Все, що написано далі, не стосується постатей реальних письменників.

Жоден пам’ятник, що брав участь у святі, не постраждав (ну майже жоден – але вони самі винні).

Шевченко стрепенувся, розправив плечі, погладив вуса і погрозив кулаком хвилі, що нависала над ним.

Він присів на розі площі і задумливо став розглядати мармур під ногами.

Незабаром до нього підійшли Нептун, Амфітрита, Артеміда та Адоніс. Нептун, хриплим голосом, почав нарікати на життя:

– Ти собі уявляєш, друже, покалічили, насміялися, вила вкрали, руку відламали, та я ж їх, всі сили моря-океану…

– Заспокойся, все не так зле, все буде добре. – сказав задумано Шевченко і поклав руку на плече друга. Той ледь не впав від такого дружнього жесту.

Артеміда розплакалась.

– Ти, друже-брате, уявляєш яке хамство, на нашу площу понавозили левів… а вони ж дикі, хоч і розмальовані, лякають моїх псів, ті від страху бідненькі до мене так туляться, так туляться, а в Нептуна вил то нема, щоб прогнати, хто ж захистить нас нещасних?!

– Та ви Федорова кличте. – порадив Шевченко. Не забарився і сам книгодрукар з компанією. Залізно клацаючи по бруківці до компанії підійшли Федоров і Чорновіл.

– Ну ви розумієте, демократія – це не те ж, що й книговидавництво… О, браття, привіт, як я радий вас бачити.

– Чого ж так? – насупився Шевченко.

– Та обридло мені ті три пальці весь час обласній раді показувати і так ніхто не розуміє, що то означає. Ой, якби ви знали як остогидло, ще й лице таке розумне і натхненне наводити, це просто жах. При тому, що зовсім цього робити не хочеться, час якийсь зовсім не такий, який наводить на палкість і розум.

– А мені думаєш солодко?! – зітхнув Шевченко. – Хвиля наді мною нависає, здається що зара затопить. Я весь зіщулююсь і уявляю себе маленьким і непомітним – може обмине.

Тепер уже Нептун поставив свою руку на плече Шевченка.

– Не переживай, я ж бог морів-океанів, не затопить!

В цей драматичний момент Амфітрита побачила Франка, який повагом простував по вул. Дорошенка.

– О, наш старий знайомий іде! – вигукнула.

Франко помахав рукою, але ходи не пришвидшив. Він не міг пересуватися швидко, бо створили його не надто надійно, кам’яні брили так і норовили випасти, тож доводилося за ними весь час пильно стежити і ставити на місце, якщо якась виглядала погано закріпленою.

– Привіт товариство. Як посиденьки?

– Та так собі, теревенимо.

– Без випивки?

– Без.

– Аяяяй. Так же не годиться… – і Франко дістав з-під плаща три пляшки горілки і дві вина.

– О! Це діло! – розвеселився Шевченко і підкрутив вуса.

– Ну хто ж в гості без горілки ходить? Хлопці, мали б вже знати.

Нептун почервонів.

– Нуу, у нас, в Античній Греції…

Йому не дали договорити: Амфітрита, штовхнувши під бік, взяла у Франка дві пляшки, з вином собі, а небожителю тицьнула горілку.

Через деякий час всі вже були трохи п’яненькі і життя видавалося значно кращим.

– Знаєте що, хлопці, йдемо десь баб почіпляємо! – раптово запропонував Франко.

– Тобі б тільки те й робити, а потім писати про всяке там зів’яле листя. – усміхнувся Шевченко.

– Ну що поробиш, Фортуна з Коханням жінки, вони полюбляють забавлятися мною…

– І куди ж ти пропонуєш йти? – оживився Адоніс.

– Йдемо до Оперного, там артисточки, люблю таких!

– Ей, хлопці, а чим вам ми не підходимо? – образились Амфітрита та Афродіта.

