Копичинці - інформаційно-розважальний портал міста

Хто на сайті?

На даний момент 18 гостей на сайті

Реклама

ПРИНЦЕСИ ВЕЧІРНЬОГО МІСТА

Була неділя.

До вечора, до тої миті, коли мене ждатиме дике, як сарна? дівча біля входу у скверик неподалік кінотеатру «Україна» (квитки на фільм «Ісус», що набув широкого розголосу вже у кишені) ще було трохи часу. Із цим худеньким, вугластим, правда, гінким дівчиськом з янгольськими оченятами зустрічався не один раз недалеко від будинку сестри, де вона мешкала після заміжжя, і куди я частенько навідувався в гості, не звертаючи жодної уваги. І от, усього за зиму, мов барвистий метелик з сірого кокона, вилузалось з цієї юнки щось достоту досконале, у моїй розбурханій уяві, наче принцеса зійшла зі сторінок казок і поселилась у цьому мікрорайоні міста.

Я, коли вгледів це перевтілене диво, аж рота розкрив: що з людьми витворяє час! Втратив сон і апетит. Став учащати до сестри, ледь не кожного дня, аж поки не познайомився. Звати її — Зореслава. І ось ми вже кілька днів зустрічаємося, сидимо на лавочці у палісаднику неподалік під'їзду її будиночку й усе. Далі наші взаємини ні на крок.

«Яким би чином приручити оту дику сарну, аби для початку, хоч вдалося поцілувати її», — лежу на канапі і мізкую.

— І чого би я ото ламався? Та коби я був дівчиною то сам цілувався до не схочу...

Мої думки сповільнюють лет, повіки робляться важкими і я заплющую очі... Засинаючи я відчув як у мене наповнюються груди, а я поступово перетворююсь у дівчину. З такої придибенції я лише посміхнувся і поринув у небуття.

З думкою, що проспав, я рвучко схопився і сів на краю постелі. І зразу відчув якусь незручність. Щось важке й туге муляло в грудях. Я звівся на ноги, підійшов до дзеркала, зняв майку й отетерів: на мене дивилась досить-таки симпатична дівчина, у якої двома конусами стриміли пругкі перса.

— Матінко моя! — ступив я крок назад і повалився на стілець. — А то за що така кара?

Це ж учора довго й нудно канючив писка, а тепер маєш — сам став дівчиною!

«Та це, мабуть, сниться!» — втішаюсь, знову підводжусь на ноги, протираю очі й з тривогою глипаю у дзеркало. Жодних змін. Тоді щипаю себе за тверду, як каміньчик, грудь і ледь не присідаю від болю. Ні, це — не сон! Я пропав. І як же тепер вийду на вулицю? Що буде з моєю Зореславою? Це ж миттю хтось перехопить.

— За які ж гріхи така напасть? — серед тиші кімнати чистого срібла джерельного струмочка пролунав голосок.

«А голос, нівроку!» — констатую, направляюсь до шафи. Там, де ще вчора висів мій костюм, нині — лише дівочі зодяганки.

Я ще раз озирнувся на дзеркало й зрозумів: мене вже нема! Вірніше я є, мій дух, мої помисли живуть у мені та тільки в оболонці дівчини. Рад не рад — одягаю перше плаття, яке попало під руку, відзначаю про себе, що їй, тобто мені, воно личить і з тривогою переступаю поріг кухні. Цікаво, що ж мати скаже на таку придибенцію?

Та вона вгледівши мене, приязно усміхнулась і запитала.

—Ти куди оце, Михайлинко, зібралася? У кіно ще рано... «Ти диви, — вразила думка... Її зовсім не дивує те, що я з Михайла перетворився на Михайлинку!!!»

— Та йду, матусю, — і я тільки язик повернув на таку ніжність, — трохи... прогуляюся. — У голові, мов на екрані дисплея, спалахнуло «прошвирнутися», однак якийсь внутрішній комп'ютер виправив цей суржик.

Сонце вагалося: чи ще йому світити трохи, чи продершись у щілину поміж двома висотними будинками, забратись на спочинок. Упоперек вулиці простяглися довгі тіні й у величезних вікнах третього поверху універмагу хтось почав розвішувати рожеві полотнища.

За звичкою прилип на хвилю поглядом до постатей кількох голоногих дівчаток, що, вивірчуючи задками, прогулювались у пошуках пригод, і сміливо закрокував тротуаром. Під час ходьби під сукенку залітав легкий легіт, а мені здавалося, що я ото ступаю вулицею без своїх улюблених джинсів...

Раптом позаду мене пригальмувало авто й рудий, з вузенькими вусиками парубійко, пропонує комусь.

