Традиційно кожного року в першу суботу лютого до школи швидким кроком (від морозу) сходяться випускники різних років випуску. Це свято мало і злети, і забуття в своїй історії, але надалі продовжує жити.Сподіваючись на зустріч зі своїми однокласниками, та й взагалі подивитись на школу, в якій свого часу виховали більш менш освічену власну персону, почалапав і я до школи, місцями відчуваючи себе пінгвіном. На жаль, ніхто з мого ювілейного року випуску не прийшов, спишу це на боязнь морозів.
Не знаю, в чому чари, але наша школа завжди славилась не завжди дисциплінованими, зате кмітливими учнями, які в дорослому житті досягають доволі високих щаблів в суспільному “курнику”. Це вже починає нагадувати певні традиції британських коледжів. Як тепер модно казати, школа має певну харизму. Ця харизма досить цікава – стара будівля з сучасними пластиковими вікнами, двері ще польського фасону мирно вживаються з комп’ютерами, які також за новітніми мірками можна вважати “австрійськими”. Але не в матеріальному головне. Є в школі якийсь дух , який об’єднує усіх бувших і теперішніх учнів в одну сім’ю. Тому я навіть не здивувався запанібратського запитання до мене від маленького школярика:- Дядьку, а нащо вам такий великий фотоапарат? Не здивувався тому, що цей цікавий шкєт, умовно кажучи, мій брат, ще маленький, але він є частиної однієї важливої в моєму житті множини учнів першої школи.
Ми з ним одного племені. Воїни могутнього племені першої школи, не губіться в преріях життєвої суєти, частіше приходіть до старенького вігваму рідної школи – про вас там не забули!
Фото автора
Спонсор допису: А якщо ви любите подорожувати то вас зацікавлять автобусні перевезення, котрі є зручними в Україні