всім писакам од і майстрам пафосу присвячується….

…..О боже, всесильний і всемогутній, не досить того що тебе нема так ти ще й є(zic!), дай щестя і здоровля а найголовніше розуму нашій неньці україні бо ми такий нещасний і богом забутий народ, бо ми не вміємо нічого окрім того аби нити і закликати до бунту і тільки ми українці можемо мільйонним тиражем зібратись на цих довбаних майданах — покричати ««…ко, …ич чи ше там хтось» наш прекрасний і злегка божественний» і не піти далі, вислухати море обіцянок штибу: «ой ну, люди, ну ви знаєте, але ну так вийшло, ну все тепер все буде по-чесному, ну от сьогодні ше нє, але завтра, нє от навіть підказують сьогодні ввечері і далі все буде по-чесному» повірити, знаючи що так не буде, бо не міняється нічого за один день і розійтись по домівках, бо завтра на роботу( а на роботу треба йти, бо там гроші, яких хоча й не платять, але дуже сильно обіцяють).

…Тільки ми можемо вірити в те що наша мова якась там дуже красива, десь там на якомусь конкурсі на якомусь дуже високому місці колись, хоча краса ніколи місцями не вимірювалась і ніколи не була досягненням а завжди була даністю, це як краса дівчини яка ніяк не є її заслугою.

….Тільки ми по два береги Дніпра можемо доводити один одному хто був кращим червоні чи червоно-чорні… забуваючи, що всі, навіть найбільш вмотивовані різними там медальками, орденами і календариками з вождями військові і навіть ті які вважають себе і яких вважають героями були жертвами режимів…

….Тільки ми можемо дивитись улюблений телесеріал під назвою «новини», бідкатись про своє нещасне життя, вивчати конституції, вірити в демократизацію рабовласницького ладу, але продовжувати бути рабами, і що найстрашніше в душі.

….Якщо тобі не подобається влада не забувай, що вона лише дзеркало суспільства і якщо ти бачиш, що там крадуть, беруть хабарі вбивають і м’яко кажучи не зовсім відповідають моральним критеріям різних світових релігійних організацій, то подивись навколо і побачиш те ж… люди довкола теж крадуть, теж беруть хабарі, теж самостверджуються і теж вбивають як фізично так морально інших. При чому в улюблених релігійно-духовно-фінансових організаціях теж (о як гірко це декому чути)! Віра сліпа. Це її природа і метаФізика. Умовно, просто хтось краде колесо від трактора, хтось трактор, хтось 10 тракторів а хтось колгосп. При чому той хто вкрав колесо каже що той хто вкрав колгосп поганий не тому що він справді поганий а просто тому що тому пожастило більше( заздріть однако).

…Звичайно, може ці вищеперечислені риси ментальності притаманні не лише для українців, але коли ти українець то шукай проблеми в собі, а не з»їжджай на те, що москалі, жиди, поляки, масони , фараони, інопланетяни, неандертальці, мавпи, інфузорії-туфельки і так далі погані і капєц як заважають жити і розмножуватись в нашій псевдо- незалежній і, типу, демократичній жовто-блакитній Україні.

…Незалежність і Свобода, це бл##ь два різних слова.

Свобода в душі а незалежності не буває. Бути незалежним ні від кого неможливо, а бути Вільним – це, можливо, мета яка тримає на собі піраміду людських цінностей зі всіми її заохоченнями людей грошима, славою і так далі.

…Якщо ТИ хочеш, щоби довкола щось змінилось сядь(ляж, стань) і трохи подумай(це корисно)( ПРО СЕБЕ) і ДІЙ!!!!!!!!!

Я лунко ставлю на дошці крапку, кладу крейду й витираю ганчіркою пальці.

— Молодець! — хвалить мене вчитель Іван Петрович, лукаво глипає на представника з райВНО, розмашисте виводить оцінку й, перехопивши мій запитальний погляд, весело підморгує: мовляв, які можуть бути сумніви? — Відмінно, Гено, як завжди!

