Копичинці - інформаційно-розважальний портал міста

Хто на сайті?

На даний момент 46 гостей на сайті

Реклама

Запах бузку

Я лунко ставлю на дошці крапку, кладу крейду й витираю ганчіркою пальці.

— Молодець! — хвалить мене вчитель Іван Петрович, лукаво глипає на представника з райВНО, розмашисте виводить оцінку й, перехопивши мій запитальний погляд, весело підморгує: мовляв, які можуть бути сумніви? — Відмінно, Гено, як завжди!

Я випливаю з класу, мов надута гумова кулька. Ще б пак! Позаду — останній екзамен, котрий я склав експромтом, без обдумування. А що тут обдумувати? Принцип роботи транзистора. Накреслити схему ввімкнення транзисторів типу «п-р-п» і «р-п-р» та розв'язати задачку, виходячи з закону Ома. Хіба це для мене екзамен, коли вдома діють виготовлені власними руками телефонний автовідповідач, світломузикальна установка й ось-ось оживе робот!..


У вітах старезної липи, що бозна-як уціліла під час будівництва школи, тріщало птаство, буяв у білому кипінні шкільний скверик і дуже пахло жасмином. На балконах, схожих, мов близнюки, п'ятиповерхових коробок подекуди висіла білизна й розплавленим золотом відливали шибки вікон. Унизу снували тролейбуси, фуркали легковички й тротуарами снували перехожі. А над усім цим німим ультрамарином висіло велетенське небо.

Мої груди розпирає безмежне щастя — адже попереду — цілі три місяці канікул! Тепер, коли я скинув з себе вантаж шкільних обов'язків, почуватимусь вільною птахою і розпоряджатимусь своїм часом так, як захочу. Передусім надолужу згаяне протягом останніх днів: змушу таки свого електронного упертюха працювати — дефіцитні мікросхеми, нарешті, у моєму столі. Адже я безтямно люблю цей начинений різними електронними саморобками стіл, за який сідаю з душевним трепетом і не встаю доти, поки на макетній панелі не запрацює той чи інший блок або не настає пора лягати спати. Чого-чого, а розпорядку дня дотримуюсь твердо, можливо, тому мені вдається виглядати в очах ліньків мало чи не вундеркіндом. Правда, я не задираю носа, бо чудово розумію, що це мізер з того, на що здатна людина.

І це спокійне життя я ледь не поламав кілька днів тому...

Ми гуртом вийшли зі школи, і сталося так, що я навіть не завважив, коли лишився наодинці з найгарнішою дівчиною нашого десятого «б» Іриною Кулигіною. На відміну од інших вродливих дівчат Іра, мабуть, розуміла, що врода — не її особиста заслуга, й добре вчилася.

Взагалі, на думку товаришів, я — хлопець компанійський, кажуть, що зі мною цікаво, а дехто навіть заздрить, мовляв, надто легко мені вчитися. Хіба ж я винен у тому, що шкільні програми мене не задовольняють, тому додатково перелопачую масу спеціальної літератури... Ще задовго до екзаменів на мене несподівано звернули увагу наші дівчата. Щоправда, жодна з них любовних записок не писала, не клялась у коханні, однак стали підлещуватися: ти, Генко, і розумний, і начитаний, і цілеспрямований, і в радіотехніці тямиш. Спершу я ніяк не міг дотумкати, звідки така увага до мене. Навіть у дзеркало став заглядати: начебто нормально розвинений, п'ятнадцять разів підтягуюсь на турніку, вранці займаюсь гімнастикою. І зовні нічим особливим не виділяюсь: очі сірі з яскравою прозеленню, темнуваті підківки брів, єдине, що, здається, міняється щодень, то це ряснішає золотистий пушок під носом. Воно й закономірно — через рік вручатимуть документ, недарма ж названий атестатом зрілості.

