Була неділя.
До вечора, до тої миті, коли мене ждатиме дике, як сарна? дівча біля входу у скверик неподалік кінотеатру «Україна» (квитки на фільм «Ісус», що набув широкого розголосу вже у кишені) ще було трохи часу. Із цим худеньким, вугластим, правда, гінким дівчиськом з янгольськими оченятами зустрічався не один раз недалеко від будинку сестри, де вона мешкала після заміжжя, і куди я частенько навідувався в гості, не звертаючи жодної уваги. І от, усього за зиму, мов барвистий метелик з сірого кокона, вилузалось з цієї юнки щось достоту досконале, у моїй розбурханій уяві, наче принцеса зійшла зі сторінок казок і поселилась у цьому мікрорайоні міста.
Я, коли вгледів це перевтілене диво, аж рота розкрив: що з людьми витворяє час! Втратив сон і апетит. Став учащати до сестри, ледь не кожного дня, аж поки не познайомився. Звати її — Зореслава. І ось ми вже кілька днів зустрічаємося, сидимо на лавочці у палісаднику неподалік під’їзду її будиночку й усе. Далі наші взаємини ні на крок.
«Яким би чином приручити оту дику сарну, аби для початку, хоч вдалося поцілувати її», — лежу на канапі і мізкую.
— І чого би я ото ламався? Та коби я був дівчиною то сам цілувався до не схочу…
Мої думки сповільнюють лет, повіки робляться важкими і я заплющую очі… Засинаючи я відчув як у мене наповнюються груди, а я поступово перетворююсь у дівчину. З такої придибенції я лише посміхнувся і поринув у небуття.
З думкою, що проспав, я рвучко схопився і сів на краю постелі. І зразу відчув якусь незручність. Щось важке й туге муляло в грудях. Я звівся на ноги, підійшов до дзеркала, зняв майку й отетерів: на мене дивилась досить-таки симпатична дівчина, у якої двома конусами стриміли пругкі перса.
— Матінко моя! — ступив я крок назад і повалився на стілець. — А то за що така кара?
Це ж учора довго й нудно канючив писка, а тепер маєш — сам став дівчиною!
«Та це, мабуть, сниться!» — втішаюсь, знову підводжусь на ноги, протираю очі й з тривогою глипаю у дзеркало. Жодних змін. Тоді щипаю себе за тверду, як каміньчик, грудь і ледь не присідаю від болю. Ні, це — не сон! Я пропав. І як же тепер вийду на вулицю? Що буде з моєю Зореславою? Це ж миттю хтось перехопить.
— За які ж гріхи така напасть? — серед тиші кімнати чистого срібла джерельного струмочка пролунав голосок.
«А голос, нівроку!» — констатую, направляюсь до шафи. Там, де ще вчора висів мій костюм, нині — лише дівочі зодяганки.
Я ще раз озирнувся на дзеркало й зрозумів: мене вже нема! Вірніше я є, мій дух, мої помисли живуть у мені та тільки в оболонці дівчини. Рад не рад — одягаю перше плаття, яке попало під руку, відзначаю про себе, що їй, тобто мені, воно личить і з тривогою переступаю поріг кухні. Цікаво, що ж мати скаже на таку придибенцію?
Та вона вгледівши мене, приязно усміхнулась і запитала.
—Ти куди оце, Михайлинко, зібралася? У кіно ще рано… «Ти диви, — вразила думка… Її зовсім не дивує те, що я з Михайла перетворився на Михайлинку!!!»
— Та йду, матусю, — і я тільки язик повернув на таку ніжність, — трохи… прогуляюся. — У голові, мов на екрані дисплея, спалахнуло «прошвирнутися», однак якийсь внутрішній комп’ютер виправив цей суржик.
Сонце вагалося: чи ще йому світити трохи, чи продершись у щілину поміж двома висотними будинками, забратись на спочинок. Упоперек вулиці простяглися довгі тіні й у величезних вікнах третього поверху універмагу хтось почав розвішувати рожеві полотнища.
За звичкою прилип на хвилю поглядом до постатей кількох голоногих дівчаток, що, вивірчуючи задками, прогулювались у пошуках пригод, і сміливо закрокував тротуаром. Під час ходьби під сукенку залітав легкий легіт, а мені здавалося, що я ото ступаю вулицею без своїх улюблених джинсів…
Раптом позаду мене пригальмувало авто й рудий, з вузенькими вусиками парубійко, пропонує комусь.