Я випливаю з класу, мов надута гумова кулька. Ще б пак! Позаду — останній екзамен, котрий я склав експромтом, без обдумування. А що тут обдумувати? Принцип роботи транзистора. Накреслити схему ввімкнення транзисторів типу «п-р-п» і «р-п-р» та розв’язати задачку, виходячи з закону Ома. Хіба це для мене екзамен, коли вдома діють виготовлені власними руками телефонний автовідповідач, світломузикальна установка й ось-ось оживе робот!..

У вітах старезної липи, що бозна-як уціліла під час будівництва школи, тріщало птаство, буяв у білому кипінні шкільний скверик і дуже пахло жасмином. На балконах, схожих, мов близнюки, п’ятиповерхових коробок подекуди висіла білизна й розплавленим золотом відливали шибки вікон. Унизу снували тролейбуси, фуркали легковички й тротуарами снували перехожі. А над усім цим німим ультрамарином висіло велетенське небо.

Мої груди розпирає безмежне щастя — адже попереду — цілі три місяці канікул! Тепер, коли я скинув з себе вантаж шкільних обов’язків, почуватимусь вільною птахою і розпоряджатимусь своїм часом так, як захочу. Передусім надолужу згаяне протягом останніх днів: змушу таки свого електронного упертюха працювати — дефіцитні мікросхеми, нарешті, у моєму столі. Адже я безтямно люблю цей начинений різними електронними саморобками стіл, за який сідаю з душевним трепетом і не встаю доти, поки на макетній панелі не запрацює той чи інший блок або не настає пора лягати спати. Чого-чого, а розпорядку дня дотримуюсь твердо, можливо, тому мені вдається виглядати в очах ліньків мало чи не вундеркіндом. Правда, я не задираю носа, бо чудово розумію, що це мізер з того, на що здатна людина.

І це спокійне життя я ледь не поламав кілька днів тому…

Ми гуртом вийшли зі школи, і сталося так, що я навіть не завважив, коли лишився наодинці з найгарнішою дівчиною нашого десятого «б» Іриною Кулигіною. На відміну од інших вродливих дівчат Іра, мабуть, розуміла, що врода — не її особиста заслуга, й добре вчилася.

Взагалі, на думку товаришів, я — хлопець компанійський, кажуть, що зі мною цікаво, а дехто навіть заздрить, мовляв, надто легко мені вчитися. Хіба ж я винен у тому, що шкільні програми мене не задовольняють, тому додатково перелопачую масу спеціальної літератури… Ще задовго до екзаменів на мене несподівано звернули увагу наші дівчата. Щоправда, жодна з них любовних записок не писала, не клялась у коханні, однак стали підлещуватися: ти, Генко, і розумний, і начитаний, і цілеспрямований, і в радіотехніці тямиш. Спершу я ніяк не міг дотумкати, звідки така увага до мене. Навіть у дзеркало став заглядати: начебто нормально розвинений, п’ятнадцять разів підтягуюсь на турніку, вранці займаюсь гімнастикою. І зовні нічим особливим не виділяюсь: очі сірі з яскравою прозеленню, темнуваті підківки брів, єдине, що, здається, міняється щодень, то це ряснішає золотистий пушок під носом. Воно й закономірно — через рік вручатимуть документ, недарма ж названий атестатом зрілості.

Так ото ж увиваються довкола мене однокласниці, ну, а я по простоті душевній то Галі розв’яжу задачку, то Вірі підкорегую твір… Хіба мені важко? А коли скінчились весняні контрольні роботи, дівчата враз утратили до мене будь-який інтерес. Правда, я не вельми тим переймався, бо саме взявся за виготовлення робота і був навіть задоволений, що ніхто не заважатиме мені…

…І ось поряд мене вицокує гострими шпильками Ірина. З несподіванки я навіть не знаю, про що заговорити, адже на відміну од тих вертихвісток Іра — особистість! А я люблю неординарних людей, заздрю їхньому вмінню підкорити все задля досягнення мети. Отож мушу розпочати якусь цікаву розмову. А про що?

— Ти що-небудь чула про суперечку літературознавців щодо Шекспіра? — раптом випалюю.

— Я так і знала! — посміхнулась Іра.

