Все, що написано далі, не стосується постатей реальних письменників.
Жоден пам’ятник, що брав участь у святі, не постраждав (ну майже жоден – але вони самі винні).
Шевченко стрепенувся, розправив плечі, погладив вуса і погрозив кулаком хвилі, що нависала над ним.
Він присів на розі площі і задумливо став розглядати мармур під ногами.
Незабаром до нього підійшли Нептун, Амфітрита, Артеміда та Адоніс. Нептун, хриплим голосом, почав нарікати на життя:
– Ти собі уявляєш, друже, покалічили, насміялися, вила вкрали, руку відламали, та я ж їх, всі сили моря-океану…
– Заспокойся, все не так зле, все буде добре. – сказав задумано Шевченко і поклав руку на плече друга. Той ледь не впав від такого дружнього жесту.
Артеміда розплакалась.
– Ти, друже-брате, уявляєш яке хамство, на нашу площу понавозили левів… а вони ж дикі, хоч і розмальовані, лякають моїх псів, ті від страху бідненькі до мене так туляться, так туляться, а в Нептуна вил то нема, щоб прогнати, хто ж захистить нас нещасних?!
– Та ви Федорова кличте. – порадив Шевченко. Не забарився і сам книгодрукар з компанією. Залізно клацаючи по бруківці до компанії підійшли Федоров і Чорновіл.
– Ну ви розумієте, демократія – це не те ж, що й книговидавництво… О, браття, привіт, як я радий вас бачити.
– Чого ж так? – насупився Шевченко.
– Та обридло мені ті три пальці весь час обласній раді показувати і так ніхто не розуміє, що то означає. Ой, якби ви знали як остогидло, ще й лице таке розумне і натхненне наводити, це просто жах. При тому, що зовсім цього робити не хочеться, час якийсь зовсім не такий, який наводить на палкість і розум.
– А мені думаєш солодко?! – зітхнув Шевченко. – Хвиля наді мною нависає, здається що зара затопить. Я весь зіщулююсь і уявляю себе маленьким і непомітним – може обмине.
Тепер уже Нептун поставив свою руку на плече Шевченка.
– Не переживай, я ж бог морів-океанів, не затопить!
В цей драматичний момент Амфітрита побачила Франка, який повагом простував по вул. Дорошенка.
– О, наш старий знайомий іде! – вигукнула.
Франко помахав рукою, але ходи не пришвидшив. Він не міг пересуватися швидко, бо створили його не надто надійно, кам’яні брили так і норовили випасти, тож доводилося за ними весь час пильно стежити і ставити на місце, якщо якась виглядала погано закріпленою.
– Привіт товариство. Як посиденьки?
– Та так собі, теревенимо.
– Без випивки?
– Без.
– Аяяяй. Так же не годиться… – і Франко дістав з-під плаща три пляшки горілки і дві вина.
– О! Це діло! – розвеселився Шевченко і підкрутив вуса.
– Ну хто ж в гості без горілки ходить? Хлопці, мали б вже знати.
Нептун почервонів.
– Нуу, у нас, в Античній Греції…
Йому не дали договорити: Амфітрита, штовхнувши під бік, взяла у Франка дві пляшки, з вином собі, а небожителю тицьнула горілку.
Через деякий час всі вже були трохи п’яненькі і життя видавалося значно кращим.
– Знаєте що, хлопці, йдемо десь баб почіпляємо! – раптово запропонував Франко.
– Тобі б тільки те й робити, а потім писати про всяке там зів’яле листя. – усміхнувся Шевченко.
– Ну що поробиш, Фортуна з Коханням жінки, вони полюбляють забавлятися мною…
– І куди ж ти пропонуєш йти? – оживився Адоніс.
– Йдемо до Оперного, там артисточки, люблю таких!
– Ей, хлопці, а чим вам ми не підходимо? – образились Амфітрита та Афродіта.
– Дорогенькі. Я вас дуже люблю. – і Франко поцілував обох. – Але боюся вас замало. – і він підступно усміхнувся. – Та й хіба ви не хочете познайомитись з примами нашої сцени? Це такі файні фіфи, що з ними просто не можна бути незнайомими.
Небожительки задумались як то можна бути одночасно і файними, і фіфами і тому замовкли.
– Ну то погоджено. Йдемо! – Всі встали і, трохи в нерішучості постоявши, хотіли вже йти, аж тут їх зупинив задиханий Труш: шапка набакир, піджак розхристаний…
– Панове… панове… а мене… чого мене не зачекали… я ж… я ж…
– Віддихайся, а потім випий трішки. – Франко усміхнувся і простягнув йому плящину.
Труш усміхнувся у відповідь і скористався запрошеням. Через кілька хвилин щоки його стали рум’яними, а настрій хорошим.