Так ото ж увиваються довкола мене однокласниці, ну, а я по простоті душевній то Галі розв'яжу задачку, то Вірі підкорегую твір... Хіба мені важко? А коли скінчились весняні контрольні роботи, дівчата враз утратили до мене будь-який інтерес. Правда, я не вельми тим переймався, бо саме взявся за виготовлення робота і був навіть задоволений, що ніхто не заважатиме мені...

...І ось поряд мене вицокує гострими шпильками Ірина. З несподіванки я навіть не знаю, про що заговорити, адже на відміну од тих вертихвісток Іра — особистість! А я люблю неординарних людей, заздрю їхньому вмінню підкорити все задля досягнення мети. Отож мушу розпочати якусь цікаву розмову. А про що?

— Ти що-небудь чула про суперечку літературознавців щодо Шекспіра? — раптом випалюю.

— Я так і знала! — посміхнулась Іра.

— Ти стежиш за цією полемікою? — зрадів я; знаючи Іринчину хіть до навчання, бо сподівався віднайти у ній духовного спільника. Десь же мусить бродити по світу ота споріднена мені душа. А раптом це вона — Ірка! Що не кажіть, а кому не приємно, коли на тебе звертає увагу, виділяє з-поміж інших така красуня.

— Гарний ти, Генко, хлопець,— зміряла мене з голови до ніг Іра і важко зітхнула.— Тільки, будь ласка, не ображайся на те, що я тобі скажу. Звичайно, ми тебе поважаємо, цінуємо твою наполегливість, твої знання, але, як би тобі сказати, не сучасний ти якийсь.

Я отетерів. Тримати руку на пульсі такого всеохоплюючого життя і бути не сучасним?!

— Ось прийдеш додому — уважно поглянь на себе в дзеркало, тільки критично,— додала вона по паузі.— Нам, дівчатам, просто жаль тебе...

Це мене остаточно добило. Виявляється, мене крім усього, ще й жаліють. І хто? Оті нездари, що, визубривши підручника, пнуться у відмінниці й щодня мавпуються як не під Софі Лорен, Марі Матьє, то ще під якусь зірку. Такої зневаги я б ніколи не стерпів, якби це почув з уст іншої.

— Але ж відомо, що по одежі лише зустрічають,— невпевнено зронив я, бо, якщо по щирості, то ніколи не надавав своїй зовнішності серйозного значення.

— У людини все повинно бути прекрасним,— відпарирувала мені Ірина цитатою з Чехова.

Одначе, думав я, щось же змусило її залишитися зі мною наодинці. Невже тільки бажання сказати, що я виглядаю несучасно? Хіба їй не однаково, як хто виглядає? Виходить, не однаково. І їй, мабуть, соромно буде з'явитися серед свого товариства зі мною, отаким сірим, невибагливим до своєї зовнішності. Наче збоку я окинув себе оком, і гаряча хвиля прокотилась поза моєю спиною — у цю мить я виглядав бліденьким на тлі її кремової, під колір карих очей, сукенки, котра ніжно обвивала зграбний стан.

Коли Іра помахала мені рукою з розчахнутих дверей тролейбуса, що наче чекав її, я сів на лаву і замислився... Що ж означає бути сучасним? І що я ще повинен зробити для того, аби виглядати сучасним ув очах отого кароокого дівчиська?

Після вечері я приголомшив своїх рідних, заявивши про те, що я, їхній син, старомодний, тобто не сучасний. І що моя зовнішність викликає у дівочої статі жаль та співчуття.

Батьки здивовано перезирнулись поміж собою. А мати навіть розгубилась, і її зеленкуваті очі занепокоєно забігали.

— Можливо, тобі сподобалась японська, жовта з чорним, куртка, що ми бачили в магазині?—висловила вона здогад.

— Якщо так,— охоче підтримав матір батько,— ми дамо грошей, піди й купи її.

— Ет, не в куртці тут справа,— відмахнувся я.

— А в чому ж?

— Я терміново мушу стати... сучасним.

Батько з матір'ю знову здивовано перезирнулись, а я подався до своєї кімнати. Не пояснюватиму ж я їм, що від того, змінюсь я чи ні, можливо, залежатиме моє майбутнє. Адже найкраща дівчина нашого класу віддала перевагу не будь-кому, а мені?