– Дорогенькі. Я вас дуже люблю. – і Франко поцілував обох. – Але боюся вас замало. – і він підступно усміхнувся. – Та й хіба ви не хочете познайомитись з примами нашої сцени? Це такі файні фіфи, що з ними просто не можна бути незнайомими.

Небожительки задумались як то можна бути одночасно і файними, і фіфами і тому замовкли.

– Ну то погоджено. Йдемо! – Всі встали і, трохи в нерішучості постоявши, хотіли вже йти, аж тут їх зупинив задиханий Труш: шапка набакир, піджак розхристаний…

– Панове… панове… а мене… чого мене не зачекали… я ж… я ж…

– Віддихайся, а потім випий трішки. – Франко усміхнувся і простягнув йому плящину.

Труш усміхнувся у відповідь і скористався запрошеням. Через кілька хвилин щоки його стали рум’яними, а настрій хорошим.

– Я вже був подумав, що без мене підете на гульки. А якби дощ? Що б ви без мене робили? – гордо сказав художник, бо лише він мав парасолю.

– Який дощ? Друже, поглянь на небо, ти на небо поглянь… Я ще такого не бачив… – відповів Франко і всі задивилися в темнозоряну безодню.

– Панове. Ми тратимо час! – першим оговтався Шевченко. Всі якось полегшено розсміялися і шановне товариство повагом пошпацерувало до Оперного.

Йшли спокійно по алеї, ліхтарі світилися, нікого не було, повітря свіже, чисте – що ще треба для нічної прогулянки?

Врешті дійшли до театру. Там справді було багато пишних жіночок. Вони просто так і сиділи на кожному виступі будівлі. Правда ростом не дуже вдалися, але видно було що походження справді аристократичного.

– О, хлопці, привітики дорогенькі, прийшли арію послухати, чи може вас сон осінньої ночі привабив?

– Нє, нє сну не треба. Спали вже і так довго, тепер треба погуляти!

– А маєте з чим?

– Звісно що маємо! – всемаючий Франко витягнув з-під плаща ще кілька плящин вина і горілки.

Свято розгоралося : шуміли, мабуть, на все місто, але люди спали… вони взагалі рідко помічали що-небудь дивне, очі і вуха не ті.

В сам розпал свята в далечині вималювались розмиті постаті.

– Хто це? – злякано пробелькотів Нептун і вхопився за руку.

– Не турбуйся, це невідомі солдат і солдатка, тому здалеку вони такі розмиті. – заспокоїв Шевченко.

Франко насупився.

– Чого їм тут вештатись? – кинув він риторичне запитання.

– Не турбуйся, друже. Все буде добре, чи як у вас в Галичині кажуть: файно.

– Угу. – Франко ще більше насупився.

Пара підійшла. Жінка ніжно посміхнулася, а солдат зняв каску.

– Вітаємо вас з святом. Дозвольте нам приєднатися до вас.

– Чого ж ні, приєднуйтесь. – відповів Шевченко.

– А з чим ви прийшли до нас? – презирливо спитав Франко.

– Не бійся, не з пустими руками. – усміхнувся солдат і з-під шинелі дістав пляшку з коньяком.

Франко зразу ж пом’якшав.

– О, це діло. Люблю я вас, солдатів. Знаєте що треба для компанії.

Свято продовжувалося і через деякий час настав момент для задушевних запитань і розмов.

– Нє, ну я не розумію. – допитувався Франко солдата. – Ви хотіли збудувати комунізм, будували соціалізм, а що вийшло?

Франко задумливо дивився на солдата. Видно це питання його вже давно гризло. Солдат промовчав.

– Ну що, що вийшло, ну ти скажи, ну скажи, я стою, мітингів багато, а що вийшло, ну що?!!!

– Та відстань ти.

– Нє, ну комунізм хотіли, то ясно, будували соціалізм, а що збудували?!!!

