На Тернопіллі прийнято рішення збудувати на місці загибелі наших земляків в Умані величний пам’ятник з плитами, на яких будуть викарбувані імена усіх загиблих у липні 1941 року. Ось і спонукає мене совість розповісти про одного із тих стражденних – мого земляка (майже сусіда) Дем’яна Михайловича Іванківа. Народився Дем’ян 1914 року в містечку Копичинцях у християнській родині. Батьки його, Павліна та Михайло, були справжніми свідомими українцями. У такому ж дусі вони виховували і своїх дітей, зокрема сина Дем’яна. Батьки не шкодували коштів для його навчання, і він став юристом, правником.
Моїм батькам, а також багатьом іншим землякам старшого віку юнак запам’ятався культурною, освіченою, вихованою людиною. Здавалося б, жити йому та працювати. Але як грім серед ясного неба з’явилась у нашому краї орда "визволителів" зі сходу. І відразу почали наводити страхітливі порядки. Безбожники закривали церкви, відкривали тюрми, катівні. Днями і ночами проводили арешти місцевого населення: патріотів, інтелігенції, свідомих українців. Ось тут і пригадуються слова із Вічної книги про те, що у зерні завжди буває кукіль. І життя стає проблемним, коли його надто багато. Саме тому у перші дні приходу "визволителів" їм, чужинцям, відразу стало звідкись відомо про наших місцевих патріотів, членів ОУН, просто свідомих українців. Зрадництво, фарисейство, продажність, вислуговування перед окупаційною владою з боку деяких місцевих жителів сприяли зайдам у їх злодіяннях, масових арештах і вбивствах місцевого населення. Саме через те дуже скоро у поле зору НКВС і потрапив наш земляк Дем’ян Іванків, який тоді уже був членом ОУН. У 1939 році його арештували, допитували, знущалися над ним. Юнакові все ж вдалося вийти на волю, але ненадовго. У лютому 1941 року Дем’яна знову арештували і мучили, катували аж до липня 1941 року. А 2 липня того ж року він потрапив у страшну тисячну колону в’язнів, наших краян, яку безбожники-енкаведисти погнали пішим ходом, без їжі і води, з Чорткова аж до Умані. І тільки 19 липня знесилені, змучені наші краяни прибули в Умань. 20-21 липня душогуби-енкаведисти усіх в’язнів чортківського етапу, у тому числі і мого сусіда-земляка Дем’яна Іванківа, розстріляли. Так трагічно закінчилося його коротке життя. Окупанти, вороги українського народу, винищили кращих людей нашого краю, цвіт нації.
Тепер коротко про себе. Після закінчення навчання у Львові я, молодий спеціаліст, вибрав направлення на роботу в Черкаську область. І так через 25 років після трагічної загибелі там моїх краян я проживав в Умані аж до 1980 року. У ті роки я часто приїжджав до батьків у відпустку в рідні Копичинці. Молодший брат Дем’яна, Петро, при зустрічі зі мною якось притишено, засмучено, а часом і зі сльозами на очах розпитував мене про брата. Його цікавило, чи я не чув щось про Дем’яна, чи не залишились хоча б якісь відомості про нього. На превеликий жаль, нічого я не міг дізнатися у той час, коли всі страшні злодіяння енкаведистів проти нашого народу строго-настрого приховували…
Пам’ять серця жива. І якщо буде оголошено збір коштів на побудову пам’ятника в Умані на місці загибелі наших краян, я буду серед перших жертводавців на цю святу справу. Сподіваюся, мене підтримають чимало патріотів, вихідців нашого славного надзбручанського краю.
Роман МОЗЬОЛА.
м.Копичинці Гусятинського району.