Наступний день я провів за столом у важких роздумах, впаюючи у схему потрібні деталі, й лише під вечір прийшла мудра думка — поїхати в центр міста й гарненько придивитися до своїх сучасників. Вибрав у кутку скверика, що навпроти драмтеатру, зручне місце й під лагідний шепіт фонтану, став розглядати перехожих, особливо молодих, намагаючись уловити, чим я відрізняюсь од них. Найперше, що впало в око,— це одяг. І тут Іра та батьки мають рацію. Далі — зачіска. Бо ж що не тип—то й інша грива. А ще—хода. Лінива, перевальцем, з нудьгою не лише на обличчі, а й у всьому єстві, котра наче волає: «Ви тільки погляньте, якою непосильною, важкою ношею є для нас життя!»

А ось — і пара. Він запитальним знаком нависає над оголеною дівицею. Та, зануривши голову йому під пахву, як курчатко під крило квочки, приклеїлась до нього всім єством. Пропливли. Онде прошмигнуло дві мавпочки — нема за що зачепитися: ні фігурки, ні обличчя, лише очі в чорно-синій оправі. Ось білі штани, що ледь не розповзуться по швах, виписують «вісімку» — теж нема особи, лиш те, що виписує вісімки. А це — король моди! Ніс — горбинкою, дженджуристі вусики, хвиляста грива й рябіє ув очах від усяких заклепок, нашивок на витертих джинсах. Не сорочка — газетний стенд, а над цим усім — сірі-сірі очі, в яких застигла порожнеча.

О, наближається ще один тип. Його слід обминати. Такі для того й виходять, аби їх обминали, бо, не приведи Господи, ненароком штовхнути. Статура, обличчя, — мізантропічні, мізантропічна й мова...

Отже, можна підбивати підсумки. Найпершою ознакою сучасності є штани, сорочка та зачіска.

Три дні я гасав по крамницях, заки надибав джинси з блискучими заклепками. Мати пошила смугасту сорочку, а батько, коли я все це нап'ялив на себе, одірвався від кульмана, поглянув поверх окулярів і порадив пришити до сорочки кишеньку з вишивкою.

— Ну, а зачіска мусить вирости, — глибокодумно завважила мати, замилувавшись мною.

— Що ж, з Богом! — кинув навздогін батько, коли я вирішив з'явитись на люди.

— Ти б, синку, до Мишка заглянув,— щиро порадила мати.— Він, на мою думку, з усіх хлопців, що проживають у нашому кварталі, найбільше тямиться на моді.

—Чи не так, Іване?

— Авжеж,— погодився батько.

Поки я йшов до Мишка, десь у глибині душі заворушилась колюча думка: чи не багато часу я трачу на ці витребеньки? Адже вчора довелося повернути журнал з непрочитаною статтею — щось не ладиться з дешифратором команд лівої руки робота, а мені все ніколи зосередитись і відрегулювати як належить. Мишко був удома.

— О, кого я бачу! Гордість нашої школи! Яким вітром? — заторохкотів він, пропускаючи мене.

— Та бачиш, тут така делікатна справа...

— Розумію, розумію,— багатозначно підморгнув Мишко.— Закохався?! Не червоній, не червоній, усі ми проходимо через це... Хоч скажеш, хто вона?.. Іра Кулигіна? Ну, брат, хвалю, хвалю — кадра що треба! Дехто з наших не раз пробував підбити клин — рикошет.

— Але ж вона... має мене за несучасного.

— Он воно що! — Мишко спритно обкрутив мене навколо осі і скорчив гримасу.— Справді, вигляд у тебе не ой-йой-йой.

— Як це «не ой-йой-йой»? Та я і так аж цілі чотири дні на це вгробив.