— Сідай, дівчино, підвеземо.

Я оглянувся, але поблизу не було ніякої дівчини й тоді дотумкав, що це звертаються до мене.

— Ні, дякую, я пішечки.

Авто проїхало кілька метрів уперед, потім знову зупинилося, і з нього випхався на тротуар дженджик, загородив дорогу й схопив мене за руку.

— Ну, сідай, чого ламаєшся?

—Алло, паря! — у мені закипіло хлопчаче обурення. — Ану відпусти руку, а то щоб ноги не протягнув!

— Ти що, психічка?! — блимає жовтими зубами з-за керма рудий водій.

— Облиш її, Максе...

—Ну і котись ти, знаєш куди... — авто хряпнуло дверцятами, фуркнуло синім димком і помчалось вздовж бульвару. Я озирнувся. Здається ніхто не помітив цієї сценки.

«Ну й життя пішло! — зітхнув я уже вкотре і попрямував далі.

Можливо, це трохи сентиментально, але я люблю своє місто: молоде і красиве з його безліччю квітів, зелені, зі сквериками, парками, кінотеатрами, барами та кафе. Особливо люблю я посидіти дорогою зі школи у затишному кафе, що на вулиці Січових Стрільців у самому центрі. Тут завжди можна зазнайомитись з якоюсь чорненькою симпатюлькою і домовитись прошвендятись вечірнім містом, а чи посидіти на «яйцях» біля драматичного театру, спостерігаючи за людом на майдані. Ой! Ви ж не знаєте, що то за «яйця»? Це такі великі мармурові кулі, що стоять з обох боків парадного входу. Тут, перед театром, збирається уся міська аристократія, і відбуваються усі великі і малі діла: тигриці вечірнього міста набитим оком випольовують новачків, продають свій товар «бізнесмени» від коноплі та маку, укладаються угоди на «блатхату» чи «ромашку», словом, продається і купується все, що є ходовим у компаніях моїх ровесників...

Знайомими сходинками підіймаюсь до кафе, ловлю масний погляд вусатого бармена, й дивуюсь, чого це він витріщився на мене, як баран на нові ворота, адже я тут не вперше і моя фізія йому знайома, аж поки не згадую, що я вже не Михайло.

— Михайлинко, до нас, сюди! — гукають якісь дівчата. — Ну, як ти себе почуваєш? Як учора провела ніч? — заторохтіли.

«Виходить існує у світі якась реальна Михайлина, — думаю сідаючи до столика, — що знайома з цими, на парубоцький погляд, навіть досить таки гарненькими дівчатами. Та що там знайома — близька подруга, й, мабуть, однодумця? А що коли... — від такої здогадки під серце вдарила холоднеча, —...коли ота Михайлинка , перетворилась на Михайла, тобто у мене? Ще й у кіно сьогодні піде з моєю Зореславою...

— Я? — перепитую, проганяючи холодну здогадку. — Нормально... — тягну ухильно, бо звідки мені знати, як я провів, вірніше, провела вчорашній вечір?... Не здоровилось, правда, трохи, то вбухала весь вечір перед «теликом»...

— А ми кльово відпочили вчора! — блимає синіми очима і грає млинками вій вродлива дівчина. — Підчепили кльових мужиків... Отут у кафе... Вони мали з собою смагу, все підливали та й підливали у каву... Кайф, скажу тобі, був справжній! Потім принесли ще...

— Коли настала пора закривати кабак, — встряває у розмову її подруга — також, як на мій хлопчачий смак, досить таки гарненька дівчина з вузенькими плечиками, високим бюстом, з тонким станом і решетоподібними стегнами. — Вітя і Славік запросили нас ще до себе на хату... А нам що — їхати, то їхати! Тільки вискочили, зразу зловили тачку і попливли... А як завалили на хату — сила! Напівсутінки, скажена музика, ром, шампанське... Словом, через годину вже всі були косими... — вона змовкла, поглянула кудись поперед себе у бік шинквасу чи вхідних дверей, завішаних дерев'яними торочками, й сьорбнула кави.

—А що було далі? — мене це навіть дуже заінтригувало, адже в душі залишився хлопцем і такі пікантні подробиці почути з вуст прекрасної половини навряд чи комусь ще випаде.

— А що мало бути, — сміється Ілона. — Коли всі окосіли, глянули ми на годинника — третя ночі! Куди подінешся? Залишилися ночувати. Славік з Людкою зникли в сусідній кімнаті, а Віталик — зі мною.

