебе слова: покинь роботу, віддайся мені, старайся наперед злучитися зі мною, а тоді побачимо що далі робити…”
Сам. Лиш думка шепче стиха:
Ну, скажи, не дурень ти?
Замість жить з людьми по-людськи
Багатіти і цвісти,
Тягнеш тачку до якоїсь
Фантастичної мети…
6 КВІТНЯ 1879р. неділя сполудня.
“… Над ранком снилося ми, що десь на якійсь вулиці обпали мене пси— три менші, білі кудлаті гавкають на мене зблизька, а далі навпроти величезний, бронзової масті з чорними і білими пругами, гладкий… великий в тій хвилі кинувся на мене і вхопив м’я за руку і відразу прокусив наскрізь…”
«Собакою» зі сну виявився Володимир Озаркевич, богослов, син священика, депутата парламенту в Відні. Володимир Озаркевич просить руки Ольги.
Ольга пише про це Франку.
Франко відписує дівчині того ж самого дня, коли отримав листа:
“… Не бійся, не стану дораджувати тобі йти за нього, бо сам надто добре чую, що стративши тебе, стратити би всяку опору в житті, всяку надію і пропав би-м, як пес на ярмарку…
Сьому лиху буду міг домогтися таким способом, що напишу до Озаркевича лист від себе і розкажу му одверто і чисто як з нами стоїть діло…”
Відправивши цього листа дівчині Франко, порівнюючи свої злидні, зі статками Озаркевичів, задумується:
“На якій підставі смієш ти жадати її любові для себе, коли перед тобою нема будучності, а йно пустиня? Чи потрафиш винагородити її любов? І чи не повинен ти, коли любиш її, сам зректися її любові і сам наклоняти її до того…”
І пише до Озаркевича:
“… Дізнавшись, що Ви стараєтесь її руку, я через брата раджу її забути про мене і йти за вас для того, щоб з вами все таки жити можна по-людськи і краще…”
І знову важкі думи обсідають голову поета:
“…живу й держусь на світі лиш тою надією, що не перестала любити, що дівчина, котру я так добре пізнав і так гаряче полюбив, не може так швидко заперти для мене свого серця.”
І не раз в сумний час
Гадка чорна летить:
Що невже ти нараз
Перестала любить?
І притлумивши біль серця пише до Ольги: “… вважай, що моя доля-вітер у полі, і ще хто знає куди мене кине.”
Якби я не дурень, що лиш в думках кисне,
Що співа і плаче, як біль серце стисне,
Що майбутнє бачить людське і народне,
В теперешнім блудить, як дитя голодне…
Ідеали бачить геть десь за горами,
А живеє щастя пустив з рук без тями
І тепер, запізно, плаче і дуріє —
Фантастичні думи! Фантастичні мрії!
ОЛЬГА РОШКЕВИЧ — ІВАНОВІ ФРАНКУ Лолин, дня 15 червня 1879 року.
«Мені страшно, Іване! Не знаю, що за сила ще держить мене при житті. Скільки я пережила за тоті два роки, скільки встиду набралася.. Мені потрібна поміч. Конче. Ти не можеш мені її дати, не можеш порятувати, то приймаю поміч від іншого. Йду заміж за Озаркевича.
Мені буде добре, як звідси піду геть. Привикну й буду щаслива. Він подає мені руку, то маю її приймити».
“Люба! Твій лист страшенно вразив мене… Я почув що єдина опора на котрій я держався стільки літ самохідь усувається переді мною. Пощо ти писала той лист і в такий спосіб, що то добре, що тебе ніхто не силує, тільки забаглося тобі попадею бути, ну і йдеш за попа?!”
І ти лукавила зо мною!
Ах, ангельські слова твої
Були лиш одблиском брехні!
І ти лукавила зо мною!
