Перших шістнадцять років свого життя я провів поруч з лісом. Правду сказати в порівнянні з іншими лісами мій був радше великим парком без асфальтованих доріжок і механічних атракціонів, але це немає для мене значення. Я виріс біля лісу.
Зимою це була казка, біла казка. Можливо не повірите, та колись, давно, зимою було багато снігу. Дерева вбиралися у шуби, а ті що вибирали одяг не свого розміру ламали собі руки, котрі добряче гепали на землю, приминаючи усе під собою, чи опирали ся на плечі своїх дужчих товаришів. Усе болото та грязюку зима ховала під білим килимом, ніби дівчинка мете пилюку аби її лишень не було видно, щоб швидше побігти гратися. А там поки мати-весна прийде то може й не помітить. І гралася зима чудово. Для санчат малюкам простір був, морозом візерунки на вікнах малювала, а лісу дарувала лижні траси. Хочеш полем спускайся з гори, де багато місця і падати не боляче, хочеш з крутого пагорба на стрільницю їдь, та не з одного, а цілих трьох. А якщо просто кортить спокійно на лижах пройтись, то йди собі на Федорівку через Емелівку. І всюди ліс…
Весною сніг у лісі поступово мінявся на проліски. Їх було так багато, наче зима розуміючи, що їй уже пора іти, вирішила залишити на згадку білий цвіт. Ми збирали той цвіт відколи я себе пам’ятаю. Вихователі з садку водили нас, потім в школі самі уже групувалися в походи за пролісками. Поступово білий килим зникав, земля встелялася в зелений. Дерева починали відпускати буйні шевелюри, в котрих з кожним днем все голосніше линув пташиний спів. Весняний дощ затримувався там і мілкою росою, наче дбайливий господар одів на шланг розприскувач, спадав на землю. Повітря в лісі після дощу це знову казка. Вдихаючи його ти відчуваєш силу природи, котра дає тобі здоров’я, розум та наснагу. Від цього може запаморочитися голова і ти не зчуєшся як приходить літо.
У школу вже не треба йти. Можна з самого ранку гайнути в ліс. Подивитися в кутки котрі не було часу відвідати протягом року. То часу бракувало з навчанням, то зима замела так, що нікуди пройти було. А того року там був мурашник, чи не розгорнули його кабани за зиму? А у тому дереві дупло білки, вона ще там, чи святкує новосілля в іншому місці? Тай нову молоду ліщину треба собі знайти на лук гнучкий, бо не можна одне дерево сильно обрубувати. Їдуть інші на моря, де спекотно і мокро, а підеш на „комплекс”(вже нема 🙁 – Гол.ред.), окунувся і знову через ліс додому повертаєшся. Там тепло, свіжо і не душно. А може ще й зустрінеш казкових ельфів по дорозі. А що тут дивного? Ти ж йдеш по казці!
Вічно відпочивати не вдається, потрібно також працювати. Бараболю, наприклад, на городі викопати. Бо ж осінь вже прийшла і час збирати урожай. Ідеш із вилами по лісі на город, а ліс уже багряний. Ще трохи – стане він жовтим, і зіллється з довгою жовтою нивою пшениці, котра межує із золотим сонцем на горизонті. Ми приберемо все на городі, сядемо увечері пекти просто неба традиційні бараболі, а дерева покажуть нам стриптиз, встеливши всю землю жовтим килимом листви. І ти чекаєш продовження цієї чудової казки.
В сімнадцять років попав я в іншу казку. Вона також чудова, але зовсім інша. Тут мало лісу. Дерева одинокі і нещасні, або пихаті та зарозумілі. Якось не так. Нема гармонії у лісу з техногенним містом. Ніби поруч, ніби разом, але окремо. Скоріше йде війна і ліс в ній програє. Я захищу його як зможу, візьму до себе в хату. Нехай не влізуть дуб і клен, ліщина чи черешня. Візьму хоч кущик, два чи три… хоч їм у мене буде краще, нам буде хороше, як в казці.
Спонсор допису: Цікавитесь брокерським бізнесом і бажаєте в ньому взяти участь? Для вас існує aforex котрий вам допоможе
