Вона і чорний кіт

Сонячний день. На порозі старенької хатини сидить бабуся і ніжно гладить зморщеними руками чорного кота. Очі дивляться кудись вдалечінь… вона замислена і сувора… одинока.
Самотність її взяла у полон і тримає вже десятки років. Рано втратила батьків. Вийшла заміж. Тут вже здавалося кінець її одинокому існуванню, та ні… На фронті загинув чоловік і вона знову залишилась сама…
Йшли роки. Минула молодість. Життя нібито йшло повз її хатину. Старенький пліт похилився, подвір’я заросло бур’янами, садок здичавів, а незмінними залишилась її самотність, вона і чорний кіт.
Можливо і хотіла би, щоб хтось із нею хоч поговорив, але настільки звикла до ролі відлюдниці, що мимовільно відганяла своєю ворожістю людей.
Так і прожила свій вік сама…
Тільки після смерті з’явилися родичі, знайомі. А де ж ви були, коли їй було так самотньо?
Жінка померла, а чорний кіт побув біля хатини ще кілька днів і зник.
Сонячний день… а на порозі старенької хати немає нікого.