– Та йди ти! – і солдат відіпхнув Франка від себе.

– Ах ти ж… – і той вліпив вояку у писок. На жаль, поет не був залізним і тому кулак його надщербився, але все ж солдат сильно захитався і ледь не впав.

– Тихо, хлопці, тихо, тут жінки… – втрутився Шевченко і через це зразу ж дістав кулаком в груди від солдата. Поет впав до ніг актриси.

– Ах ти ж! – крикнув Труш і вліпив вояку поміж очі парасолею. Той беркицьнув назад і зачепив Нептуна, який з переляку застрибнув Амфітриті на руки. Адоніс почав бігати навколо ліхтарів і репетувати:

– Що ж це робиться?!!! – йому підспівували фіфи з Оперного.

Чорновіл вхопився за ліхтар і хотів його вирвати, але в нього нічого не вийшло, а Федоров, користаючись моментом почав читати книжку.

Шевченко встав і схопив за плечі Франка який поривався у бій.

– Охолонь, ми всі сини і дочки однієї Батьківщини. Що вийшло те вийшло. Не турбуйся, дивись в майбутнє.

– Яке там майбутнє. – промимрив Франко, але дещо притишив свій запал.

Незабаром поет узагалі заспокоївся, та й солдат був на диво спокійний і мирний.

Тож кінець свята пройшов тихо і п’яно.

***

Як результат довелося Шевченкові і Федорову доводити додому п’янезного Франка і Труша, а потім ще святкувати з бравими солдатами біля монументу слави (Федоров сказав що напився вже достатньо і тому відмазався від п’янки з солдатами) тож Кобзар ледве встиг до світанку стати на свій постамент, трішки зсутулитися, простягнути руку і застити до наступного свята пам’ятників.

Їде поїзд, гума смердить,
Зимою нескошені трави.
Вітер порох потяг від труби
Мишка у лісі – умри…

Капці стерті до дірок у п’ятах
Мовчи… терпи…
Шкарпетки смердять – ти йолоп
Під вагоном засни!

Електрика на заміну воді
З нафти бензин, або соляра.
Запара…

Дерево скрипить як підлога.
Супутниця вже волога.
Білет конфіскував контролер
У трамваї… у маї…

Галстук ярмо на шиї,
Стукіт галоші по спині
Кохаємося у слині…
Павуки з’їли муху

Папка з папером на столі
То були дрова, а може і ні…
Пергамент – мент… протокол.

Гадюкіни пісню напишуть!

(В день смерті Віктора Цоя 15.08.1990)

І смерть приходить рано,

І хочеться ще жити,

Та знає кожен – марно

Щось думати й робити.

Ти був творцем!

За це ми щиро вдячні,

Мистецтва був гінцем,

Проте сьогодні всі ми мрячні.

Але ти був творцем!

Тим, що заради віри

Міг підламати собі крила,

Не мав на це ти міри

Й тебе зламала важка брила.

І став героєм ти,

Тим, що живе на сторінках,

Тим, що не боявся пустоти

І почав жити в наших серцях.

Сьогодні ти помер,

Але живий в повітрі,

Ніхто не буде тобі дублер,

Я знаю точно – ти з нами, ВІКТОР!

Життя моє буденне й сіре, мов той туман, що кожен день новий.

Та фарби його геть вже сірі, такі, як кров, що по мені тече.

Щаслива втома, мов солодкий яд, дарує мому серцю втіху.

Але воно, як штучний аромат, тікає геть від мого тіла.

М’якенькі іграшки, червоні шаріки, солодкий мед і запах молока.

Це те, чим марила, це те, що бачила, коли пішла у небуття.

Не хтіла йти! Вона не та, щоби пішла!

А доля, жахлива доля, почула тук, тук,………і нема.

Ось так зникає кожен, від вбивчих жестів долі.

А маленьке дитя народжується у муках волі.

Така система є в театрі дійLLLLL