— Чотири дні...— зневажливо пхикнув Мишко, пройшовшись по кімнаті.— Милий мій! Та люди до цього роками йдуть. Ну та гаразд! З коханням не жартують, і ми тобі щось зарадимо. Ніно-о-ок! — гукнув він до суміжної кімнати, й коли. звідти виглянуло веселооке дівчисько, запитально зиркнувши на старшого брата, наказав мені: — Ану, знімай штани.

— Як знімати? — сторопів я.

— Знімай, знімай,— підтримала сестричка Мишка.— Зараз ми надамо їм більш-менш пристойного вигляду.

Коли джинси опинились у її руках, Ніна витягла з шухляди шкатулку з різнокольоровими клаптиками тканини, сіла біля вікна й почала щось пришивати.

Тим часом Мишко всадовив мене за стіл, поклав ручку й аркуш паперу, заявивши:

— Пиши, що потрібно мати для того, аби бути сучасним. Магнітофон з підсилювачем і колонками — раз; відеомагнітофон, краще японський або німецький,— два; колекцію значків типу блюдечка — три; сорочку або хоча б майку-газетку — чотири; гітару — п’ять...

— Гітару?

— Так, звичайнісіньку акустичну, семиструнну.

— Але ж...

— Для початку вивчиш бодай одну-дві пісеньки... Не крути головою, ми цим зараз займемось. І останнє— будь-якою ціною роздобудь справжні, натурально потерті джинси... Як там, Нінок, у тебе?

— Готово! — вона зав'язала вузлик і відкусила нитку зубами.

— А поки ти шукатимеш справжні джинси, ми оці доведемо до потрібної кондиції.

Ніна підвелася зі стільця, закотила на підлозі килим і розстелила мої темно-сині, що аж рипіли, новенькі джинси. Мишко взув черевики. Ніна покропила джинси водою і посипала з вазона землею. Мишко ввімкнув магнітофон, і вони обоє потягли мене топтати джинси... Десь через півгодини ми, захекавшись, зробили з джинсів ганчірку.

— О, тепер не соромно й на вулицю вийти,— сказала Ніна.

— Але це тимчасово,— зауважив Мишко, оглядаючи мене.— Діставай хоч із-під землі справжні джинси...

...Коли від струн почали боліти пучки пальців, Мишко змусив мене вивчити кілька словесних блоків, що зараз у моді, затим став муштрувати на ламбаді. Завтра все має повторитись, і продовжуватиметься доти, заки я не відповідатиму всім стандартам сучасної моди.

Від Мишка та Ніни я вийшов виснажений, немов увесь день вергав каміння у каменоломні. Люди добрі, та це ж очевидячки насильство над моїм єством! І во ім'я чого?..

— Як твої успіхи? — після вечері цікавиться батько, розставляючи шахи.

— Еволюціонуюсь,— зітхнув я, сідаючи до столика.

Мені до вподоби ці вечірні години, коли батько сідає зіграти зі мною партію в шахи. — От тільки закрадається в душу сумнів, що тут щось не так.

— Де «тут»? — не зрозумів батько.

— У самому терміні «сучасний».

— А що тут незрозуміле? — батько пішов ферзевим пішаком. — Сучасна людина — це така, що відповідає вимогам часу.

— Відповідати часові лише штаньми та зачіскою, по-моєму, виглядає надто дрібненько,—озивається мати.

— Якби-то лише штани та зачіска,— зітхнув я і з острахом згадав про ту каторгу, котра мене знову, чекатиме завтра у Мишка.

Тим часом батько з матір'ю почали розмову про те, чи сучасні вони, чи старомодні. Як на мене, то нехай залишаються такими, як є. Адже вони ніколи силоміць не тягнули мене до репетиторів і нині не опікують на кожному кроці. З ними можна розмовляти й сперечатись на будь-які теми. Єдине, що вимагається від мене, — бути чесним і відповідати за свої вчинки.

— Шах! — оголосив батько, щойно я відірвав руку од своєї фігури, й тут же додав: — І не тратьте, куме, сили.

— А це ми ще побачимо,— на гороїжився я і всю увагу переключив на шахову дошку. Та моя позиція була безвихідна.— Здаюсь,— по хвилі зітхнув я і потиснув руку переможцеві.

