Розкажу про всі біди комп’ютеру,
клавіші під пальцями клацають.
З’являються чорнії літери,
сльози на клавіатуру капають.

Він нікому не розкаже, я впевнений,
не підключений ж бо до Інтернету.
Паролями від природи наділений,
тож не боюсь довіряти секрету.

Один з найкращих друзів,
розрадник і особистий психолог.
Довірити завжди можу йому,
справ своїх цілих з сорок.

Допоможе і завжди підкаже,
вислухає та щось порадить.
Ніколи і нікому
в домі він не завалить.

Спонсор допису: Бажаєте мати власну воду і не залежати ні від кого? Тоді вам будуть необхідні насосы для скважин, щоб все працювало

Мандруючи стежиною життя, ми зустрічаємо різні перешкоди. Кожен день приносить багато випробувань, через які людина не спить ночами. Тоді часто задумуємось над своєю долею, з наших уст докором лунають болючі запитання, а з очей, наче краплі дощу, ллються солоні та гіркі сльози…

Довга пауза… Мимоволі, думками повертаюсь у так любе для мене дитинство. Пригадую собі, коли ще маленьким дитям бігала по зеленій травичці, шукаючи коника-стрибунця, щоб погратися з ним. В той же час матуся задумливо говорила про ще не знані мною дороги. Ці слова червоними і чорними кольорами закарбувались назавжди у серці дитини. Напевне, так воно і є. Адже сьогодні, коли я задумалась над своїм минулим, повірте, знайшла ті дороги, які вже пройшла.

Перша дорога – дорога до храму. Немов чистенькими хвилями ріки вливаються у забуті думки ті дні, коли бабуся лагідно за руку вела мене до церкви. Золотом записувались на «життєвім папері» слова, сказані священиком. Зтією наукою я йшла до школи. Там, біля молодих яворів та довгих коридорів, моє життя приборкувала наука. Перша вчителька стала найкращим порадником і критиком, вона вчила мене поважати старших, всім прощати заради добра,щоб іти правильним шляхом у майбутнє. Я вважаю, що це друга дорога, яку я пройшла.

Третя – до предківських могил. Кожного року згорає по мільярду свічок, поставлених на могилах волелюбних воїнів УПА, січових стрільців, інших борців, полеглих за кращу долю України та на могилах своїх родичів. Несу і я у юній руці свічку, яка палає вогнем любові до всіх тих, хто відійшов у вічність, повільно скапують воскові крапельки, символізуючи мої сльози співчуття.

Четвертою дорогою я зараз іду. На ній стараюсь робити все із добром та любов"ю до ближнього.

Одразу ж із глибини думок вривається запитання: для чого все це роблю, навіщо мені всім цікавитись, коли можна просто жить? Через декілька хвилин одержую власну відповідь: ми приходимо у світ, щоб залишити про себе пам’ять. Так… Саме так відповість кожна свідома людина. Наш народ згадує багатьох поетів, письменників, адвокатів, науковців і просто знайомих людей, таких як: Т.Шевченко, Леся Українка, І.Франко, М.Коцюбинський, В.Чорновіл, Назарій Яремчук, В.Івасюк та ін.

Запитаймо себе: чи заслужили вони цю славу поганими вчинками? Ні! Їхні діла знаходяться на найвищих вершинах братолюбства і миру.

А що залишимо ми після себе? Не гаймо часу, творімо добро! Ці слова можна продовжити римовими рядками:

Завтра тебе не буде

Більше на цій землі.

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди:

добрі, ласкаві і злі.

То ж дбаймо про те, щоб залишилася приємна згадка після нас. А це зробимо тільки добре прожитим життям.

Задумаймося!

Я зайшов до тебе в гості,
а мої шкарпети диряві й смердять.
В тебе у вітальні вже сидять гості
говорять, п’ють, їдять.

Ти мене запрошуєш за стіл,
але ніяк не можу роззутись.
Повір, моя люба, я б з радістю сів,
але боюсь і ворухнутись.

