П`ятого березня у Тернополі відбулась прем`єра добре знайомої копичанам вистави "Зв`язкова генерала". Пригадаймо попередній успіх наших акторів-аматорів і талановитого режисера 22 грудня 2007 року. Тепер усе відбувалося на професійній обласній сцені.
У академічний театр ми приїхали десь о другій годині дня. Перше, що нас втішило – це афіша на центральній площі Тернополя. Дуже приємно, що змогли хоч кілька днів Копичинці «повисіти» тут, де проходить надзвичайно велика кількість людей. Ми з охотою фотографувались там, бо ще мали трохи вільного часу.
Пізніше нас гарно прийняли, допомогли розвантажитись, оскільки усі постанови, столики, шафа, сходи, арматура для них, тощо – підвезли на вантажівці. Концерт планувався на 19 годину. Я і хлопці, які тут були вперше, ніяк не могли збагнути, навіщо так швидко починати перевдягатись і «репетувати»? Однак Орест Іванович усе розрахував, актори прогнали виставу, пан Савка допомагав записувати програму для освітлення, звуку працівникам театру.
Пропоную переглянути кілька фото, які я робив, коли вже був повний зал, а актори налаштовані до виступу:
Попри виснажливий день, ми піднімали собі настрій різноманітними жартами. І ось ширму піднесли, зал завмер…
Окремо хочу написати про глядачів. Дуже гарно було працювати з ними. Вхід тільки по запрошеннях. Це вже означає, що попасти на наш виступ міг не кожний. Присутні добре знали, куди вони прийшли, тому у залі панувала тиша. Навіть один дідусь прийшов із величезним прапором України.:)
Чомусь все відбулося швидко, але гарно. Чекісти у першій дії участі не брали, тому зразу за нашою не справжньою стінкою лягли у «люлю», змучені:
Кожний виконав свою роботу по-звичайному, як завжди по напрацьованій системі. Але вдячність залу була неймовірною. Багато людей вітало нас. «Серйозні дяді», яких я на жаль не знаю, дарували квіти. Люди, які дивляться на гру професійних акторів сприйняли нас не як аматорів. Кожного нагородили квітами.
Був запрошений також автор наших п`єс
Загальне фото
Ось так Копичинці показали Тернополю, хто ми такі. Колишня слава театру імені Богдана Лепкого – не міф, а реальність. Тапер нам є що згадати…