— Ти стежиш за цією полемікою? — зрадів я; знаючи Іринчину хіть до навчання, бо сподівався віднайти у ній духовного спільника. Десь же мусить бродити по світу ота споріднена мені душа. А раптом це вона — Ірка! Що не кажіть, а кому не приємно, коли на тебе звертає увагу, виділяє з-поміж інших така красуня.

— Гарний ти, Генко, хлопець,— зміряла мене з голови до ніг Іра і важко зітхнула.— Тільки, будь ласка, не ображайся на те, що я тобі скажу. Звичайно, ми тебе поважаємо, цінуємо твою наполегливість, твої знання, але, як би тобі сказати, не сучасний ти якийсь.

Я отетерів. Тримати руку на пульсі такого всеохоплюючого життя і бути не сучасним?!

— Ось прийдеш додому — уважно поглянь на себе в дзеркало, тільки критично,— додала вона по паузі.— Нам, дівчатам, просто жаль тебе…

Це мене остаточно добило. Виявляється, мене крім усього, ще й жаліють. І хто? Оті нездари, що, визубривши підручника, пнуться у відмінниці й щодня мавпуються як не під Софі Лорен, Марі Матьє, то ще під якусь зірку. Такої зневаги я б ніколи не стерпів, якби це почув з уст іншої.

— Але ж відомо, що по одежі лише зустрічають,— невпевнено зронив я, бо, якщо по щирості, то ніколи не надавав своїй зовнішності серйозного значення.

— У людини все повинно бути прекрасним,— відпарирувала мені Ірина цитатою з Чехова.

Одначе, думав я, щось же змусило її залишитися зі мною наодинці. Невже тільки бажання сказати, що я виглядаю несучасно? Хіба їй не однаково, як хто виглядає? Виходить, не однаково. І їй, мабуть, соромно буде з’явитися серед свого товариства зі мною, отаким сірим, невибагливим до своєї зовнішності. Наче збоку я окинув себе оком, і гаряча хвиля прокотилась поза моєю спиною — у цю мить я виглядав бліденьким на тлі її кремової, під колір карих очей, сукенки, котра ніжно обвивала зграбний стан.

Коли Іра помахала мені рукою з розчахнутих дверей тролейбуса, що наче чекав її, я сів на лаву і замислився… Що ж означає бути сучасним? І що я ще повинен зробити для того, аби виглядати сучасним ув очах отого кароокого дівчиська?

Після вечері я приголомшив своїх рідних, заявивши про те, що я, їхній син, старомодний, тобто не сучасний. І що моя зовнішність викликає у дівочої статі жаль та співчуття.

Батьки здивовано перезирнулись поміж собою. А мати навіть розгубилась, і її зеленкуваті очі занепокоєно забігали.

— Можливо, тобі сподобалась японська, жовта з чорним, куртка, що ми бачили в магазині?—висловила вона здогад.

— Якщо так,— охоче підтримав матір батько,— ми дамо грошей, піди й купи її.

— Ет, не в куртці тут справа,— відмахнувся я.

— А в чому ж?

— Я терміново мушу стати… сучасним.

Батько з матір’ю знову здивовано перезирнулись, а я подався до своєї кімнати. Не пояснюватиму ж я їм, що від того, змінюсь я чи ні, можливо, залежатиме моє майбутнє. Адже найкраща дівчина нашого класу віддала перевагу не будь-кому, а мені?

Наступний день я провів за столом у важких роздумах, впаюючи у схему потрібні деталі, й лише під вечір прийшла мудра думка — поїхати в центр міста й гарненько придивитися до своїх сучасників. Вибрав у кутку скверика, що навпроти драмтеатру, зручне місце й під лагідний шепіт фонтану, став розглядати перехожих, особливо молодих, намагаючись уловити, чим я відрізняюсь од них. Найперше, що впало в око,— це одяг. І тут Іра та батьки мають рацію. Далі — зачіска. Бо ж що не тип—то й інша грива. А ще—хода. Лінива, перевальцем, з нудьгою не лише на обличчі, а й у всьому єстві, котра наче волає: «Ви тільки погляньте, якою непосильною, важкою ношею є для нас життя!»