“… Не бути нам разом, а затим ніщо і рватись: мучитись ілюзіями. Для того, прошу тебе, як коли будеш писати дещо до мене, не пиши нічо о своїм поводженні, житті, а тілько о ділі, котрим займаєшся, чи то о літературнім чи науковім, особистих своїх справ не тикай, бо все те дуже болить і ослаблює мене.
І так, ще раз прощай і не поминай лихом свого Івана”
Слід зазначити, що Ольга, як і її молодша сестра Михайлина, пробувала свої сили в літературі, а зібрані в своєму селі весільні пісні Франко видав окремою книжкою…
Отож разом зі смертю любові до поета, вмерла для нашої літератури, ставши попадею, ще одна українка.
Розумів це і Франко, котрий піклувався про всі паростки літературних обдаровань.
З-під його крила випурхнули й увійшли в літературу Клементина Попович, Ульяна Кравченко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Чайковський, Кримський…
Тому не зважаючи на втрачену любов, знівечене кохання, пише до Ольги:
“… Я спокійний тепер, я одно тільки надіюсь що ти не покинеш переконань і праці для будження мислі.”
Ольга не послухалась, покинула «працю для будження мислі» й назавжди вмерла для майбутніх поколінь, для широкого загалу…
Усе. Покінчено з першою любов’ю, а спокою нема.
14 ВЕРЕСНЯ 1879 РОКУ.
“В мене вступила якась глупа надія, що ось чень побачу тебе, хоть здалека, коли приїдеш восени з мужем сюди ти, здається, приїдеш на його посвячення?”
Жиймо! Кожне своїм шляхом
Йдім, куди судьба провадить!
Здибимось колись-то добре,
А як ні – кому се вадить?
І, нарешті, останній акорд.
З ЛИСТА ДО ПАВЛИКА 10 жовтня 1879 року.
“Ольга вже їмость Озаркевич і на пам’ятку свого весілля прислала ми пачку карамельків. Правда, що гречно!”
З ЛИСТА ДО А. КРИМСЬКОГО:
“…Присилували панну вийти заміж за іншого, попа (брата писательки Кобринської, чоловіка зрештою дуже гарного). Се був для мене важкий удар, сліди його знайдете в оповіданнях: “На дні” і віршах “Картка любові”
Я не кляв тебе, о зоре,
Хоч як сильно жаль мій ріс.
Насміх твій і власне горе
Я терпеливо переніс…
З ЛИСТА ДО А. КРИМСЬКОГО:
“Пізніше я познайомився з двома руськими поетесами Юлією Шнайдер (псевдо Уляна Кравченко і Климентією Попович), але жодна з них не мала на мене тривкого впливу”
Оскільки, вони не мали на нього “тривкого впливу” то перейдемо зразу до другої Франкової любові.
Явилась друга-гордая княгиня,
Бліда мов місяць, тиха та сумна,
Таємна недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона
Відсунула…
Це Йосифа Дзвонковська.
Ой ти дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько-колюче терня?
А твоє слово остре, як бритва?
Франко довго ламав собі голову, чому це раптом, Йосифа ні з того, ні з сього різко відмовила йому? Вони не листувались, оскільки мали змогу зустрічатися. Зберігся єдиний лист серед паперів Франка, й дослідники сходяться на тому, що й він не був відправлений.
“Дорога, назавжди втрачена!
Чим більше я намагаюсь не думати про тебе, тим більше роз’ятрюю рану мого серця…
Чому легковажною рукою ти шарпнула моє серце тоді, коли я майже забув про тебе, навіщо знову роз’ятрила рану, котра майже згоїлась? Скажу тільки одне: покохав я тебе, будучи переконаним що ти дівчина вбога, що ділячи зі мною життя і труди ти б нічим не жертвувала, навпаки могла б від мене одержувати допомогу й підтримку. Що коли б я знав, що ти багата, я б жодної хвилини не думав про тебе…”
Може причиною відмови, чи як про це писав поет стало багатство Йосифи Дзвонковської?
