Спонсор допису: Бажаєте гарно провести час і ще й зекономити? Використовуйте купоны в ресторан і будьте задоволеними
Андрій Шмігель із Копичинців протягом десяти років колекціонує старовинні речі. У його колекції – чимало предметів із Трипільської, Черняхівської культур та культури Київської Русі. Освіти історика колекціонер не має, за професією він столяр, але все життя любив старовинні речі. Каже, що це передалося йому від мами, яка теж обожнює вивчати історію. Заробляє Андрій на життя євроремонтами та малюванням картин і портретів на замовлення. Окрім того, займається ентомологією (наука про комах) та палеонтологією (наука про вимерлі організми).
Метелик може не їсти протягом усього життя
Мені дуже подобалися у музеях стенди, де під прозорим склом виставлені різноманітні метелики, – розповідає колекціонер. – Я мріяв і собі щось схоже зробити. Спочатку прочитав багато книг та журналів з ентомології, з яких і дізнався про те, як правильно препарувати метеликів, щоб довше зберігалися. Відтак із сачком вирушив у поле на “полювання”. До кінця тижня у мене вже було 10 метеликів різних видів. Нині ж у моїй колекції 155 метеликів, з них 75 –денні, 80 – нічні. Денні мають яскраве забарвлення, а нічні – різні відтінки сірого. .jpg)
Є метелики, яких колір виконує певну функцію. Наприклад, метелики яскраво-червоного та оранжевого відтінків попереджують про те, що вони отруйні. Ті, у яких на верхніх та нижніх крилах є кола, що нагадують очі, відлякують ворогів, які хотіли б ними поласувати. До речі, для метеликів характерна мімікрія – імітація іншого виду, наприклад, бражник Джмелевид зовні нагадує справжнього джмеля. Метелики, цікавіші, аніж видаються з першого погляду. Приміром, у Сатурній, немає ротового апарату, вони ніколи не їдять. За словами пана Андрія, коли Сатурнія була гусеницею, вона за цей час запаслася поживними речовинами, і згодом не має потреби у харчуванні. Правда, живуть Сатурнії недовго, лише місяць.Є в Андрієвій колекції єдиний у світі вид метеликів, що видає характерний звук, – це бражник Мертва Голова. Будучи ще гусеницею, він за рахунок тертя луски видавав звук, що нагадував писк. Якщо змінюється звичне середовище, то і вид метеликів, що там “мешкав”, може зникнути назавжди, – пояснює Андрій Шмігель. – Так, 10 років тому зник метелик Жалібниця, якого можна було побачити раніше поблизу копичинецького лісу. Коли ліс вирубали, то і не стало Жалібниці. Напевно, зникла рослина, нектаром якої метелик живився. Зате у зв’язку з потеплінням на території нашої області, з’явився метелик Подалірій, що раніше зустрічався у зоні Придністров’я.
У трипільців були керамічні хати 
Поряд із захопленням метеликами Андрій Шмігель колекціонує предмети археології. До слова, чоловік працює позаштатним співробітником Тернопільського обласного краєзнавчого музею і часто їздить зі своїми друзями-археологами на розкопки.
Коли перебуваю на новій території, пробую сам шукати старовинні речі, – розповідає Андрій. – Приблизно орієнтуюся, де могли б бути поселення трипільців чи черняхівців. Якось в одному джерелі знайшов глиняний свистунець у формі пташки, що датується XII ст. нової ери. Можливо, хтось узагалі його не зауважив би, бо він був весь у болоті, а мені допомогла моя цікавість. Спочатку думав, що це лише невеликий фрагмент глиняної пташки. Витягую, а там цілий свистунець… Багато речей купую в так званих “чорних” археологів — не хочу, щоб безцінні речі потрапили за кордон. Ці люди не розуміють, яку історичну цінність мають такі речі, адже їх цікавлять лише гроші.
Проте найбільше колекціонер цікавиться Трипільською культурою. Саме трипільці першими почали виготовляти парадний глиняний посуд. Орнаменти, що їх вони використовували для оздоблення, були своєрідним способом письма. Наприклад, зорану землю трипільці зображали хвилястою лінією, дерево життя – ялинкою, біля якої стоїть людина.
–У мене є фрагмент розписної кераміки, що датується V тис. до нової ери, тобто він старший за єгипетські піраміди, – продовжує розповідь пан Андрій. – Знайшов його на зораному полі поблизу Копичинців. Маю також багато знарядь праці трипільців: це і віджимники, завдяки яким вони відбивали пластини з кременю, зернотерки, розтирачки, шліфувадла для сокир.
Трипільці не лише робили глиняний посуд, керамічними були і їхні будівлі. Спочатку вони будували дерев’яний каркас майбутньої хати, обплітали його очеретом, а зверху обмащували глиною. Для того, щоб глина висохла, розпалювали всередині хати вогнище.
Від корозії – лляне масло
Черняхівська культура датується ІІ – ІІІ століттями нової ери. Черняхівці першими почали робити керамічні шпильки (фібули), бусинки із кісток тварин, бронзові голки, шпильки для волосся. Усі ці речі є у колекції пана Андрія.
Черняхівський посуд не так вражає, як трипільський, – пояснює колекціонер. – Адже він має сіруватий відтінок, орнамент на ньому дуже примітивний. Трипільська ж кераміка має черовонястий відтінок, вражає витонченістю форм, орнаментом. З періоду Київської Русі я найбільше захоплююся колекціонуванням бусинок із гірського кришталю, шкіри, кістки, а ще керамічними тягарцями на веретено, вони бувають різних форм. Наприклад, у мене є тягарець у вигляді сонця.
Нещодавно Андрій зайнявся палеонтологією. Експонати для колекції вимерлих організмів переважно шукає у піщаних кар’єрах. Там можна знайти закам’янілі молюски, зуби акули, скатів, різноманітні мушлі. Влітку з товаришем знайшов навіть зуб мамонта, правда, він не дуже добре зберігся.
Усі знахідки пан Андрій акуратно поскладав у паперові пачки. Залізні речі, щоб не псувалися, натирає лляним маслом. Каже, що це найкращий спосіб уникнути корозії.
Дуже хочу відкрити краєзнавчий музей у Копичинцях, адже експонатів маю вдосталь, – зауважує Андрій Шмігель. – Навіть порахував площу, на якій усе можна було б розмістити. Думаю, 100 квадратних метрів мені б вистачило. Неодноразово звертався до місцевої влади. Але поки що моя ідея нікого не цікавила. Дуже шкода, бо справді маю, що показати.
Звичайно, музей не даватиме прибутків, тому державним чиновникам вигідніше надати приміщення під торговий маркет. Справжніх поціновувачів історії нині не так вже й багато. Тож мої експонати поскладані у … пачки і чекають свого часу…
Автор статті – Оксана СМІЛЬСЬКА, фото – Віктора Іванкова (kopу.com)