А ось — і пара. Він запитальним знаком нависає над оголеною дівицею. Та, зануривши голову йому під пахву, як курчатко під крило квочки, приклеїлась до нього всім єством. Пропливли. Онде прошмигнуло дві мавпочки — нема за що зачепитися: ні фігурки, ні обличчя, лише очі в чорно-синій оправі. Ось білі штани, що ледь не розповзуться по швах, виписують «вісімку» — теж нема особи, лиш те, що виписує вісімки. А це — король моди! Ніс — горбинкою, дженджуристі вусики, хвиляста грива й рябіє ув очах від усяких заклепок, нашивок на витертих джинсах. Не сорочка — газетний стенд, а над цим усім — сірі-сірі очі, в яких застигла порожнеча.

О, наближається ще один тип. Його слід обминати. Такі для того й виходять, аби їх обминали, бо, не приведи Господи, ненароком штовхнути. Статура, обличчя, — мізантропічні, мізантропічна й мова…

Отже, можна підбивати підсумки. Найпершою ознакою сучасності є штани, сорочка та зачіска.

Три дні я гасав по крамницях, заки надибав джинси з блискучими заклепками. Мати пошила смугасту сорочку, а батько, коли я все це нап’ялив на себе, одірвався від кульмана, поглянув поверх окулярів і порадив пришити до сорочки кишеньку з вишивкою.

— Ну, а зачіска мусить вирости, — глибокодумно завважила мати, замилувавшись мною.

— Що ж, з Богом! — кинув навздогін батько, коли я вирішив з’явитись на люди.

— Ти б, синку, до Мишка заглянув,— щиро порадила мати.— Він, на мою думку, з усіх хлопців, що проживають у нашому кварталі, найбільше тямиться на моді.

—Чи не так, Іване?

— Авжеж,— погодився батько.

Поки я йшов до Мишка, десь у глибині душі заворушилась колюча думка: чи не багато часу я трачу на ці витребеньки? Адже вчора довелося повернути журнал з непрочитаною статтею — щось не ладиться з дешифратором команд лівої руки робота, а мені все ніколи зосередитись і відрегулювати як належить. Мишко був удома.

— О, кого я бачу! Гордість нашої школи! Яким вітром? — заторохкотів він, пропускаючи мене.

— Та бачиш, тут така делікатна справа…

— Розумію, розумію,— багатозначно підморгнув Мишко.— Закохався?! Не червоній, не червоній, усі ми проходимо через це… Хоч скажеш, хто вона?.. Іра Кулигіна? Ну, брат, хвалю, хвалю — кадра що треба! Дехто з наших не раз пробував підбити клин — рикошет.

— Але ж вона… має мене за несучасного.

— Он воно що! — Мишко спритно обкрутив мене навколо осі і скорчив гримасу.— Справді, вигляд у тебе не ой-йой-йой.

— Як це «не ой-йой-йой»? Та я і так аж цілі чотири дні на це вгробив.

— Чотири дні…— зневажливо пхикнув Мишко, пройшовшись по кімнаті.— Милий мій! Та люди до цього роками йдуть. Ну та гаразд! З коханням не жартують, і ми тобі щось зарадимо. Ніно-о-ок! — гукнув він до суміжної кімнати, й коли. звідти виглянуло веселооке дівчисько, запитально зиркнувши на старшого брата, наказав мені: — Ану, знімай штани.

— Як знімати? — сторопів я.

— Знімай, знімай,— підтримала сестричка Мишка.— Зараз ми надамо їм більш-менш пристойного вигляду.

Коли джинси опинились у її руках, Ніна витягла з шухляди шкатулку з різнокольоровими клаптиками тканини, сіла біля вікна й почала щось пришивати.

Тим часом Мишко всадовив мене за стіл, поклав ручку й аркуш паперу, заявивши:

— Пиши, що потрібно мати для того, аби бути сучасним. Магнітофон з підсилювачем і колонками — раз; відеомагнітофон, краще японський або німецький,— два; колекцію значків типу блюдечка — три; сорочку або хоча б майку-газетку — чотири; гітару — п’ять…

— Гітару?

