Я зайшов до тебе в гості,
а мої шкарпети диряві й смердять.
В тебе у вітальні вже сидять гості
говорять, п’ють, їдять.
Ти мене запрошуєш за стіл,
але ніяк не можу роззутись.
Повір, моя люба, я б з радістю сів,
але боюсь і ворухнутись.
Із кухні ідуть запахи смачні,
манять мене за собою.
Але так і треба мені –
треба думати було головою.
Чому зараз не літо
і це все не десь на пікніку?
Тоді б я болт забив на все
і ноги запхав б у ріку.
А так я стою в коридорі
і страшенно шкодую себе,
шкарпети свої проклинаю,
а вони проклинають мене.