Із кухні ідуть запахи смачні,
манять мене за собою.
Але так і треба мені –
треба думати було головою.

Чому зараз не літо
і це все не десь на пікніку?
Тоді б я болт забив на все
і ноги запхав б у ріку.

А так я стою в коридорі
і страшенно шкодую себе,
шкарпети свої проклинаю,
а вони проклинають мене.

Я не помітив спочатку,
що мене зовсім немає,
думав собі, що я є,
але мене ніхто чомусь не знає.

Я довго ходив поміж людей
і вдивлявся їм в їхні очі,
та мене не помітив ніхто,
наче негром я був серед ночі.

Я кричав на весь голос в маршрутці,
щоб всі голови повертали;
Але вони натомість, я і раніше
просто нерухомо стояли.

Я бив всіх по пиці
і на вулицях галасував,
та на це не звернули уваги –
мене так і ніхто не заарештував.

І тоді я собі подумав:
а що буде якщо померти?
Нічого, зовсім нічого –
мене ж і так не існує.

…ТЕЧІЯ Вечірнього ВІТРУ

…Тихо…тихо…лише…спокій…

має право врятувати безліч тиші…

голос(звук) насамперед має величезний аванс одразу після народження…

Але

…

Куди він зникає з часом…? Розчиняється в просторі, простягається в розчині?

…

Ранок пацаватого пацифіста

ТанкИ тАнків, будівельних кранів і людей у вагонах метрополітену

та Метрополітен-Холлу…. Війна, бля!

Ой, бля, а я ж, естет, бля.

Багато різних рук і ніг, а також вух, зубів і нігтів.

І зовсім трохи червоного кольору…

Співіснування з реальністю матиме зміст лише у випадку повної паралельності

цих хаотичних ліній, можливо, але, здається там ще дофіга

різних "абсолютно неповторних, нових і неперевершено неймовірних варіантів".

…

Існування в форматі, для прикладу, – А4!

А якщо в А3 – то краще???

Допінги мають здатність чути приязнь до себе і навіть ліниво відганяти не-

сприйняття….

Еклектика – теж поєднання.!

Медитація – спосіб налагоджування внутрішніх контактів…!Контракти теж

мають відношення до тієї справи,

але чи на особистісному рівні теж?

Весна

Повітряні кульки.

Повітря легше за воду?

Абсурдна абстиненція білогарячкової квінтесенції? Яка деколи вимагає з-(?)Під(?) свідомості матюків.

…

– собі копаю я нору. Чи я лисиця? – таке казав тоді один дивак. І сказано це було без

характерної лукавої посмішки.

Він точно неЗнав.

Нічого не знав?

Він просто рив Собі нору, зустрічав по дорозі слимаків і дошових(снігових)

хробаків. Бо йому не було де жити.

Соціальний статус все одно залишався самодостатнім.

…

ПЕреформаТУВАННЯ. Ліцензування і процес світової (?) глобалізації.

І насамперед, коли хтось копає нору, то дія без емоцій тут може бути сприйнята як виконання

різних рольових функцій. Повна хєрня.

…

Вода, вона вчора була більш повітряна ніж позавчора… Але сьогодні вона взагалі зникла…

…

тремтіння трембіти

…

пляшка з певною кількістю трохинедопитої горілки зникла кудись також…

І якщо такий спогад наштовхує всіх-когось на рефлексії,

то куди рухається суспільство?

…ємнісно-вартісну кількість радості можна вирахувати дуже легко – – якщо коефіцієнт щастя помножити

на внутрішній стан і

поділити на суму зовнішніх негативних подразників. Але навіщо його рахувати??

…

Наближення до чогось не означитиме досягнення мети якнайшвидше, а досягнення її

не означатиме,

що мета була вибрана правильно. Дуже багато знаків питання.

…

Існування без води можливе? Можливе – це точно, бо інакше чому це питання не виникло раніше?

Але чи довго? Спрага посилює варіативність і насиченість мрій про оазу…

Думки про оазу посилюють спрагу. Замкнуте коло якесь.