— Так, звичайнісіньку акустичну, семиструнну.

— Але ж…

— Для початку вивчиш бодай одну-дві пісеньки… Не крути головою, ми цим зараз займемось. І останнє— будь-якою ціною роздобудь справжні, натурально потерті джинси… Як там, Нінок, у тебе?

— Готово! — вона зав’язала вузлик і відкусила нитку зубами.

— А поки ти шукатимеш справжні джинси, ми оці доведемо до потрібної кондиції.

Ніна підвелася зі стільця, закотила на підлозі килим і розстелила мої темно-сині, що аж рипіли, новенькі джинси. Мишко взув черевики. Ніна покропила джинси водою і посипала з вазона землею. Мишко ввімкнув магнітофон, і вони обоє потягли мене топтати джинси… Десь через півгодини ми, захекавшись, зробили з джинсів ганчірку.

— О, тепер не соромно й на вулицю вийти,— сказала Ніна.

— Але це тимчасово,— зауважив Мишко, оглядаючи мене.— Діставай хоч із-під землі справжні джинси…

…Коли від струн почали боліти пучки пальців, Мишко змусив мене вивчити кілька словесних блоків, що зараз у моді, затим став муштрувати на ламбаді. Завтра все має повторитись, і продовжуватиметься доти, заки я не відповідатиму всім стандартам сучасної моди.

Від Мишка та Ніни я вийшов виснажений, немов увесь день вергав каміння у каменоломні. Люди добрі, та це ж очевидячки насильство над моїм єством! І во ім’я чого?..

— Як твої успіхи? — після вечері цікавиться батько, розставляючи шахи.

— Еволюціонуюсь,— зітхнув я, сідаючи до столика.

Мені до вподоби ці вечірні години, коли батько сідає зіграти зі мною партію в шахи. — От тільки закрадається в душу сумнів, що тут щось не так.

— Де «тут»? — не зрозумів батько.

— У самому терміні «сучасний».

— А що тут незрозуміле? — батько пішов ферзевим пішаком. — Сучасна людина — це така, що відповідає вимогам часу.

— Відповідати часові лише штаньми та зачіскою, по-моєму, виглядає надто дрібненько,—озивається мати.

— Якби-то лише штани та зачіска,— зітхнув я і з острахом згадав про ту каторгу, котра мене знову, чекатиме завтра у Мишка.

Тим часом батько з матір’ю почали розмову про те, чи сучасні вони, чи старомодні. Як на мене, то нехай залишаються такими, як є. Адже вони ніколи силоміць не тягнули мене до репетиторів і нині не опікують на кожному кроці. З ними можна розмовляти й сперечатись на будь-які теми. Єдине, що вимагається від мене, — бути чесним і відповідати за свої вчинки.

— Шах! — оголосив батько, щойно я відірвав руку од своєї фігури, й тут же додав: — І не тратьте, куме, сили.

— А це ми ще побачимо,— на гороїжився я і всю увагу переключив на шахову дошку. Та моя позиція була безвихідна.— Здаюсь,— по хвилі зітхнув я і потиснув руку переможцеві.

У своїй кімнаті я сів до радіостолу, але до рук не йшла ніяка робота. Я ліг. Голову обсіли важкі думи.

Я ще довго вертівся у ліжку, аналізуючи події останніх днів і свою поведінку. Коли нарешті заснув, мені в образі Ірини приснилась… хвилина — вона щодуху втікала од мене, і як я не старався, а наздогнати її не зміг…

Вранці, сьорбаючи суп, почував себе злочинцем, який обікрав самого себе.

— Куди ти сьогодні?—поцікавилась мати, наливаючи батькові каву.— Знову — по магазинах чи підеш до Мишка?

— Ні,—сказав я твердо.—Ніколи мені займатися дурницями.

Батько виразно поглянув на матір, і вони голосно. розреготалися.

— Тепер, сподіваюсь, ти видужаєш,— урвавши сміх, виговорив батько.

— Хіба я хворий? — од несподіванки я поклав ложку.