— Ой, Ілоночко, яка ти гарненька, яка симпатюлечка, — почав розводити кисіль, мабуть, з недосвідчених, або совістливий... Тоді я платтячко з себе — фіть!.. Ой, Михайлинко, що за парень попався! Чорнявий з викрашеною довгою чолкою, котоновий костюмчик, білий шарфик, білі носочки, каталажні туфельки — все вмить опинилось на підлозі... А лижеться як! Капєц... ох і клас був!

— Кумарите, чувіхи? — біля нашого столика виростає дженджеристий з рудими вусиками, гривастий і худий, аж чорний, стовп. — Може пристанете до нас? Косячок заб'ємо... У нас компашка зібралась на іглу впасти... Пригайте на хвіст, — ханка є валом...

— Котись ти зі своїм ханком! — різко обірвала рудого Ілона. — Наркоман нещасний...

— Все поняв! Відчалюю... А в тебе, — блимнув недобре на Ілону, — щось з головою зле! Як прийдеш до тями — підрулюй... Кайфанем... Прівєт!

Від випитого злегка починає наморочитися у голові, я забуваю про те, що єсьм дівчина, й заледве стримуюсь, аби не погладити Людочку по звабливому стегні, що стримить з-під коротесенької тісної спіднички. Від цієї внутрішньої боротьби відбулися, мабуть, якісь зміни на моєму лиці. Це помітила Ілона.

— Що з тобою, Михайлинко? — затривожилась. — Тобі погано?

—Я, мабуть, ще нездужаю... Я піду... Гаразд?

— Давай, топай, — радить Люда. — Дивись не плюхни...

— Може допомогти? — знову пропонує Ілона.

— Ні, дякую... Я сам... сама...

— Зустрінемось завтра, тут же...

— Гаразд...

Я вийшов на вулицю і вдихнув на повні легені вогкуватого повітря. Попереду, у світлі призахідного сонця про щось снили спокійні води штучного озера й на його золотаво-сріблястому тлі малювалась гостроверха споруда готелю «Інтурист».

— Вах, вах, какая красавіца! — звідкись, немов з-під землі, виріс горбоносий з чорним, аж синім волоссям, в елегантному костюмі, кремезний представник Кавказу. Неподалік стовбичив симпатичний, але набагато молодший, з чорненькими, акуратно підстриженими вусиками, його земляк, — Ето — Зураб. Пойдьомтє с намі, у нас в ресторане столик заказаний... Шампанскоє, грузінскій коньяк, апельсіньї, мандаріньї, персікі... Пойдьом?

— Ні.

— Нет? Почему нет? — Не понімаю...

— Послюшай, — нарешті озвався і Зураб. — Почему ти здесь ходіш? Іді домой і манку сьорбай! Соплячка... Єщо хо-одіт!!

Я швидко й послушно, виконуючи їхню пораду, дрібочу геть з цієї передінтуристької площі. Мабуть, тут не таким, як мені Михайлинкам, місце для прогулянок. Тут шикують інші — такі як Ілона, Люда...

У серце знову закрадається тривога. Це ж що, отак кожен божий день будуть тобі нахрапом лізти в душу, пропонувати мандарини, апельсини, коньяк, шампанське і ліжко?

Припустимо, я справді дівчина? Тоді чому, усі кому не ліньки, мають лізти до мене зі своїми слизькими пропозиціями? Лише через те, що як кажуть мої знайомі, я «симпатюлька»? Хіба вже справді світ зійшовся клином на випивці, ліжку та лизанні, як про це солодко згадує Ілона?

— Пшепрошам, пані! — я аж остовпів з несподіванки. Поряд зі мною пригальмувала легківка й привідкрились передні дверцята. До мене солодко всміхався лисуватий представник сусідньої держави й запитально п'ялив свої ласі очі. — Може би так, троха вудкі? Шампана?

Я заперечливо покрутив головою, бо ні продавати, ні купувати у представників цієї кочуючої нації ніколи не збирався. Не стану цього й робити тепер, коли переродивсь дівчиною.

— А, може, би трохи тего, — він кивнув на заднє сидіння забите всякою мануфактурою, — кошулєчкі, майтечкі?.. Цо? Може, злотувкі?.. Нє? Доляри? Ніц з тої жечі? А — холера, —він хряпнув дверцятами «Полонеза». Машина невдоволена фуркнула, набрала швидкості й зникла за рогом вулиці... Все, з мене досить! Нагулявся — пора додому.

— Егей, таксі!

— Авто заверещало гальмами й зупинилось поряд. Веселоокий таксист перехилився через сидіння, відкрив передні дверцята.

— Прошу... — приязно всміхнувся і коли я вмістився на сидінні, запитав. — Куди?

— Додому.

— Додому? А не зарано? Може, трохи покатаємось?