— Сідай, дівчино, підвеземо.
Я оглянувся, але поблизу не було ніякої дівчини й тоді дотумкав, що це звертаються до мене.
— Ні, дякую, я пішечки.
Авто проїхало кілька метрів уперед, потім знову зупинилося, і з нього випхався на тротуар дженджик, загородив дорогу й схопив мене за руку.
— Ну, сідай, чого ламаєшся?
—Алло, паря! — у мені закипіло хлопчаче обурення. — Ану відпусти руку, а то щоб ноги не протягнув!
— Ти що, психічка?! — блимає жовтими зубами з-за керма рудий водій.
— Облиш її, Максе…
—Ну і котись ти, знаєш куди… — авто хряпнуло дверцятами, фуркнуло синім димком і помчалось вздовж бульвару. Я озирнувся. Здається ніхто не помітив цієї сценки.
«Ну й життя пішло! — зітхнув я уже вкотре і попрямував далі.
Можливо, це трохи сентиментально, але я люблю своє місто: молоде і красиве з його безліччю квітів, зелені, зі сквериками, парками, кінотеатрами, барами та кафе. Особливо люблю я посидіти дорогою зі школи у затишному кафе, що на вулиці Січових Стрільців у самому центрі. Тут завжди можна зазнайомитись з якоюсь чорненькою симпатюлькою і домовитись прошвендятись вечірнім містом, а чи посидіти на «яйцях» біля драматичного театру, спостерігаючи за людом на майдані. Ой! Ви ж не знаєте, що то за «яйця»? Це такі великі мармурові кулі, що стоять з обох боків парадного входу. Тут, перед театром, збирається уся міська аристократія, і відбуваються усі великі і малі діла: тигриці вечірнього міста набитим оком випольовують новачків, продають свій товар «бізнесмени» від коноплі та маку, укладаються угоди на «блатхату» чи «ромашку», словом, продається і купується все, що є ходовим у компаніях моїх ровесників…
Знайомими сходинками підіймаюсь до кафе, ловлю масний погляд вусатого бармена, й дивуюсь, чого це він витріщився на мене, як баран на нові ворота, адже я тут не вперше і моя фізія йому знайома, аж поки не згадую, що я вже не Михайло.
— Михайлинко, до нас, сюди! — гукають якісь дівчата. — Ну, як ти себе почуваєш? Як учора провела ніч? — заторохтіли.
«Виходить існує у світі якась реальна Михайлина, — думаю сідаючи до столика, — що знайома з цими, на парубоцький погляд, навіть досить таки гарненькими дівчатами. Та що там знайома — близька подруга, й, мабуть, однодумця? А що коли… — від такої здогадки під серце вдарила холоднеча, —…коли ота Михайлинка , перетворилась на Михайла, тобто у мене? Ще й у кіно сьогодні піде з моєю Зореславою…
— Я? — перепитую, проганяючи холодну здогадку. — Нормально… — тягну ухильно, бо звідки мені знати, як я провів, вірніше, провела вчорашній вечір?… Не здоровилось, правда, трохи, то вбухала весь вечір перед «теликом»…
— А ми кльово відпочили вчора! — блимає синіми очима і грає млинками вій вродлива дівчина. — Підчепили кльових мужиків… Отут у кафе… Вони мали з собою смагу, все підливали та й підливали у каву… Кайф, скажу тобі, був справжній! Потім принесли ще…
— Коли настала пора закривати кабак, — встряває у розмову її подруга — також, як на мій хлопчачий смак, досить таки гарненька дівчина з вузенькими плечиками, високим бюстом, з тонким станом і решетоподібними стегнами. — Вітя і Славік запросили нас ще до себе на хату… А нам що — їхати, то їхати! Тільки вискочили, зразу зловили тачку і попливли… А як завалили на хату — сила! Напівсутінки, скажена музика, ром, шампанське… Словом, через годину вже всі були косими… — вона змовкла, поглянула кудись поперед себе у бік шинквасу чи вхідних дверей, завішаних дерев’яними торочками, й сьорбнула кави.
—А що було далі? — мене це навіть дуже заінтригувало, адже в душі залишився хлопцем і такі пікантні подробиці почути з вуст прекрасної половини навряд чи комусь ще випаде.
— А що мало бути, — сміється Ілона. — Коли всі окосіли, глянули ми на годинника — третя ночі! Куди подінешся? Залишилися ночувати. Славік з Людкою зникли в сусідній кімнаті, а Віталик — зі мною.