— Бачиш, Гено,— приязно, підморгнула мати.— Ти кілька днів не заводив будильника й ні разу не вимовив свого любимого слова «ніколи!»

— Повертаючись до нашої вчорашньої розмови, — продовжував батько, — я дійшов висновку про те, що слово «ніколи» може бути паролем сучасної людини!

— Ви бачили, — сказав я з гіркотою, — що з вашим сином щось недобре коїться, і так безпринципно себе поводили?

— Бачиш, синку, — посерйознішав батько, — заборона — не наш метод.

Після сніданку я пішов у свою кімнату, кинув презирливий погляд на пожмакані джинси, сорочку в смужку й заглибився у схему. Через кілька годин ліва рука робота запрацювала. Я задоволено підвівся з-за столу й став збиратися на консультацію перед останнім екзаменом.

Ось він, екзамен, позаду. Попереду — канікули й маса добрих справ, котрим я ледь не зрадив на догоду…

— Салют, корешу! — від несподіванки я здригнувся. Переді мною цвів Мишко.— Як екзамен? Я підняв догори розчепірену п’ятірню.

— Молоток!—тисне мені руку Мишко. — А в мене— завтра… Послухай, маю справжні джинси. Вищий клас! Так як для тебе, не дорого…

— Не в джинсах, Михайле, щастя,— байдуже сказав я.

— Що, предки налякали?

— Та ні. Батьки в мене сучасні.

— А може, касету? — Мишко озирнувся й притишив голос: — Сексуальний фільм — теж не дорого.

— Спасибі, не потрібно.

— Ет! — безнадійно махнув рукою Мишко, перебіг на протилежний бік вулиці й скочив у автобус.

Наша школа знаходиться у новому мікрорайоні, що дев’ятиповерховими коробками наступає на колгоспні масиви, які густим зеленим килимом уруняться у промінні весняного сонця і підкочуються впритул до автостради. Автострада — як водорозділ поміж двох світів: урбаністичного й аграрного. По цей бік — стиснуті докупи будівлі, розмежовані невеличкими сквериками, порізані неширокими вуличками та перевулками, а там—безкраїй, аж до самого овиду, лан, що міняє кольори з порами року. Зараз він яскраво-зелений, улітку стане золотистим, почорніє восени й аж до різі в очах вибілиться зимою.

Я народився тут і люблю своє молоде місто, хоча в моїх жилах тече селянська кров. У селі з поетичною назвою Вишневе досі живуть і, незважаючи на пенсійний вік, досі трудяться дідусь з бабусею: тримають домашню птицю, свиней та корову. До минулого літа, починаючи з шостого класу, я їздив до них на канікули. Брав з собою прилад та інструменти, лагодив селянам телевізори, радіоприймачі, порався у городі, купався, ловив у ставку рибу та пас їхню чорно-рябу корову. За це бабця чи дідусь періодично привозять нам сметану, сир, масло й усяку городину. А перед Різдвом чи Великоднем — свіжину: сало, м’ясо, смалець, а головне — домашню ковбасу.

Що не кажіть, а добре жити в місті, коли є у селі бабця з дідусем. На ці канікули місія їхати в село випала моєму молодшому братові, котрий уже цілий тиждень розкошує в діда з бабою.

Мого плеча легенько торкнулась чиясь рука, і я озирнувся: переді мною стояла Іра. Її зі смаком підфарбовані очі світилися тихою радістю, постава, рухи і жести свідчили про те, що вона рада зустрічі зі мною.

— Ну, як екзамен? — запитав я, бо вона також складала у першій п’ятірці,

Дівчина звела догори брови, примружила карі очі й підняла великий палець.

— Молоток! — вихопилось у мене слівце, запозичене у Мишка.

— Давай пішачком,— запропонувала Іра, коли, клацаючи штангами, до зупинки стала наближатися наша «двадцятка».

— Давай!

Ми мешкали на одній вулиці, тому майже завжди їхали до школи й зі школи в одному тролейбусі. До того випадку, коли вона зосталася зі мною наодинці, я мав її лише за однокласницю, щоправда, розумну й надто вродливу. Тож ніколи навіть в уяві не допускав, що вона захоче зі мною дружити, і тим паче що ця дружба може перерости в щось більше, значиміше, душевніше.