Ой жалю, мій жалю,
Гіркий непомалу!
Упустив я голубку
Та вже не спіймаю.
Як була близенько
Не дав її принади —
Тепер не знаходжу
Для серця розради
З ЛИСТА ДО А. КРИМСЬКОГО:
“… Більше враження зробила на мене знайомість з однією полькою. Я хотів женитися з нею, та вона, чуючи в собі початок сухіт, відправила мене і в кілька літ пізніше вмерла, як народна вчителька…
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
“Мені не жить, то ж най умру одна…
Явилась третя-женщина чи звір?
Глядиш на неї — і очам приємно
Впивається її красою зір
То разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір…
Це також полячка, шляхтянка Целіна Журовська, котру батьки аж ніяк не віддали би за хлопа, за русина…
Я й забув, що то осінь холодна,
Я й забув, що то смерті пора,
Я й забув, що ти кров благородна,
Що між нами безодня стара,
Що між нами народнії сльози,
Що любитися нам зовсім не слід:,
Я забув, що столітні погрози
Відлучили від мого твій рід.
І з волі своїх батьків Целіна з Журовської стала Зігмунтовська.
Я забув, що вже квіти пов’яли
І з нічого віночки плести,
Що вони й не мені розцвітали—
Я забув, і тяжкую нести
Доведесь, мені кару за теє!
Я забув, моя біла лілеє,
Що моєю не можеш назватися ти —
Я забувся, прости!
З ЛИСТА ДО А. КРИМСЬКОГО:
“… З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а із доктрини, що треба оженитись з українкою і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ мій вибір не був архіблискучим, і мавши іншу жінку, я міг би був розвитись краще і доконати чогось більшого, ну та дарма, судженої конем не об’їдеш… Фатальне для мене було те, що вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку польку і закохався. Отся любов перемучила мене дальших десять літ, її впливом були мої писання “Маніпулянка”, “Зів’яле листя” дві п’єски в “Ізмарагді” і повість “Лелюм-Полелюм…”
Отже будучи у 1885 році в Києві Франко знайомиться з Ольгою Хоружинською.
Коли, знайомлячись з попередніми дівчатами, він сормився і “питав щось про такеє, що не варто було питать” то тепер, повернувшись до Львова, Франко, як він любив висловлюватись, пише згори:
“… А діло про котре я хотів писати Вам ось яке. Що сказали б Ви, якби який-небудь галичанин, приміром я, приступився до Вас з просьбою: будьте моєю жінкою!”
До листування Ольга не була охочою і Франко, звиклий відповідати на листа в день його одержання, докоряє:
“Може… рішились порвати ту невеличку зв’язь, яка досі почала була заводитись! Коли, впрочім, писання чинить Вам таку велику і неодолиму прикрість, то я звільняю Вас від обов’язку відповідати на мої листи, тільки, будьте ласкаві сказати Єлисею Киприяновичу, а він мені відповість і будете мати спокій. Щиро кланяюсь. І.Фр.”
Вони одружились у травні 1886 року в Києві.
16 липня 1887 року народився перший син Андрій.
З листа до М. Драгоманова від 19 березня 1888 року.
“… він уже починає говорити, звісно, своїм язиком… не знаю що се за знак, що так любить папір їсти: я міркую, що як собі змалку понапсує живіт папером, то опісля відцурається всякого писательства.
9 березня 1889 року народився другий син Тарас.
21 червня 1890 року народився третій син Петро.
2 серпня 1892 року народилась дочка Анна.
З ЛИСТА ДО І ПАВЛИКА.
“… у мене вдома благодать: дочка вродилась, жінка нездужає, з кухаркою вічні сварки, діти кричать, грошей треба багато, а нема. Одним словом голова тріщить і робити нічого не хочеться…”
Одна справа поетична кохана — інше: власна жінка.