— Ой, Ілоночко, яка ти гарненька, яка симпатюлечка, — почав розводити кисіль, мабуть, з недосвідчених, або совістливий… Тоді я платтячко з себе — фіть!.. Ой, Михайлинко, що за парень попався! Чорнявий з викрашеною довгою чолкою, котоновий костюмчик, білий шарфик, білі носочки, каталажні туфельки — все вмить опинилось на підлозі… А лижеться як! Капєц… ох і клас був!
— Кумарите, чувіхи? — біля нашого столика виростає дженджеристий з рудими вусиками, гривастий і худий, аж чорний, стовп. — Може пристанете до нас? Косячок заб’ємо… У нас компашка зібралась на іглу впасти… Пригайте на хвіст, — ханка є валом…
— Котись ти зі своїм ханком! — різко обірвала рудого Ілона. — Наркоман нещасний…
— Все поняв! Відчалюю… А в тебе, — блимнув недобре на Ілону, — щось з головою зле! Як прийдеш до тями — підрулюй… Кайфанем… Прівєт!
Від випитого злегка починає наморочитися у голові, я забуваю про те, що єсьм дівчина, й заледве стримуюсь, аби не погладити Людочку по звабливому стегні, що стримить з-під коротесенької тісної спіднички. Від цієї внутрішньої боротьби відбулися, мабуть, якісь зміни на моєму лиці. Це помітила Ілона.
— Що з тобою, Михайлинко? — затривожилась. — Тобі погано?
—Я, мабуть, ще нездужаю… Я піду… Гаразд?
— Давай, топай, — радить Люда. — Дивись не плюхни…
— Може допомогти? — знову пропонує Ілона.
— Ні, дякую… Я сам… сама…
— Зустрінемось завтра, тут же…
— Гаразд…
Я вийшов на вулицю і вдихнув на повні легені вогкуватого повітря. Попереду, у світлі призахідного сонця про щось снили спокійні води штучного озера й на його золотаво-сріблястому тлі малювалась гостроверха споруда готелю «Інтурист».
— Вах, вах, какая красавіца! — звідкись, немов з-під землі, виріс горбоносий з чорним, аж синім волоссям, в елегантному костюмі, кремезний представник Кавказу. Неподалік стовбичив симпатичний, але набагато молодший, з чорненькими, акуратно підстриженими вусиками, його земляк, — Ето — Зураб. Пойдьомтє с намі, у нас в ресторане столик заказаний… Шампанскоє, грузінскій коньяк, апельсіньї, мандаріньї, персікі… Пойдьом?
— Ні.
— Нет? Почему нет? — Не понімаю…
— Послюшай, — нарешті озвався і Зураб. — Почему ти здесь ходіш? Іді домой і манку сьорбай! Соплячка… Єщо хо-одіт!!
Я швидко й послушно, виконуючи їхню пораду, дрібочу геть з цієї передінтуристької площі. Мабуть, тут не таким, як мені Михайлинкам, місце для прогулянок. Тут шикують інші — такі як Ілона, Люда…
У серце знову закрадається тривога. Це ж що, отак кожен божий день будуть тобі нахрапом лізти в душу, пропонувати мандарини, апельсини, коньяк, шампанське і ліжко?
Припустимо, я справді дівчина? Тоді чому, усі кому не ліньки, мають лізти до мене зі своїми слизькими пропозиціями? Лише через те, що як кажуть мої знайомі, я «симпатюлька»? Хіба вже справді світ зійшовся клином на випивці, ліжку та лизанні, як про це солодко згадує Ілона?
— Пшепрошам, пані! — я аж остовпів з несподіванки. Поряд зі мною пригальмувала легківка й привідкрились передні дверцята. До мене солодко всміхався лисуватий представник сусідньої держави й запитально п’ялив свої ласі очі. — Може би так, троха вудкі? Шампана?
Я заперечливо покрутив головою, бо ні продавати, ні купувати у представників цієї кочуючої нації ніколи не збирався. Не стану цього й робити тепер, коли переродивсь дівчиною.
— А, може, би трохи тего, — він кивнув на заднє сидіння забите всякою мануфактурою, — кошулєчкі, майтечкі?.. Цо? Може, злотувкі?.. Нє? Доляри? Ніц з тої жечі? А — холера, —він хряпнув дверцятами «Полонеза». Машина невдоволена фуркнула, набрала швидкості й зникла за рогом вулиці… Все, з мене досить! Нагулявся — пора додому.