– Я вже був подумав, що без мене підете на гульки. А якби дощ? Що б ви без мене робили? – гордо сказав художник, бо лише він мав парасолю.
– Який дощ? Друже, поглянь на небо, ти на небо поглянь… Я ще такого не бачив… – відповів Франко і всі задивилися в темнозоряну безодню.
– Панове. Ми тратимо час! – першим оговтався Шевченко. Всі якось полегшено розсміялися і шановне товариство повагом пошпацерувало до Оперного.
Йшли спокійно по алеї, ліхтарі світилися, нікого не було, повітря свіже, чисте – що ще треба для нічної прогулянки?
Врешті дійшли до театру. Там справді було багато пишних жіночок. Вони просто так і сиділи на кожному виступі будівлі. Правда ростом не дуже вдалися, але видно було що походження справді аристократичного.
– О, хлопці, привітики дорогенькі, прийшли арію послухати, чи може вас сон осінньої ночі привабив?
– Нє, нє сну не треба. Спали вже і так довго, тепер треба погуляти!
– А маєте з чим?
– Звісно що маємо! – всемаючий Франко витягнув з-під плаща ще кілька плящин вина і горілки.
Свято розгоралося : шуміли, мабуть, на все місто, але люди спали… вони взагалі рідко помічали що-небудь дивне, очі і вуха не ті.
В сам розпал свята в далечині вималювались розмиті постаті.
– Хто це? – злякано пробелькотів Нептун і вхопився за руку.
– Не турбуйся, це невідомі солдат і солдатка, тому здалеку вони такі розмиті. – заспокоїв Шевченко.
Франко насупився.
– Чого їм тут вештатись? – кинув він риторичне запитання.
– Не турбуйся, друже. Все буде добре, чи як у вас в Галичині кажуть: файно.
– Угу. – Франко ще більше насупився.
Пара підійшла. Жінка ніжно посміхнулася, а солдат зняв каску.
– Вітаємо вас з святом. Дозвольте нам приєднатися до вас.
– Чого ж ні, приєднуйтесь. – відповів Шевченко.
– А з чим ви прийшли до нас? – презирливо спитав Франко.
– Не бійся, не з пустими руками. – усміхнувся солдат і з-під шинелі дістав пляшку з коньяком.
Франко зразу ж пом’якшав.
– О, це діло. Люблю я вас, солдатів. Знаєте що треба для компанії.
Свято продовжувалося і через деякий час настав момент для задушевних запитань і розмов.
– Нє, ну я не розумію. – допитувався Франко солдата. – Ви хотіли збудувати комунізм, будували соціалізм, а що вийшло?
Франко задумливо дивився на солдата. Видно це питання його вже давно гризло. Солдат промовчав.
– Ну що, що вийшло, ну ти скажи, ну скажи, я стою, мітингів багато, а що вийшло, ну що?!!!
– Та відстань ти.
– Нє, ну комунізм хотіли, то ясно, будували соціалізм, а що збудували?!!!
– Та йди ти! – і солдат відіпхнув Франка від себе.
– Ах ти ж… – і той вліпив вояку у писок. На жаль, поет не був залізним і тому кулак його надщербився, але все ж солдат сильно захитався і ледь не впав.
– Тихо, хлопці, тихо, тут жінки… – втрутився Шевченко і через це зразу ж дістав кулаком в груди від солдата. Поет впав до ніг актриси.
– Ах ти ж! – крикнув Труш і вліпив вояку поміж очі парасолею. Той беркицьнув назад і зачепив Нептуна, який з переляку застрибнув Амфітриті на руки. Адоніс почав бігати навколо ліхтарів і репетувати:
– Що ж це робиться?!!! – йому підспівували фіфи з Оперного.
Чорновіл вхопився за ліхтар і хотів його вирвати, але в нього нічого не вийшло, а Федоров, користаючись моментом почав читати книжку.
Шевченко встав і схопив за плечі Франка який поривався у бій.
– Охолонь, ми всі сини і дочки однієї Батьківщини. Що вийшло те вийшло. Не турбуйся, дивись в майбутнє.
– Яке там майбутнє. – промимрив Франко, але дещо притишив свій запал.
Незабаром поет узагалі заспокоївся, та й солдат був на диво спокійний і мирний.
Тож кінець свята пройшов тихо і п’яно.
***
Як результат довелося Шевченкові і Федорову доводити додому п’янезного Франка і Труша, а потім ще святкувати з бравими солдатами біля монументу слави (Федоров сказав що напився вже достатньо і тому відмазався від п’янки з солдатами) тож Кобзар ледве встиг до світанку стати на свій постамент, трішки зсутулитися, простягнути руку і застити до наступного свята пам’ятників.