…

Що ліпше знати, коли йдеш по обочині дороги – пункт призначення, а чи напрямок?

…

Лише легкість дихання може бути важчою за с(ш)ум вітру.

…

Чи буває любов — "Просто так?"

…

Три крапки

…

… Чи може прозоре бути нормою?

…

Крапля роси, що знайшлась на каламутному дзеркалі нагадує про зниклу пляшку…

…

невідомо в якому сенсі, невідомо на якому сеансі

…

Затуманення поглядів словами….вами… Вами…Вами…вами…………….

….

……………………………………(CENSORED BY AUTHOR)…..

…

Лише емоція може бути самодостатньою повністю, умовно-відносною певністю…

…

Чи виросте крапля роси(там же), якщо зачекати секунду? якщо потерпіти вічність?

…

Патріотизм, пацифізм, війна, що спільного?

…

В яких ще сферах людської діяльності використовується гальмівна речовина?..

…

Доремідореформи…

…

Примари придурків шукають де закопана лопата

…

Фіранка гойдається на диханні вітру… На диханні морського вітру, на диханні моря…

Там, за трамваями — океан.

Там, за океаном — осінь… За осінню — сонце… за сонцем — світло, за світлом —

…багато трикрапок, що переходять в лінії?…

…

Чи будь-яке пристосування має відношення до гармонії?

…

Ілюзії жестів,.. алюзії масок…

Бруднозелені ялинкові прикраси…

…

Безліч некоректних-неконкретних питань.

…

Звук проростання грибів, рослин і пробудження комах

під землею чутний на неймовірно далеку відстань.

(Без пафосу,

без патоки),

багато знаків оклику

…

Чи є а(А)рмагеддон присутнім у просторі постійно, а

чи тільки коли у його відчутті є необхідність?

…

Кожному доводилось хоча б раз у житті надовго і всерйоз задумуватись над тим ,

над чим можна було задуматись набагато

раніше.

…

Багато кранів, і будівельних також,і ще всяких різних штук, що

наповнюють прооозорою-і-чистою водою море.

…

Математика значень…

…

Значення причин

…

Чия лисиця була знайдена вчора в гастрономі(…для прикладу)?

…

І таке…

…
…Кода коду…? Кількасторічна споконвічність …
… Цілі покоління заспаного безсоння …
…
Неони бронзи з пластмаси…
…
Пам"ятник-вічниймаятник це застигла форма? ЗнаковОГОперіоду?..
…
тернопіль-київ 2005р.

Тематика математики закінчується цифрами…

Семантика слів вичерпується кількістю…

Вода висихає парою…

Вона висихає порою…

Коники ті, які стрибунці, живуть в польоті…

Мандри-мантри і ті завершуються зранку…

ТАМ…

Собаки квакають на місяць,

А жаби виють на інших жаб…

Герої існують тільки в історіях…

Легенди бувають лише в історії…

…А Риби спокійно мовчать про все на світі…

… А Риби тихо живуть про інших риб…

Кам’яний мур перед непомітним двоповерховим будинком, що сірою смугою простягся поміж дитячими майданчиками з вицвілими грибочками-лавочками, пісочницями з чимось жовто-сірим і сипким та

поламаними гойдалками.

Металеві ворота, на яких табличка з надписом:

“Сирітський будинок №17…”

За воротами в просторому дворі граються діти.

Їм весело, але щасливими їх не назвеш.

У кутку подвір’я під одним із облізлих грибків сидять хлопчик із задумливим сірооким поглядом та

дівчинка з нудьгуючим виразом обличчя.

Обом приблизно по дев’ять років.

Хлопчик тримає в лівій руці пухнасту рожеву пір’їнку і, зачаровано дивлячись на неї, каже по-дитячому:

— Це “сльоненятко”. Дуже маленьке “сльоненятко” з блакитними оченятами, — вказує на дві маленькі-маленькі голубі цяточки.
— А чого воно таке волосате? — насмішкувато перебиває його дівчинка.