Хоча я зробив для себе приємне відкриття: останнім часом дуже змінився — з’явилась упевненість у думках, вчинках, мріях і головне — я побачив, що для Іри не байдужий. Тому зараз уже новими очима крадькома поглипую на її тонкий стан, звабні вуста, всіма фібрами душі ловлю її тихий музикальний голос, що, як підземне джерельце, дзюркотить у моїх вухах і все ллє і ллє дзвінку кришталеву воду. Освітлена якимось теплом із середини, вона видається мені звабнішою та не доступнішою.

Деякий час ідемо мовчки, вслухаємось у себе, в те нове, що з’явилося в наших серцях і чому ми ще й назви не знаємо. Сонце, піднявшись над будинками, ласкаво пригріває нам спини, терпко пахне бузок, звісивши рожеві та білі кетяги над низеньким парканчиком палісадника.

— Ти що робитимеш на канікулах? — порушує мовчанку Іра й, не чекаючи відповіді, продовжує: — А я на місяць їду в село.

— Я залишаюсь у місті. У мене тут на всі канікули — море справ.

Я впівока зиркнув на дівчину, вагаючись, говорити їй чи ні, аби не стати хвальком у її очах. Та, зустрівшись із приязним поглядом і щирим зацікавленням, зізнався:

— Завдання номер один — запустити в дію свого робота…

— Ти конструюєш робота? — не зовсім повірила Іра, обдавши мене карою теплотою.— І що він уміє робити?

— Багато чого,—запишався я від самоповаги.—Відповідати по телефону, викликати потрібного абонента, і передавати потрібну інформацію.

— Як це? — щиро дивується Іра.

— Скажімо, мені конче треба передати щось по телефону, — сідлаю улюбленого коника,— а я повинен кудись відлучитися. Отож, диктую роботові текст і запрограмовую на певний період. Припустимо, на годину. І робот щогодини набиратиме номер телефону доти, поки хтось не підніме трубку. Коли ж підніме, то почує:

«З вами говорить електронний секретар Геннадія Світличного й передає вам…»

— Ой, справді, як цікаво! А коли до тебе зателефонують?

— Робот відповість: «Хазяїна немає. З вами розмовляє електронний секретар. Говоріть — я запишу…»

— А ти часом не бре?.. — недовірливо коситься на мене дівчина.

— Хіба я схожий на брехуна? — не ображаюсь на неї. Бо й справді, що вона знає про мене? — Хочеш — перевір. Зателефонуй сьогодні. Річ у тім, що електронний секретар, тобто автовідповідач, у мене працює вже другий рік. Тепер я цю систему вмонтовую у робота. Крім того, робот умикатиме й вимикатиме телевізор, вестиме запис музичних програм чи кінофільмів, відчинятиме гостям двері.

— І я… я можу побачити це диво на власні очі?

— Будь ласка. Але це ще не все,— я не стримуюсь, аби не набити собі ціну, а заодно й відплатити Ірі за попередню непоштивість. — Мій робот уже, як і я, не сучасний — удосконалені моделі вміють зготувати каву, грають у шахи й розважають людей, відповідаючи на запитання.

— І все це реальне?

— Звичайно.

— Ой, Генко, ти вже, будь ласка, вибач мені,— розгублено мовила Іра і її обличчя зарожевілось.— Справді, зустрічають за одежею… Сподіваюсь, ми порозуміємось.

— У якому плані? — бовкнув я за інерцією, не вдумуючись у її слова.

— Генко, я тобі й так сказала більше, аніж личить.

— Між іншим,—нарешті дійшов до мене справжній смисл її слів, — я таки розжився на джинси, сорочку в смужечку, навіть узяв кілька уроків сучасності у Мишка з одинадцятого «Г». Тепер ось—зачіску запускаю.

— Невже? — щиро засміялась дівчина.— Виходить, ти ще не зовсім пропащий.