— Егей, таксі!
— Авто заверещало гальмами й зупинилось поряд. Веселоокий таксист перехилився через сидіння, відкрив передні дверцята.
— Прошу… — приязно всміхнувся і коли я вмістився на сидінні, запитав. — Куди?
— Додому.
— Додому? А не зарано? Може, трохи покатаємось?
«На маєш! І тут те саме!» — Я заледве стримався, аби не розреготатися, однак видавив крізь сміх:
— Ні, не покатаємось.
Таксист якось дивно поглянув на мене, наче оцінюючи, чого би то мене збурило на сміх, і, мабуть, нічого такого підозрілого не помітивши продовжив.
— А, може, все таки покатаємось?
—Нє-а! — кручу заперечливо головою і тут несподівано вирішую бодай якусь дещицю часу побути в образі дівчини. — Ви ж на службі, заробляєте на хліб насущний… А вдома дружина жде вірного чоловіка, діти — батька…
— Щодо діток — ти дарма, — ясноокий перейшов на ти. — Я ще не жонатий.
— Невже? —зиркаю на нього лукаво. — Що ж так заходився?
— Не везе в житті, — зітхнув рядком пісні.
— Повезе в коханні, — докінчив я.
— Дай то, Боже, — вдавано зітхає таксист.
— Ну, гаразд, покатаємось, — роблюсь співчутливим до його зітхання. — А що далі?
— Ти що нинішня чи з неба звалилась? — таксист враз геть чисто забув про свій сум, уловивши в моїх словах промінчик надії.
— Та ні, не нинішня… Вчорашня, — ріжу правду-матінку, бо справді ще й доби немає, як став дівчиною.
— Воно видно! — засміявся водій. — Нинішні більш зговірливіші, самі напрошуються…
— Невже? — зводжу докупи брови.
— Справді!
— Ну, то катай отих, що напрошуються! — кидаю ображено й, увійшовши у роль дівчини, мило надуваю губки. — А ми вже приїхали…
— Так швидко? — дивується ясноокий. — А, може, все—таки домовимось? — не втрачає надії таксист, коли я відчиняю двері, опускаю на тротуар ноги й перехоплюю масний погляд, що обмацує їх. — Давай зустрінемось десь наодинці…
— Я подумаю, — кидаю надійливо, нахилившись до вікна, додаю, — як надумаю — викличу таксі…
— О, вже Михайлинка наша повернулась, — виглянула з кухні розрум’янена мати, тримаючи в одній руці ніж, у другій виделку. — Щось раненько ти сьогодні?
— Доброго, матусю, потрохи! Ану, раптом, набриднуть прогулянки… Мати чомусь загадково усміхнулась і щезла у кухні, де щось сичало й шкварчало.
У вітальні я прискіпливо ще раз оглянув себе у дзеркалі, нащось поторгав тверді перса, і важко зітхнув. Що не кажіть, а мене нема. Є якесь вродливе бісеня на ймення Михайлинка, хоч бери й закохайся, як Нарцис, сам у себе!
У кімнаті я стомлено опустився на канапу й знову задумався.
Та що ж це, люди добрі, справді діється? Невже я до кінця днів своїх буду дівчиною з хлопчачим мисленням? Невже щодень, щомиті змушений буду відбиватися од настирливих залицяльників? Не буду ж я жити так, як Ілонка та її подруги…Воістину: не родись красивою…
«Стривай! А як же тисячі таких же вродливих? Невже щодень живуть у такому напруженні? Та ні, чому ж… Правда, декого мабуть, і влаштовує таке життя, як у Ілонки, а решта… А що решта? Вони ж від самого народження — дівчата і вже давно до всього звикли. То лише мені, новоспеченій Михайлинці все навдивовижу!»…
Жарти-жартами, але, що ж це справді зі мною сталося?
— До дідька! Не хочу я бути дівчиною й усе! — вигукнув я уголос, заходив кімнатою і раптом мій погляд зупинився на образі Христа.
— Ісусе Христе! — несподівано вихопилось у мене. — Якщо ти не вигадка і є насправді на небесах, то зглянься наді мною — зроби так, аби я знову став Михайлом! Не можу я бути дівчиною, не хочу, аби мене скубли, як горох при дорозі… Мовчиш? — і пригнічено знову опустився на канапу.
