В око знаменитому письменнику Володимиру Соловейку впало оголошення: «Наші предки в літературі своїх сучасників — науково-практична конференція».
«Цікаво, що говорять про нас нащадки?» — подумав письменник і зайшов у розбурханий зал.
— Я дослідив сотні романів епохи розвинутого соціалізму, — хриплуватим голосом доводив худорлявий молодик, поблискуючи скельцями окулярів, — і стверджую, що в наших попередників не було чистого, великого людського кохання… Проштудіювавши твори тодішніх письменників, я у жодному не знайшов подружньої вірності… В усіх романах і повістях герой чомусь завжди, маючи дружину, заводить шури-мури зі жінкою начальника.
— Мабуть, через матеріальну скруту! — озвався з лівого боку бородань. — Тоді вся номенклатура користувалася спецблагами, і бідному чоловікові, якомусь там інженерові, через дружину начальника діставалось щось і для власної сім’ї…
— Панове, панове! — підвівся головуючий. — Хвильку уваги! Ви всі знаєте, що кілька днів тому з далеких міжгалактичних просторів повернувся космокорабель, на борту якого був знаменитий у сімдесятих роках минулого століття письменник-реаліст Володимир Соловейко. Зараз він є гостем нашого зібрання…
І на голову письменника посипались запитання:
— Чому люди, котрі боролись за волю України, у ваших творах змальовані як зрадники, а ті, хто душив її, — як герої?
— Чому всі гетьмани в літературі вашої епохи, окрім Хмельницького, зрадники?
— Чому?..
Соловейко почувався не в своїй тарілці — і сіпнуло ж зайти! — стояв перед оцією незрозуміло-агресивною аудиторією і лише кліпав очима. А що мав казати? Його ледь не вхопив удар, коли по дорозі з космодрому побачив на будинку Верховної Ради петлюрівський прапор.
— Я… Ми… Жили… Творили…
— Чому писали неправду? — рявкнув бас з гальорки.
— Ми от… як вам сказати…
— Все зрозуміло! До стовпа його!
— До стовпа! До стовпа! — загукали всі.
І вже тягнуть класика соцреалізму, і вже в’яжуть прямо посеред зали до стовпа, і виростають звідкілясь два здоровані й розмахують нагайками.
— Їх! — видихнув один.
У повітрі просвистів нагай. Соловейко, чекаючи удару, весь з’їжився і… розплющив очі. Якусь мить лежав нерухомо, а тоді глянув на книжкову шафу. Там полиця гнулась під його творами, в яких усе було поставлене з ніг на голову, й важко зітхнув.
