Ми — обманутий народ. Ідеї соціалізму, інтернаціоналізму, дружби народів-братів — рафінований, облудний камуфляж, потрібний Москві лише для збереження колоніальної імперії.
(З газет)
Пригадую, як у далекі студентські роки полковник університетської військової кафедри читав нам лекцію про методи ідеологічної обробки населення «ворожого табору». Був він людиною невисокої освіти і культури і в простоті душевній мимоволі зводив усю суть пропаганди радянського способу життя до ідеологічного одурманення «наївних міщан загниваючого в корені буржуазного світу». Раз за разом втрачав чуття об’єктивності, настільки тенденційно трактував окремі досягнення совдепії, що хтось із студентів не стерпів і вигукнув на цілу аудиторію: «Але ж то неправда!»
Полковник, недобре примруживши око, витримав ефектну паузу і з цинічною солдафонською відвертістю відкарбував: «Ми брехали, брешемо і брехати будемо в ім’я великої мети — комунізму!»
Сказав — наче цвях у голову забив. А ми молоді були, зелені, духовно бідні (принаймні, переважна більшість), з дитячого садка, з шкільної парти наглухо обложені дубовими цямринами комуністичної доктрини, позбавлені права на власну думку, на критичне ставлення до «світлої дійсності», тому й сприйняли його пропагандистське кредо хто з безтурботною байдужістю, хто як прохідний анекдот. Не замислились, не збагнули відразу всієї його страшної правди, що то і є суть, серцевина, основа основ комуністичної ідеології.
Як не прикро про це нині згадувати, але інакше воно тоді й не могло бути. Краплина води, падаючи з висоти, і та камінь довбає, а що казати про юні, розгублені, роздвоєні подвійним (коли вдома чуєш одне, в школі інше) вихованням душі, постійно, день за днем бомбардовані лавиною політизованих постулатів. Не один тоді, кліпаючи наївними очима на сувору дійсність, запитував себе гіркими Шевченковими словами: «Може, так і треба?»
До того ж, молода людина охоче вірить в те, у що хоче вірити: соціалізм — свобода, рівність, братерство, комунізм — нова істина, нова релігія, що гряде на зміну християнству, взявши від нього все найвартісніше і в перспективі розвинувши його на грунті загальнолюдського прогресу. Може, й справді нам призначено нести зорю правди народам світу, всім пригнобленим і бідним руку подавати? Хіба не заманлива доля, хіба нам не хотілося бути такими? А оте «брехали і брехати будемо» — дурний жарт…
Одначе «жарт» чомусь не забувався. Є такі слова-паразити, котрі переслідують тебе роками — ніяк не позбудешся, а тут ціла сентенція, своєрідний «філософський камінь». З роками він став для мене тим магічним ключиком, який допомагав відкривати таємничу суть багатьох облудних гасел, демагогічних принципів. Кожен крок нашої зовнішньої і внутрішньої політики, кожне важливе повідомлення преси, про що б не йшлося — про черговий з’їзд компартії чи трудовий рапорт колгоспу, — я підсвідомо міряв отим пропагандистським кредо. І, знаєте, чимраз менше помилявся.
А з роками прийшло розуміння, що в сентенції бравого полковника відбилася не тільки страшна правда компартійної моралі, а й, як не парадоксально, і вся її підступна облуда. Не задля комунізму так розпиналися на вівтарі брехні наші ідеологічні пророки-навчителі, о ні! Комунізм для них завжди був тільки жупелом, ширмою, отією грушею на сухій вербі, що допомагала задурманювати свідомість уярмлених «інтернаціональною дружбою» колонізованих народів. Він потрібен був їм лише для утвердження темного царства жируючої компартійної верхівки і для збереження успадкованої від царату «єдиної і неділимої» імперії —і тільки!
Можливо, нині й не варто про це писати. Невелика хоробрість — кинути камінь у могилу збанкрутілої ідеології. Та серед нас, знаю, є ще немало нещасних людей, не позбавлених тих одіозних ілюзій.