— Воно не волосате, а волохате. Колись воно було біле і пухнасте. А тепер — рожеве з дуже довгими віями і блакитними очима — такими, як у тебе. От тільки шкода, що вії в тебе не рожеві, а такі, як у всіх. Зате — пухнасті…

Дівчатко дивиться на хлопчика, як на ідіота. Потім — туди, де граються інші діти. Двоє з хлопців махають їй руками, кличучи до себе і глузливо показуючи пальцями на її співбесідника. Та піднімається, з презирством дивиться на хлопчика, навмисно дує на пір’їнку і приєднується до інших дітей, котрі граються в пісочниці.

Хлопчик закриває долоні і притуляє своє “сльоненя” до власного крихітного тільця. Заглядає у власні долоні і співчутливо каже до тремтячого від вітру улюбленця:

— Ти зовсім-зовсім перелякалось, бідне. Нічого, я тебе не залишу. Ну, заспокойся, — ніжно дмухає теплим потоком повітря, намагаючись його зігріти. — А хочеш, я навчу тебе літати? Я знаю, тобі сподобається.

Хлопчик дмухає, “сльоненятко” піднімається вгору. Він ловить його руками і притуляє до губ. Зачаровано дивлячись, усміхається. Дмухає знову, і пір’їнка, підхоплена вітром, піднімається вгору і опускається зверху на паркан. Хлопчик намагається її дістати, але марно. Тоді швидко, щоб не побачили інші, вилазить на паркан, але пір’їнка, підхоплена вітром, піднімається і повільно опускається вниз, на тротуар з іншого боку. Малий оглядається на інших дітей, котрі, порозкривавши роти, здивовано дивляться на нього, та на виховательок-наглядачок, котрі, викрикуючи щось незрозуміле, біжать до нього; потім дивиться на тротуар, де лежить маленьке рожеве “сльоненя” і, не довго думаючи, стрибає вниз. Кривиться від болю. Миттєво хапає пір’їнку і притуляє до себе, гладить її, а потім починає бігти, розуміючи, що просто так йому це не минеться.

Доходить до підземного пішохідного переходу і насторожено-розгублено роздивляється довкола себе. Спускається сходами вниз. Іде переходом. Придивляється до продавців. Підходить до лотка і простягає руку за цукеркою. Усміхається. Продавщиця б’є його по руці і, матюкаючись, проганяє геть. Малий тікає, загубившись у натовпі. Він розгублений. Нижня губа ображено тремтить.

Хлопчик придивляється до бідняків. Зупиняється перед скрипалем і зачаровано слухає, тримаючи в руці пір’їну та ніжно тереблячи її маленькими пальчиками. Раптом хтось великий ненароком штовхає його. Хлопчик аж відлітає вбік. Перелякано озирається на всі боки, міцно стиснувши лівий кулачок, де, ніжно огорнуте теплом, лежить “сльоненя”.

Іде далі. Потім піднімається сходами, але його збиває з ніг хлопець, судячи з усього, безпритульний, який на пластиковій дощечці саме з’їжджав униз. Обоє з гуркотом скочуються додолу. Хлопчик схоплюється на ноги і злякано відступає до стіни, ховаючи руки за спиною. Погляд — зацькований. Здоровань, повільно піднявшись, насувається на нього:

— Гей, малий, дивись, куди ідеш! — міряє поглядом. — А що це в тебе там таке за спиною?

Хлопчик відступає і притуляється до стіни. Повз них байдуже проходять люди. Супротивник підходить ближче і, викручуючи руки, забирає пір’їнку: “Ха-ха! Придурок!”

Раптом малюк робить різкий жест, рвучко видирає свого улюбленця з брудних рук і кидається навтьоки. Здоровань, намагаючись наздогнати, б’є малого ногою в спину. Той ледь не падає, але біжить далі, кривлячись від болю. Відірвавшись трохи, забігає в під’їзд висотного будинку. Ховається під сходами. Відсапується. Притуляє до себе рученята. Сидить деякий час, приклавши пір’їнку до щоки. Потім виходить, зацьковано оглядаючись довкола. Трохи заспокоюється, побачивши, що йому нічого не загрожує.