Враз щось сколихнулося, загуркотіло, зблиснуло і вся кімната виповнилась ясним-преясним світлом, повітря наповнилось озоном. У кутку над шафою заклубочилась велика, як шкільний глобус, вогняна куля. Я струсонув головою, як ото собака воду з шерсті, але видиво не щезало. Куля мінилася, крутилася і легенько потріскувала.
— Господи, а це, що ще за диво? — вигукнув я.
— І тут звідкільсь стерефонічно — з усіх сторін, залунав під тихе потріскування гучний владний голос. —Це — Я Господь Бог твій і у тебе немає інших Богів, окрім мене. Ти кликав мене, отроче?
— Ні! Господи! — ляпнув з переляку, але тут же спохопився. — Так, Господи! Прости мене грішного й скажи чи це не марення, не сон, ти є насправді?
— Я єсьм Господь Бог твій…
— А мене все життя вчили, що тебе немає, що ти лише вигадка експлуататорських класів! — несподівано понесло мене в полеміку.
— Ся наука від Сатани…
— Тоді виходить наш державний устрій сатанинський? — несе мене далі.
— Воістину, правду речиш…
— Скажи, — не вгаваю далі й починаю плести несусвітне. Це ж треба з самим Господом гомоніти! Кому випадала ще така честь, окрім Мойсея?
— А хто ти є: Бог Отець, Бог Син, чи Бог Дух святий?
— Ти ісчадіє Сатани, — в голосі задзвеніли образливі нотки,—І кажу до віку буть тобі в сій шкурі…
— Не треба, Отче небесний! — заволав я, нарешті, наче опам’ятавшись, що зі мною сталося. Бухнувся на коліна, звів руки й очі до малинового полум’я мінливої кулі. — Вислухай моє благання! Прошу тебе!
— Речи!
— Скажи, Господи. Чим я так тяжко прогнівив тебе, що перетворив ти мене на дівчину?
— Ти сам волів сього?
— Як …сам? Коли?
— Об чім ти вчора волав до мене?
Я відчув, як паленіє моє лице. Бо вчора, коли моя Зореслава вперлася і не хотіла дозволити себе поцілувати, я у серцях вигукнув: «Боже, та коби я був дівчиною…»
— Каюсь, Господи, грішний я…
Куля перестала крутитися і почала бліднути. Я злякався, що все залишиться, так як є, і швидко став проситися. — Я більше не буду, Господи! Я шануватиму їх, як шаную вітця і матір свою! Я повсякчас заступатимусь за них, оборонятиму від кривдників… Тільки зроби мене Господи, знову Михайлом!
Куля блідла далі. Стихло потріскування і наступила затяжна, як перед грозою, тиша. Я перелякався не на жарт і замолився знову.
— Боже мій, Боже! Зніми з мене це закляття. Не хочу я бути більше дівчиною…
— Не взивай надармо імені Господа твого!
— Не буду більше…
—І речи: щиро віруєш у мене?
— Так, Господи, з цієї хвилі…
— А як з вигадкою експлуататорських класів?
— То від Сатани, Господи…
— Твердо віруєш?
— Твердо, Господи! І на віки—віків…
Знову різко запахло озоном, враз сяйво кудись зникло й у кімнаті стало поночі.
— Нехай буде воля моя і сповниться твоє прохання! —донеслось до мого вуха звідкілясь, мов з—за стіни.
Моїм тілом пройшлась хвиля гарячого ознобу, й в цю мить я відчув, як з грудей спадає вага. Стрімголов кинувся у вітальню до дзеркала. Звідти глянув на мене синьоокий короткострижений юнак з гарним прямим носом, під яким звично, аж наче підросла трохи, руділа рідка порість. Ура! Я був знову Михайлом. Глипнув на годинник і обімлів — до зустрічі зі своєю Зореславою, що вже десь, мабуть, виглядає при вході у скверик, залишалось чверть години, і я стрілою вилетів з хати…
— Таксі, таксі! — замахав я розчепіреною п’ятірнею до легківки, що саме наближалась. Та вона гордовито проплила мимо і я ще встиг помітити на першому сидінні розмальовану ляльку, що кинула на мене презирливо спопеляючий погляд. Я згадав, що вже більше не Михайлинка й усміхнувся. То для таких, як Ілона, її подруг таксі зупиняються на перший помах руки. Я рвонув на зупинку, де вже причалював довжелезний тролейбус…