У своїй кімнаті я сів до радіостолу, але до рук не йшла ніяка робота. Я ліг. Голову обсіли важкі думи.

Я ще довго вертівся у ліжку, аналізуючи події останніх днів і свою поведінку. Коли нарешті заснув, мені в образі Ірини приснилась... хвилина — вона щодуху втікала од мене, і як я не старався, а наздогнати її не зміг…

Вранці, сьорбаючи суп, почував себе злочинцем, який обікрав самого себе.

— Куди ти сьогодні?—поцікавилась мати, наливаючи батькові каву.— Знову — по магазинах чи підеш до Мишка?

— Ні,—сказав я твердо.—Ніколи мені займатися дурницями.

Батько виразно поглянув на матір, і вони голосно. розреготалися.

— Тепер, сподіваюсь, ти видужаєш,— урвавши сміх, виговорив батько.

— Хіба я хворий? — од несподіванки я поклав ложку.

— Бачиш, Гено,— приязно, підморгнула мати.— Ти кілька днів не заводив будильника й ні разу не вимовив свого любимого слова «ніколи!»

— Повертаючись до нашої вчорашньої розмови, — продовжував батько, — я дійшов висновку про те, що слово «ніколи» може бути паролем сучасної людини!

— Ви бачили, — сказав я з гіркотою, — що з вашим сином щось недобре коїться, і так безпринципно себе поводили?

— Бачиш, синку, — посерйознішав батько, — заборона — не наш метод.

Після сніданку я пішов у свою кімнату, кинув презирливий погляд на пожмакані джинси, сорочку в смужку й заглибився у схему. Через кілька годин ліва рука робота запрацювала. Я задоволено підвівся з-за столу й став збиратися на консультацію перед останнім екзаменом.

Ось він, екзамен, позаду. Попереду — канікули й маса добрих справ, котрим я ледь не зрадив на догоду…

— Салют, корешу! — від несподіванки я здригнувся. Переді мною цвів Мишко.— Як екзамен? Я підняв догори розчепірену п'ятірню.

— Молоток!—тисне мені руку Мишко. — А в мене— завтра... Послухай, маю справжні джинси. Вищий клас! Так як для тебе, не дорого...

— Не в джинсах, Михайле, щастя,— байдуже сказав я.

— Що, предки налякали?

— Та ні. Батьки в мене сучасні.

— А може, касету? — Мишко озирнувся й притишив голос: — Сексуальний фільм — теж не дорого.

— Спасибі, не потрібно.

— Ет! — безнадійно махнув рукою Мишко, перебіг на протилежний бік вулиці й скочив у автобус.

Наша школа знаходиться у новому мікрорайоні, що дев'ятиповерховими коробками наступає на колгоспні масиви, які густим зеленим килимом уруняться у промінні весняного сонця і підкочуються впритул до автостради. Автострада — як водорозділ поміж двох світів: урбаністичного й аграрного. По цей бік — стиснуті докупи будівлі, розмежовані невеличкими сквериками, порізані неширокими вуличками та перевулками, а там—безкраїй, аж до самого овиду, лан, що міняє кольори з порами року. Зараз він яскраво-зелений, улітку стане золотистим, почорніє восени й аж до різі в очах вибілиться зимою.

Я народився тут і люблю своє молоде місто, хоча в моїх жилах тече селянська кров. У селі з поетичною назвою Вишневе досі живуть і, незважаючи на пенсійний вік, досі трудяться дідусь з бабусею: тримають домашню птицю, свиней та корову. До минулого літа, починаючи з шостого класу, я їздив до них на канікули. Брав з собою прилад та інструменти, лагодив селянам телевізори, радіоприймачі, порався у городі, купався, ловив у ставку рибу та пас їхню чорно-рябу корову. За це бабця чи дідусь періодично привозять нам сметану, сир, масло й усяку городину. А перед Різдвом чи Великоднем — свіжину: сало, м'ясо, смалець, а головне — домашню ковбасу.