Відпочиваючи в Колодяжному в сім’ї Косачів, Олени Пчілки — матері Лесі Українки, Ольга дорікнула Франкові, що він надто багато тратить грошей на книжки для власної бібліотеки.
На цей докір Франко відповідає різко: книжки то були його святиня!
“… говорити мені о відніманні хліба дітей із-за переплетів книжок ти не маєш права, бо сама знаєш, що ти досі не дала на дітей ані копійки своїх грошей (500 тис. весільного віна). Ти — я давно побачив – не друг мені, а супруга й більш нічого… Ти пилиш мене за докторат, не бійся, я не ждав на твоє пиління, вчуся до нього… але по совісті тобі кажу, вчусь не для якої-небудь цілі, а тільки щоби догодити твоїй дитячій амбіції. Бо се я знаю напевно що кафедри мені при жоднім австрійськім університеті не дадуть…”
З ЛИСТА ДО М. ДРАГОМАНОВА:
“Скінчив я свою дисертацію про Вишеньського… Тоді сунувся до університету Львівського, щоб допустили мене держати докторський екзамен. Показалось, що мені по-новому розпорядженню міністерському, треба слухати ще один семестр лекцій.
Подавсь я, щоб дозволили вписатися та сенат університетський не прийняв мене — згадайте: “арешт не мав ніяких юридичних наслідків” — і не подав жодної причини чого не приймає… Прийшлось перенестись на університет Чернівецький…”
З АВТОБІОГРАФІЇ.
“… У1894 році взяв я відпустку з редакції “Кур’єр Львівський” і прожив два симестри в Відні, де, під керівництвом проф. Ягича одержав диплом доктора…”
Здавалося тепер має покращитись його доля. “Я знаю напевно, що кафедри мені при жоднім університеті австрійськім не дадуть..” Як у воду дивився: за те, аби допустити у Львові до кафедри Франка проголосували польські професори, свої русини були проти.”
З ЛИСТА ДО А. КРИМСЬКОГО:
“Маю се завдячити без сумніву новоерівцям, головне Барвінському та Вахняникові, котрі чорнили мене всіма можливими і не можливими способами, щоб тільки не допустити на кафедру…”
Гнівная доля з батогом за мною
Жене і б’є не жалуючи рук…
І б’є боляче!
З ЛИСТА ДО Є. ТРИГУБОВА від 21 лютого 1906 року.
“Психічний стан Ольги Федоровної погіршився до такої міри, що в інтересі її самої і дітей і своїм конче мушу подумати проте, щоб умістити її десь у закладі для божевільних. Лікарі констатують, що хвороба невилічима, хоча фізичне здоров’я у неї добре…”
З ЛИСТА ДО Є.ТРЕГУБОВА від 20 листопада 1907 року.
“… Ольга Федорівна трохи заспокоїлась, працює багато вдома, а в вільну хвилю почитує книги з яких витягує такі мудрощі, які без них були у неї самої…
Два хлопці поступили на університет, оба на класичну філологію ради хліба святого. Один ще в гімназії, а дочка в учительській семінарії…
А на себе я махнув рукою: тягтиму своє ярмо доки стане сили, а там переверну ноги, як зроблений кінь.”
З АВТОБІОГРАФІЇ.
“Зо мною трапилась страшенна катастрофа, яка скінчилась моєю тримісячною недугою, а властиво тримісячним примусовим лежанням, і се лежання скінчилося для мене цілковитим покривленням обох рук…
З ЛИСТА ДО ЯГИЧА від 25 листопада 1910 року.
“Моя недуга в обох руках, якою я страдаю уже третій рік, це нечуваний у медицині висип зовсім здорових рук безліччю чужорідних майже невидимих тілець, що зникають дуже повільно. Ця недуга супроводжується жахливим даром — здатністю слуху чути голоси привидів і частково очей бачити видіння… Скільки жаху я натерпівся за цих три роки, скільки разів побував у царстві духів…”
З ЛИСТА ДО ЯГИЧА від 27 квітня 1913 року.