«На маєш! І тут те саме!» — Я заледве стримався, аби не розреготатися, однак видавив крізь сміх:

— Ні, не покатаємось.

Таксист якось дивно поглянув на мене, наче оцінюючи, чого би то мене збурило на сміх, і, мабуть, нічого такого підозрілого не помітивши продовжив.

— А, може, все таки покатаємось?

—Нє-а! — кручу заперечливо головою і тут несподівано вирішую бодай якусь дещицю часу побути в образі дівчини. — Ви ж на службі, заробляєте на хліб насущний... А вдома дружина жде вірного чоловіка, діти — батька...

— Щодо діток — ти дарма, — ясноокий перейшов на ти. — Я ще не жонатий.

— Невже? —зиркаю на нього лукаво. — Що ж так заходився?

— Не везе в житті, — зітхнув рядком пісні.

— Повезе в коханні, — докінчив я.

— Дай то, Боже, — вдавано зітхає таксист.

— Ну, гаразд, покатаємось, — роблюсь співчутливим до його зітхання. — А що далі?

— Ти що нинішня чи з неба звалилась? — таксист враз геть чисто забув про свій сум, уловивши в моїх словах промінчик надії.

— Та ні, не нинішня... Вчорашня, — ріжу правду-матінку, бо справді ще й доби немає, як став дівчиною.

— Воно видно! — засміявся водій. — Нинішні більш зговірливіші, самі напрошуються...

— Невже? — зводжу докупи брови.

— Справді!

— Ну, то катай отих, що напрошуються! — кидаю ображено й, увійшовши у роль дівчини, мило надуваю губки. — А ми вже приїхали...

— Так швидко? — дивується ясноокий. — А, може, все—таки домовимось? — не втрачає надії таксист, коли я відчиняю двері, опускаю на тротуар ноги й перехоплюю масний погляд, що обмацує їх. — Давай зустрінемось десь наодинці...

— Я подумаю, — кидаю надійливо, нахилившись до вікна, додаю, — як надумаю — викличу таксі...

— О, вже Михайлинка наша повернулась, — виглянула з кухні розрум'янена мати, тримаючи в одній руці ніж, у другій виделку. — Щось раненько ти сьогодні?

— Доброго, матусю, потрохи! Ану, раптом, набриднуть прогулянки... Мати чомусь загадково усміхнулась і щезла у кухні, де щось сичало й шкварчало.

У вітальні я прискіпливо ще раз оглянув себе у дзеркалі, нащось поторгав тверді перса, і важко зітхнув. Що не кажіть, а мене нема. Є якесь вродливе бісеня на ймення Михайлинка, хоч бери й закохайся, як Нарцис, сам у себе!

У кімнаті я стомлено опустився на канапу й знову задумався.

Та що ж це, люди добрі, справді діється? Невже я до кінця днів своїх буду дівчиною з хлопчачим мисленням? Невже щодень, щомиті змушений буду відбиватися од настирливих залицяльників? Не буду ж я жити так, як Ілонка та її подруги...Воістину: не родись красивою...

«Стривай! А як же тисячі таких же вродливих? Невже щодень живуть у такому напруженні? Та ні, чому ж... Правда, декого мабуть, і влаштовує таке життя, як у Ілонки, а решта... А що решта? Вони ж від самого народження — дівчата і вже давно до всього звикли. То лише мені, новоспеченій Михайлинці все навдивовижу!»...

Жарти-жартами, але, що ж це справді зі мною сталося?

— До дідька! Не хочу я бути дівчиною й усе! — вигукнув я уголос, заходив кімнатою і раптом мій погляд зупинився на образі Христа.

— Ісусе Христе! — несподівано вихопилось у мене. — Якщо ти не вигадка і є насправді на небесах, то зглянься наді мною — зроби так, аби я знову став Михайлом! Не можу я бути дівчиною, не хочу, аби мене скубли, як горох при дорозі... Мовчиш? — і пригнічено знову опустився на канапу.

Враз щось сколихнулося, загуркотіло, зблиснуло і вся кімната виповнилась ясним-преясним світлом, повітря наповнилось озоном. У кутку над шафою заклубочилась велика, як шкільний глобус, вогняна куля. Я струсонув головою, як ото собака воду з шерсті, але видиво не щезало. Куля мінилася, крутилася і легенько потріскувала.

— Господи, а це, що ще за диво? — вигукнув я.

— І тут звідкільсь стерефонічно — з усіх сторін, залунав під тихе потріскування гучний владний голос. —Це — Я Господь Бог твій і у тебе немає інших Богів, окрім мене. Ти кликав мене, отроче?