Що не кажіть, а добре жити в місті, коли є у селі бабця з дідусем. На ці канікули місія їхати в село випала моєму молодшому братові, котрий уже цілий тиждень розкошує в діда з бабою.

Мого плеча легенько торкнулась чиясь рука, і я озирнувся: переді мною стояла Іра. Її зі смаком підфарбовані очі світилися тихою радістю, постава, рухи і жести свідчили про те, що вона рада зустрічі зі мною.

— Ну, як екзамен? — запитав я, бо вона також складала у першій п'ятірці,

Дівчина звела догори брови, примружила карі очі й підняла великий палець.

— Молоток! — вихопилось у мене слівце, запозичене у Мишка.

— Давай пішачком,— запропонувала Іра, коли, клацаючи штангами, до зупинки стала наближатися наша «двадцятка».

— Давай!

Ми мешкали на одній вулиці, тому майже завжди їхали до школи й зі школи в одному тролейбусі. До того випадку, коли вона зосталася зі мною наодинці, я мав її лише за однокласницю, щоправда, розумну й надто вродливу. Тож ніколи навіть в уяві не допускав, що вона захоче зі мною дружити, і тим паче що ця дружба може перерости в щось більше, значиміше, душевніше.

Хоча я зробив для себе приємне відкриття: останнім часом дуже змінився — з'явилась упевненість у думках, вчинках, мріях і головне — я побачив, що для Іри не байдужий. Тому зараз уже новими очима крадькома поглипую на її тонкий стан, звабні вуста, всіма фібрами душі ловлю її тихий музикальний голос, що, як підземне джерельце, дзюркотить у моїх вухах і все ллє і ллє дзвінку кришталеву воду. Освітлена якимось теплом із середини, вона видається мені звабнішою та не доступнішою.

Деякий час ідемо мовчки, вслухаємось у себе, в те нове, що з'явилося в наших серцях і чому ми ще й назви не знаємо. Сонце, піднявшись над будинками, ласкаво пригріває нам спини, терпко пахне бузок, звісивши рожеві та білі кетяги над низеньким парканчиком палісадника.

— Ти що робитимеш на канікулах? — порушує мовчанку Іра й, не чекаючи відповіді, продовжує: — А я на місяць їду в село.

— Я залишаюсь у місті. У мене тут на всі канікули — море справ.

Я впівока зиркнув на дівчину, вагаючись, говорити їй чи ні, аби не стати хвальком у її очах. Та, зустрівшись із приязним поглядом і щирим зацікавленням, зізнався:

— Завдання номер один — запустити в дію свого робота...

— Ти конструюєш робота? — не зовсім повірила Іра, обдавши мене карою теплотою.— І що він уміє робити?

— Багато чого,—запишався я від самоповаги.—Відповідати по телефону, викликати потрібного абонента, і передавати потрібну інформацію.

— Як це? — щиро дивується Іра.

— Скажімо, мені конче треба передати щось по телефону, — сідлаю улюбленого коника,— а я повинен кудись відлучитися. Отож, диктую роботові текст і запрограмовую на певний період. Припустимо, на годину. І робот щогодини набиратиме номер телефону доти, поки хтось не підніме трубку. Коли ж підніме, то почує:

«З вами говорить електронний секретар Геннадія Світличного й передає вам...»

— Ой, справді, як цікаво! А коли до тебе зателефонують?

— Робот відповість: «Хазяїна немає. З вами розмовляє електронний секретар. Говоріть — я запишу...»

— А ти часом не бре?.. — недовірливо коситься на мене дівчина.

— Хіба я схожий на брехуна? — не ображаюсь на неї. Бо й справді, що вона знає про мене? — Хочеш — перевір. Зателефонуй сьогодні. Річ у тім, що електронний секретар, тобто автовідповідач, у мене працює вже другий рік. Тепер я цю систему вмонтовую у робота. Крім того, робот умикатиме й вимикатиме телевізор, вестиме запис музичних програм чи кінофільмів, відчинятиме гостям двері.

