На жаль, у містечку не вціліли замки, які тут колись були. Не дожив до наших днів і палац колишніх власників Копичинців – Баворовських. Зате колишній повітовий центр (а нині навіть не райцентр) зберіг якийсь особливий шляхетний дух. Принаймні мені здалося, що Копичинці почувають себе значно краще за деякі Тернопільські адміністративні центри.
Містечко відоме десь з XIV сторіччя. Достеменно відомо, що в 1443-му році тут вже були фортечка, яка боронила від постійних татарських нападів, і мурований храм. Завдяки непоганому розташуванню поселення вважалось зручним для торгівлі. В 1564-му Копичинці отримують маґдебургію.
Походження назви міста – питання цікаве. Блека,скажімо, наводить кілька версій. За першою назва походить капища, себто язичницького святилища. За другою – від прізвища шляхтичів Копичинців, які ніби володіли цими землями.
Наступні версії обігрують слово “копа” – це така одиниця лічби, яка дорівнює 60-и. Це стосувалось і грошей (хоч саме на польській Україні цю одиницю мало використовували).
У якості власного скромного внеску в історію рідного краю запропоную свою надзвичайно наукову версію. Копичинці мають якийсь стосунок до американської монашої поліції: тобто копи + ченці. Нічо так версія, еге ж?
Копичинці згадують в контексті подій антипольського селянського повстання кінця XVI століття. На околицях містечка билися козаки Северина Наливайка з військом Валентина Калиновського, подільського старости й власника чималих маєтностей, у тому числі й на Гусятинщині.
Для захисту як від татарів, так і селянських бунтів, будується новий замок, названий Червоним. Замок площею майже 2 гектари оточував високий земляний вал. З північного, східного та південного боків твердиню захищали води річок та ставка, а із заходу тягнулися штучні рови. Ймовірно, зводили замок з червоного теребовлянського пісковика, адже свою назву споруда отримала саме завдяки кольору стін.
На фото, звичайно, не він – замки, як я вже казав, до наших днів не дожили. (Я, правда, так і не розібрався – два тут було замки чи навіть три. Бо ще один був на місці парку біля ставу.)
Зате уціліла ровесниця тих замків – дерев’яна Воздвиженська церква. Її датують десь 1630-м роком. (Два наступні фото через лінощі вимушений був позичити тут).
Постання й війни першої половини XVII століття спустошили чимало українських міст. У той час Копичинці у власності родини Баворовських – польських шляхтичів, уродженців іншого Тернопільського містечка Баворів.
Баворовські, які через сто років отримають (чи скоріше куплять) навіть титул графа Священної римської імперії, перебудовують один із замків під власний палац.
І тут на фото не він – палац знищили ще під час Першої світової. Зате збереглася будівля синагоги – в місті була традиційно велика для Західної України єврейська громада, яка зростала упродовж двохсот років, аж до початку минулого століття. (Більшість місцевих євреїв було знищено гітлерівцями).
У 1772-му році вперше ділять Польщу. Копичинці стають австрійськими.
Нова влада ставиться до українських територій своєї мультинаціональної імперії доволі обережно. Багато хто тут і досі вважає цісарський період “золотим”.
Пояснення перше таке. Ніби колись тутешня річечка Нічлава, притока Дністра, була повноводніша й суднохідна. (Про колишню повноводність різних струмків оповідають у багатьох містах).
Пояснення друге. Ніякі це не якорі, а ключі святого Петра. (Який стосунок до Копичинців має святий Петро автори версії замовчують).
В центрі міста будується костел Успіння Марії. Згаданий на початку костел XV ст. згорів років двісті до того. Споруду датують 1802-м роком.
Фасад костелу прикрашений гербом. Нажаль, я про нього нічого не знайшов. Враховуючи те, що костел був зафондований Баворовськими і став їх родинною усипальнею, – то мав би бути їх герб. Проте польська Вікі подає геть відмінне його зображення.
В середині XIX ст. через Копичинці будується дорога з твердим покриттям. Цікаво, що це зустрічає такий опір місцевих землевласників, що уряд був вимушений підтягнути піхоту з кавалерією!
А в 1896-му році стала до роботи залізниця. Австрійська влада приділяла велику увагу розвитку транспорту. Сучасні комунікації, як значний поштовх місцевим економікам, зв’язували строкату імперію значно більше, ніж репресивні чи ідеологічні тенета. (Наступне фото також позичив).
Місцева промисловість дійсно розвивається: будується олійний завод, млин, дві пивоварні, цегельня. На місці невеличкої будується нова споруда п’ятикласової школи.
Біля неї вціліла дуже прикольна вінтажна колонка.
Після Першої світової і короткого періоду ЗУНР західноукраїнські землі переходять до Польщі, а з 1939-го – стають частиною УРСР. В радянський період і до початку 60-х Копичинці були центром району.
Сучасні Копичинці, як ви вже мали б розгледіти, справляють загалом приємне враження. На відміну від багатьох депресивних райцентрів містечко може похвалитись цілком пристойним сайтом. І навіть радянська гігантоманська будівля універмагу виглядає не надто огидно.
Ще одна гігантоманська споруда – храм Різдва Пресвятої Трійці – сучасний витвір.
І попри вередливу модерновість…
…Копичинці не забувають про традиції.
Тут діє навіть Музей театрального мистецтва! В місті понад 40 років як діє аматорський театр.
Є розваги і для молоді.
На завершення – вже з якоюсь ненормальною традиційністю бонус-трек.
Пісня про Копичинці
В зеленім розмаї веселка сіяє, Приспів: Копичинці, Копичинці, Тут тиха Нічлава несе свої води Приспів. | Століття минали, пливли над тобою, Приспів. Наш спадок безцінний – молитва і пісня, Приспів. |
Вже геть на останок раджу проглянути зібрані авторами міського порталу тутешні діалектизми. Ви, скажімо, знаєте що таке “братванка” чи “мандебурка”? Так отож.
Копичинці на МЕТА-картах. Проїзд залізницею до ст. Копичинці. Проїзд на автомобілі від Києва – 430 км (біля 5,5 годин дороги), від Хмельницького – 105 км, Тернополя – 60 км. Неподалік варто подивитись костел, ратуші й замок Чорткова, костел і синагогу в Гусятині, містичні скульптури в Чагарях, замок-корабель в Сидорові.
Джерело: mr-brut.livejournal.com/241677.html