— “Сльонику”, а ти катався коли-небудь в ліфті? — тисне на кнопку. Двері відчиняються. Він заходить. Двері зачиняються. Хлопчик зачаровано розглядає брудну кабіну. Потім натискає, ледь дотягуючись, на найвищу кнопку. — А хочеш, я тобі Київ покажу?

Піднімається ліфт. Двері відчиняються. Верхній поверх (на стіні – цифра “9”). Хлопчик невпевнено піднімається догори металевими сходами. Ледве піднявши металеву ляду, опиняється на даху. Зачарований. Щасливий безмежно. Дивиться на хмари, на місто. Танцює, піднявши руки зі “сльоненям” угору. Світ кружляє навколо них.

Пір’їнка, підхоплена вітром, летить над хлопчиком. Той щасливо спостерігає. Потім вона підлітає до краю даху. Хлопчик перелякано кричить:

— Стій, ти куди? Залишся! — підбігає до маленької огорожі, перелазить через неї і намагається зловити рожеву цятку. Хапає її в кулак, але, не втримавшись, стрімко падає додолу…

Тільце на асфальті. Повз нього байдуже проходять люди — в один та інший боки.

Кадри стрімко змінюються один за одним: міліціонери над тілом. Швидка допомога. Кров. Лікарі в масках. Біле простирадло. Морг. Маленькі ніжки з біркою “№17”. Сірий довгий будинок. Двір. Вицвілі грибки, поламані гойдалки. Порожній грибок-лавочка в кутку подвір’я. Машина. Крематорій. Вогонь. Труби. Дим.

З труби разом із димом вилітає сіра, майже обгоріла пір’їнка…

Мов сонце всміхаєшся Ти,
Проміння пускаєш на волю,
Додолу на землю, до плину води.
Рятуєш нещасних від болю.

Бо гаряче в серці одразу стає,
Душа наповняється світлом,
Життєву наснагу і силу дає
Обличчя, що завжди привітне.

І тепла усмішка, як неба тони:
Легкі кольори біля хмар,
Коричневе диво у хвилях води
Женуть у безодню примар.

І сумно, і боляче є раз у раз,
Коли вже не в силі сміятись.
Ти ладна прощати мільйони образ,
Щоб радо до всіх повернутись.

Немає дива гарнішого в світі,
Як щира усмішка Твоя,
Щодня даруватиму море квітів,
Щоб завжди Ти була моя…

Спонсор допису: Готуєтесь відсвяткувати власне весілля? Тоді вам обовязково слід купити свадебные платья Харьков, на будь-який смак

Якби я міг намалювати квітку,
То б неодмінно так зробив,
Волошки, що дарував улітку.
Тюльпани, що додому приносив.

Ромашки, пахнуть як Твоє волосся,
Чи ті, що назви я не пам’ятаю.
Чи жита принесу повне колосся,
Ти ж його любиш. Так, я знаю.

А фото, де дорога до святині,
Де в житі – я, в ромашках – Ти,
Я пам’ятаю все й донині.
Йшов дощ. Та було тепло навкруги.

Ми бачили ліси й поля,
Хати навколо, і людей.
Лелек, і чорне порося,
Бабусю та її ж гусей.

Отих ромашок принесу,
Дбайливо я складу докупи,
Як буде мало – ще нарву,
Візьму букет собі на руки.

Чи може квітів ще? Усяких.
І білих, і червоних, золотих,
Гвоздик не буду дарувати,
Вже знаю – їх не любиш Ти.

Твоя душа і чиста і свята,
У погляді і у думках мрійлива.
Я подарую квіти вранішні
(там ж роса)

І Ти будеш завжди щаслива…

Якби я міг намалювати квітку,
То б неодмінно так зробив…

Натомість, есемсеску пишу,
Малюю квіти між словами,
У кожній букві квіточку залишу
Моїй миленькій, любій і коханій.

Спонсор допису: По материалам http://novosti.spb.ru