— І я... я можу побачити це диво на власні очі?

— Будь ласка. Але це ще не все,— я не стримуюсь, аби не набити собі ціну, а заодно й відплатити Ірі за попередню непоштивість. — Мій робот уже, як і я, не сучасний — удосконалені моделі вміють зготувати каву, грають у шахи й розважають людей, відповідаючи на запитання.

— І все це реальне?

— Звичайно.

— Ой, Генко, ти вже, будь ласка, вибач мені,— розгублено мовила Іра і її обличчя зарожевілось.— Справді, зустрічають за одежею... Сподіваюсь, ми порозуміємось.

— У якому плані? — бовкнув я за інерцією, не вдумуючись у її слова.

— Генко, я тобі й так сказала більше, аніж личить.

— Між іншим,—нарешті дійшов до мене справжній смисл її слів, — я таки розжився на джинси, сорочку в смужечку, навіть узяв кілька уроків сучасності у Мишка з одинадцятого «Г». Тепер ось—зачіску запускаю.

— Невже? — щиро засміялась дівчина.— Виходить, ти ще не зовсім пропащий.

Вона взяла мене під руку, і я вловив на своїй щоці лоскітливий доторк її волосся, паморочливий запах бузку й відчув, що зовсім одірвався від грішної землі і ширяю над тротуаром.

Що не кажіть, а приємно почуваєшся, коли тобі ще немає й сімнадцяти, коли буяє весна, пахне розквітлим бузком і поряд вицокує найкраща дівчина, твоя мрія, твоя ще нерозквітла любов.

Коментарі:

Коментарі  

 
#28 нечай 18.06.2007, 20:42
+1
Цитата
 
 
#27 Shtyk 18.06.2007, 12:31
"Данко,
рви нирки вони палатимуть..." (с) Лесь Подеревянський

а якшо серйозно, то нікуди не йди, залишайся на сайті, пиши і дискутуй далі... ти тут потрібен.
Цитата
 
 
#26 нечай 14.06.2007, 04:39
іди собі з миром якшо ти вважаєш мене за опонента, .. ьоб
Цитата
 
 
#25 Данко 14.06.2007, 03:59
Я вважав Вас, Мічурін, за серйознішого опонента, а насправді Ви і є той, хто дивится на палець!
Вибачте мені мою помилку!
Цитата
 
 
#24 мічурін 08.06.2007, 07:38
"Коли палець показує на небо , дурень дивиться на палець"
Цитата
 
 
#23 Данко 08.06.2007, 04:51
Адміне! У Нечая повчись, той знає, як відрізняти модерні матюки від звичайних... Там - \"високе\" мистецтво, а тут російська народна творчість підхоплена українцями! Ми ж такий народ що навіть на власні матюки не розстаралися, то \"старший брат\" подбав про нас...
Модерністи ввели матюки в ранг мистецтва, а
сучасні нувориші не шкодують награбованих у нас грошей, щоб денно і ночно через літературу, телебачення кіно засмічувати дитячі душі, вбивати у них людяність... Ану виростуть і, не приведи Господи, спитають: \"Хто ми... Чиї сини..?
Цитата
 
 
#22 admin 07.06.2007, 15:22
Нє, Штик і Данко то різні люди! Просто деколи не відрізниш постмодерні мати і звичайні ;-)
Цитата
 
 
#21 нечай 07.06.2007, 05:27
насправді найголовніше то постановка питання та привернення до нього уваги людей і не важливо надто, хто яку роль в дискусії грає.
Цитата
 
 
#20 поцмодерніст 07.06.2007, 05:23
так шось мені ся здає шо ШТИК то і ДАНКО також, соррі якшо помиляюсь :-)
Цитата
 
 
#19 Данко 07.06.2007, 03:25
Злий адміне!
Штик не матюкається... Такими "перлами" густо пересипаны всі твори нинішніх, за висловом Нечая "постмодерністі в"... Штик попросту висловлюється по літературному.. .
:P
Цитата
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

 

Реклама