І ще раз пуста квартира…
Лиш ти милуєшся досхочу своєю тінню, що нікуди не втікає. А навпаки – заставляє тебе сидіти на одному місці. І їй абсолютно байдуже, що холодно на підлозі чи нездорово дивитись в одну точку. Мабуть – це самотність, котра пронизує до сліз твої втомлені очі.
А можливо – просто дощ… Такий закоханий у мене, що ладен шибку розбити, аби змочити мою, слабо заплетену, косу. Щоб освіжити моє тіло і змити з нього увесь бруд. Чи просто цілувати його до тих пір, поки десь там не закінчиться вода. Ти будеш зі мною сам на сам і довго плакатимеш нестримними слізьми.
А може, просто ти обернешся й підеш? Й залишиш сонцю мою душу? Але цього ніяк я не бажаю. Я хочу тебе, доще! Щоб вилікував мене від усього. Бо вже ж дістали ті хронічні гайморити, тунзиліти чи як воно там ще зоветься?
Й крім цього, заспокій мене і викинь. Кудись, де не буде людей. Туди, де я лежатиму, мов лялька й спостерігатиму за плином часу. І буде Осінь. Зима. А я лиш плакатиму. Й помиратиму через нестачу води в тілі…
І на кінець – мене не стане. А це все завдяки тобі! Ти ж не прийшов на порятунок. А я чекала. Безмежно довго. Але померла. І коли впала на брудний асфальт остання моя сльоза, саме тоді, разом із вилетіла і душа. Спасибі за те, що по смерті ти прийшов. Очистив старий асфальт, приніс людям радість чи нещастя (як кому?). Але пам’ятай, для мене ти завжди був порятунком. Щоправда – ти спізнився. Чи то я не дочекалась? Просто не стало сил від пустоти в квартирі. Й заснула…
