Кам’яний мур перед непомітним двоповерховим будинком, що сірою смугою простягся поміж дитячими майданчиками з вицвілими грибочками-лавочками, пісочницями з чимось жовто-сірим і сипким та
поламаними гойдалками.
Металеві ворота, на яких табличка з надписом:
“Сирітський будинок №17…”
За воротами в просторому дворі граються діти.
Їм весело, але щасливими їх не назвеш.
У кутку подвір’я під одним із облізлих грибків сидять хлопчик із задумливим сірооким поглядом та
дівчинка з нудьгуючим виразом обличчя.
Обом приблизно по дев’ять років.
Хлопчик тримає в лівій руці пухнасту рожеву пір’їнку і, зачаровано дивлячись на неї, каже по-дитячому:
— Це “сльоненятко”. Дуже маленьке “сльоненятко” з блакитними оченятами, — вказує на дві маленькі-маленькі голубі цяточки.
— А чого воно таке волосате? — насмішкувато перебиває його дівчинка.
— Воно не волосате, а волохате. Колись воно було біле і пухнасте. А тепер — рожеве з дуже довгими віями і блакитними очима — такими, як у тебе. От тільки шкода, що вії в тебе не рожеві, а такі, як у всіх. Зате — пухнасті…
Дівчатко дивиться на хлопчика, як на ідіота. Потім — туди, де граються інші діти. Двоє з хлопців махають їй руками, кличучи до себе і глузливо показуючи пальцями на її співбесідника. Та піднімається, з презирством дивиться на хлопчика, навмисно дує на пір’їнку і приєднується до інших дітей, котрі граються в пісочниці.
Хлопчик закриває долоні і притуляє своє “сльоненя” до власного крихітного тільця. Заглядає у власні долоні і співчутливо каже до тремтячого від вітру улюбленця:
— Ти зовсім-зовсім перелякалось, бідне. Нічого, я тебе не залишу. Ну, заспокойся, — ніжно дмухає теплим потоком повітря, намагаючись його зігріти. — А хочеш, я навчу тебе літати? Я знаю, тобі сподобається.
Хлопчик дмухає, “сльоненятко” піднімається вгору. Він ловить його руками і притуляє до губ. Зачаровано дивлячись, усміхається. Дмухає знову, і пір’їнка, підхоплена вітром, піднімається вгору і опускається зверху на паркан. Хлопчик намагається її дістати, але марно. Тоді швидко, щоб не побачили інші, вилазить на паркан, але пір’їнка, підхоплена вітром, піднімається і повільно опускається вниз, на тротуар з іншого боку. Малий оглядається на інших дітей, котрі, порозкривавши роти, здивовано дивляться на нього, та на виховательок-наглядачок, котрі, викрикуючи щось незрозуміле, біжать до нього; потім дивиться на тротуар, де лежить маленьке рожеве “сльоненя” і, не довго думаючи, стрибає вниз. Кривиться від болю. Миттєво хапає пір’їнку і притуляє до себе, гладить її, а потім починає бігти, розуміючи, що просто так йому це не минеться.
Доходить до підземного пішохідного переходу і насторожено-розгублено роздивляється довкола себе. Спускається сходами вниз. Іде переходом. Придивляється до продавців. Підходить до лотка і простягає руку за цукеркою. Усміхається. Продавщиця б’є його по руці і, матюкаючись, проганяє геть. Малий тікає, загубившись у натовпі. Він розгублений. Нижня губа ображено тремтить.
Хлопчик придивляється до бідняків. Зупиняється перед скрипалем і зачаровано слухає, тримаючи в руці пір’їну та ніжно тереблячи її маленькими пальчиками. Раптом хтось великий ненароком штовхає його. Хлопчик аж відлітає вбік. Перелякано озирається на всі боки, міцно стиснувши лівий кулачок, де, ніжно огорнуте теплом, лежить “сльоненя”.
Іде далі. Потім піднімається сходами, але його збиває з ніг хлопець, судячи з усього, безпритульний, який на пластиковій дощечці саме з’їжджав униз. Обоє з гуркотом скочуються додолу. Хлопчик схоплюється на ноги і злякано відступає до стіни, ховаючи руки за спиною. Погляд — зацькований. Здоровань, повільно піднявшись, насувається на нього:
— Гей, малий, дивись, куди ідеш! — міряє поглядом. — А що це в тебе там таке за спиною?
Хлопчик відступає і притуляється до стіни. Повз них байдуже проходять люди. Супротивник підходить ближче і, викручуючи руки, забирає пір’їнку: “Ха-ха! Придурок!”
Раптом малюк робить різкий жест, рвучко видирає свого улюбленця з брудних рук і кидається навтьоки. Здоровань, намагаючись наздогнати, б’є малого ногою в спину. Той ледь не падає, але біжить далі, кривлячись від болю. Відірвавшись трохи, забігає в під’їзд висотного будинку. Ховається під сходами. Відсапується. Притуляє до себе рученята. Сидить деякий час, приклавши пір’їнку до щоки. Потім виходить, зацьковано оглядаючись довкола. Трохи заспокоюється, побачивши, що йому нічого не загрожує.
— “Сльонику”, а ти катався коли-небудь в ліфті? — тисне на кнопку. Двері відчиняються. Він заходить. Двері зачиняються. Хлопчик зачаровано розглядає брудну кабіну. Потім натискає, ледь дотягуючись, на найвищу кнопку. — А хочеш, я тобі Київ покажу?
Піднімається ліфт. Двері відчиняються. Верхній поверх (на стіні – цифра “9”). Хлопчик невпевнено піднімається догори металевими сходами. Ледве піднявши металеву ляду, опиняється на даху. Зачарований. Щасливий безмежно. Дивиться на хмари, на місто. Танцює, піднявши руки зі “сльоненям” угору. Світ кружляє навколо них.
Пір’їнка, підхоплена вітром, летить над хлопчиком. Той щасливо спостерігає. Потім вона підлітає до краю даху. Хлопчик перелякано кричить:
— Стій, ти куди? Залишся! — підбігає до маленької огорожі, перелазить через неї і намагається зловити рожеву цятку. Хапає її в кулак, але, не втримавшись, стрімко падає додолу…
Тільце на асфальті. Повз нього байдуже проходять люди — в один та інший боки.
Кадри стрімко змінюються один за одним: міліціонери над тілом. Швидка допомога. Кров. Лікарі в масках. Біле простирадло. Морг. Маленькі ніжки з біркою “№17”. Сірий довгий будинок. Двір. Вицвілі грибки, поламані гойдалки. Порожній грибок-лавочка в кутку подвір’я. Машина. Крематорій. Вогонь. Труби. Дим.
З труби разом із димом вилітає сіра, майже обгоріла пір’їнка…