— Ні! Господи! — ляпнув з переляку, але тут же спохопився. — Так, Господи! Прости мене грішного й скажи чи це не марення, не сон, ти є насправді?

— Я єсьм Господь Бог твій...

— А мене все життя вчили, що тебе немає, що ти лише вигадка експлуататорських класів! — несподівано понесло мене в полеміку.

— Ся наука від Сатани...

— Тоді виходить наш державний устрій сатанинський? — несе мене далі.

— Воістину, правду речиш...

— Скажи, — не вгаваю далі й починаю плести несусвітне. Це ж треба з самим Господом гомоніти! Кому випадала ще така честь, окрім Мойсея?

— А хто ти є: Бог Отець, Бог Син, чи Бог Дух святий?

— Ти ісчадіє Сатани, — в голосі задзвеніли образливі нотки,—І кажу до віку буть тобі в сій шкурі...

— Не треба, Отче небесний! — заволав я, нарешті, наче опам'ятавшись, що зі мною сталося. Бухнувся на коліна, звів руки й очі до малинового полум'я мінливої кулі. — Вислухай моє благання! Прошу тебе!

— Речи!

— Скажи, Господи. Чим я так тяжко прогнівив тебе, що перетворив ти мене на дівчину?

— Ти сам волів сього?

— Як ...сам? Коли?

— Об чім ти вчора волав до мене?

Я відчув, як паленіє моє лице. Бо вчора, коли моя Зореслава вперлася і не хотіла дозволити себе поцілувати, я у серцях вигукнув: «Боже, та коби я був дівчиною...»

— Каюсь, Господи, грішний я...

Куля перестала крутитися і почала бліднути. Я злякався, що все залишиться, так як є, і швидко став проситися. — Я більше не буду, Господи! Я шануватиму їх, як шаную вітця і матір свою! Я повсякчас заступатимусь за них, оборонятиму від кривдників... Тільки зроби мене Господи, знову Михайлом!

Куля блідла далі. Стихло потріскування і наступила затяжна, як перед грозою, тиша. Я перелякався не на жарт і замолився знову.

— Боже мій, Боже! Зніми з мене це закляття. Не хочу я бути більше дівчиною...

— Не взивай надармо імені Господа твого!

— Не буду більше...

—І речи: щиро віруєш у мене?

— Так, Господи, з цієї хвилі...

— А як з вигадкою експлуататорських класів?

— То від Сатани, Господи...

— Твердо віруєш?

— Твердо, Господи! І на віки—віків...

Знову різко запахло озоном, враз сяйво кудись зникло й у кімнаті стало поночі.

— Нехай буде воля моя і сповниться твоє прохання! —донеслось до мого вуха звідкілясь, мов з—за стіни.

Моїм тілом пройшлась хвиля гарячого ознобу, й в цю мить я відчув, як з грудей спадає вага. Стрімголов кинувся у вітальню до дзеркала. Звідти глянув на мене синьоокий короткострижений юнак з гарним прямим носом, під яким звично, аж наче підросла трохи, руділа рідка порість. Ура! Я був знову Михайлом. Глипнув на годинник і обімлів — до зустрічі зі своєю Зореславою, що вже десь, мабуть, виглядає при вході у скверик, залишалось чверть години, і я стрілою вилетів з хати...

— Таксі, таксі! — замахав я розчепіреною п'ятірнею до легківки, що саме наближалась. Та вона гордовито проплила мимо і я ще встиг помітити на першому сидінні розмальовану ляльку, що кинула на мене презирливо спопеляючий погляд. Я згадав, що вже більше не Михайлинка й усміхнувся. То для таких, як Ілона, її подруг таксі зупиняються на перший помах руки. Я рвонув на зупинку, де вже причалював довжелезний тролейбус...


Коментарі:

Коментарі  

 
#5 Данко 12.05.2007, 03:18
Ну це вже щось... Спасибі!
Цитата
 
 
#4 НечайМічурін 11.05.2007, 13:11
а я прочитав, ну як для нащадків соцреалізму дуже пристойно. Я до речі 5 поставив. Фройд би потер руки
Цитата
 
 
#3 Данко 10.05.2007, 03:31
І все? Я гадав, що в оповіданні закладено занчно більше... Слід читати до кінця! :-)
Цитата
 
 
#2 НечайМічурін 08.05.2007, 19:21
ПЕРЕМОГА
Цитата
 
 
#1 НечайМічурін 08.05.2007, 19:21
"симпатична дівчина, у якої двома конусами стриміли пругкі перса" -- ЦЕ ПРОСТО ПЕРЕМОГША ГАШИШУ...
Цитата
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

 

Реклама