Так, як ламаються олівці, чиєсь життя втрачає сенс. Напрямок долі такий незрозумілий. Крокуєш по слідам пустоти. Відчуваєш потребу зникнути без болі. Але лікарі у білих халатах мають іншу точку зору. Кілька разів ти покликала свого ангела. Але вітер розвіяв твоє мовчання. Дзеркало відобразило твою втомленість. У скронях в тебе шум поїздів. Ти залишаєшся сама собою. Але втекти від себе хочеш…
Остигла терпка кава. Сльоза скотилась по щоці. Щоденник не хоче твоєї болі прийняти. Залишилась у самоті.
Хоч вмерла в квітах ти давно, але твій сон чекає. Апельсини розкидані на підлозі. М’яка іграшка рожевого кольору. Україна в твоїх очах.
І речення втрачає зміст, коли у ньому більше ніж три слова. Лиш фотокартки пам’ятають все. Все, що глибоко у серці.
Порожні шухляди. Безліч листівок. Було свято. Вчорашній день придумає своє вітання. І покарає кожну з душ. А зараз ніч. Осінь. Воно й не дивно…