“На страстному тижні мене і мою родину спіткало велике горе. Раптово помер від судоми мій старший син Андрій. Я втратив у ньому не тільки найдорожчого помічника в час недуги моїх рук, але й інтелігентного високоосвіченого писаря, котрий минулого року закінчив навчання в університеті (класичну філологію)…”
Серпень 1914 року. Почалась перша світова війна. В Галичину прийшли москалі.
З ЛИСТА ДО Є.ТРЕГУБОВА:
“Хоча ювілейний фонд мій становить 27 тисяч корон з яких я міг брати 200 крон місячно на вдержання, то тепер наслідком війни мені грозить просто голодна смерть, бо дирекція страхового товариства “Дністер” у якім зложені мої гроші, заявила що від першого не одержу нічого. Тому прошу похлопотати, аби мені вислали в якнайкоротшім часі 100 рублів.”
ДО Є.ТРЕГУБОВА від 27 травня 1915 року.
“ Я досі хворий. Ходження і всяка праця втомлює мене й запирає дух, а тіло вихудло так, як у мене досі не бувало…
Бувши змушеним ще в грудні минулого року віддати до закладу божевільних жінку, я рівночасно змушений був прийняти до свого дому одну вдову з двома дітьми й дати їм, окрім квартири майже повне вдержання. Се уможливило перебути сю тяжку зиму та небезпечну хворобу…”
Вдовою з двома дорослими дітьми була ота “третя любов” Целіна Журавська-Зігмундовська по чоловікові…
Те що колись було любов’ю безжалісно витолочило жорстоке життя і Целіна, мабуть, передчуваючи скору поетову смерть, будує свої якісь користолюбні плани. Однак Франко їх розгадав.
15 серпня 1915 року. З ЛИСТА ДО ТАРАСА ФРАНКА:
“ Я сам досі хворий і ходити поза домом мені тяжка мука… Мама від 17 грудня в Кульпаркові. Гандзя в Києві, Петро при стрільцях у Коломиї… У мене в домі жиє пані Целіна з дітьми, а з 24 липня син Михайла із якого маю дуже доброго послухача… Я хворий від лютого, вихуд і стратив сили , які не скоро відновляться…”
4 грудня 1915 року. ДО ВАСИЛЯ ЯКІБ’ЮКА.
«… Тарас – кадетом, тепер на Угорщині, Петро лейтенантом у ровах недалеко Підгаєць…
З Целіною я прожив від половини грудня 1914 року сім місяців і можу сказати, що однією з причин моєї хвороби та її тяжкого стану були відносини тої жінки та її сина до мене…
Літом явився в мене син мого брата 17 літній парубок із Нагуєвичів. Я рад з того, що він мусів лишитися у Львові і відправив паню Зігмундовську з дітьми зі свого дому…»
На налягання лікаря та опікуна перейшов жити в притулок для українських січових стрільців…
ДО УЛЬЯНИ КРАВЧЕНКО від 9-го січня 1916 року.
“… Майже весь рік жию на неправдоподібній дієті, при тім не можу їсти ні хліба, ні булок, ні м’яса, а звичайно нічого квасного, нічого сирого, печеного, твердого і т.д. і т.п. Проте, дякую Богу — не опускає мене тверезість та ясність ума, добрий гумор та охота до праці. Пишу лівою рукою, хоч помалу йде та волю писати сам ніж диктувати, що мусів робити кілька літ по смерті сина. Мій матеріальний стан досить забезпечений і я пишу тепер на запас, кожного дня пару сторінок, переважно віршами…”
15 березня 1916 року Франко повернувся до свого будинку.
28 травня-перестало битись серце…
Гірке, болюче і скажене…
Сто раз прокляте те життя,
Що так собі закпило з мене!
Спонсор допису: Социальная сеть для Фермеров Украины