Вона взяла мене під руку, і я вловив на своїй щоці лоскітливий доторк її волосся, паморочливий запах бузку й відчув, що зовсім одірвався від грішної землі і ширяю над тротуаром.

Що не кажіть, а приємно почуваєшся, коли тобі ще немає й сімнадцяти, коли буяє весна, пахне розквітлим бузком і поряд вицокує найкраща дівчина, твоя мрія, твоя ще нерозквітла любов.

Він сидів тихо і незворушно…

В ранкових сутінках, пронизаних вологим і терпким повітрям, бриніли краплини роси, які виблискували усіма кольорами веселки під променями сонця, що сходить. Він сидів і дивився на схід сонця, яке виринало немов із глибокого і темного океану.

Поступово над горизонтом здіймалась жовтогаряча куля, яка своєю появою ніби пробуджувала життя.

Він сидів на холодній землі, вкритій м’яким зеленим килимом трави. Ноги затекли і затерпли. Тіло ніби заклякло і здалеку здавалося схожим на кам’яну брилу. Було прохолодно як на місяць липень. Але він сидів незворушно і лише волосся хвилювалося від легкого ранкового вітру, що повівав з озера.

В блакитній гладі води відбивався яскравий диск сонця, яке поволі спиналося на ноги і підіймалося все вище і вище.

На деревах прокинулися птахи і своїм співом сполохали ранкову тишу. Все навколо наповнилося багатоголоссям звуків і вмить ожило, заворушилося.

А він все сидів, отак, непорушно. В голові роїлися мільйони думок. Він думав ні про що, і водночас про все на світі…

Його душу полонила краса й така незвична, для нього, вмиротворенність із самим собою. А в голові паморочилось від свіжих ароматів літнього ранку. Йому здавалося, що він один на цьому світі, що немає навколо людей, які десь там далеко, квапляться на роботу або просто біжать по своїх справах, і не помічають тієї краси, яку бачить він, яка приносить йому невимовний спокій та радість

Спонсор допису: Фрикционные зимние покрышки Michelin X-Ice XI3

Життя – це хвороба, що передається статевим шляхом.

«Життя – це хвороба, що передається статевим шляхом» – ця фраза якомога краще передає сутність самого поняття – життя.

Життя – це шанс 1:500.000.000, а то й і ще менший, в залежності від багатьох факторів. Щоб зародилося життя потрібно докласти неабияких зусиль, а то й і бути просто щасливчиком.

Початок життя – це зустріч 2-х сфер, які зливаються в одну, стають одним цілим (більш детальний опис процесу зародження життя залишу для творчості Сергія Оцела:)). Потім ця сфера починає активний розвиток, і через деякий час формується у щось прекрасне, конкретне і своєрідне. Це дійсно дивно і чудово водночас. Аж стає моторошно від однієї думки, що ми всі пройшли цей шлях, від однієї клітини (набору декількох генів) до багатоклітинного (багатофункціонального) організму.

Уявіть собі, якби ваші батьки не зустрілися, не покохали один одного, не доклали певних зусиль (не спалили певну кількість кілокалорій), то найімовірніше вас не було б на цьому світі. Днем раніше чи пізніше – і це був би вже не ти, а хтось зовсім інший… З іншою свідомістю, іншою тіло будовою і зовнішнім виглядом, з іншими розумовими здібностями – це була б інша людина!

Ми можемо подобатися або не подобатися людям, ми навіть можемо не подобатися самому собі, але ми ніколи не повинні забувати, що ми є унікальною особистістю, і що такого іншого такого немає.

Окрім того, що життя це «венеричне» захворювання, воно ще й смертельно небезпечне. Воно постійно прогресує, розвивається, набуває все нових форм, інколи дає ускладнення. А через 60-70-80, а інколи й через 100 років (а може й набагато раніше) наступає летальний випадок. І смертність від цієї хвороби складає 100%.

Але незважаючи на все, жити – це справді чудово.

Жити з широко розплющеними очима..

Жити – вдихаючи повітря на повні груди..

Жити – відчуваючи красу довкола…

Жити – бажаннями, мріями, почуттями…

Жити – для когось…

Жити, просто так…