«Як у тебе там, «Маестро?» «Нормально. Падаю», — відповідав кіногерой Леоніда Бикова. А наш герой — «Маестро» з Копичинців на Гусятинщині — вистояв і в пеклі Донецького аеропорту, і в полоні. Завдяки маминій молитві
Минулого тижня Україна згадувала страшну дату своєї новітньої історії — початок боїв за Донецький аеропорт і фантастичну мужність героїв-«кіборгів». Серед них були й наші краяни. Днями ми зустрілися з 23-річним Ярославом Гавянцем, для котрого тижневе пекло Донецького летовища обернулося двома тижнями полону та інвалідністю.
Із 55-ти вижили 19. Півтора року тому, 21 січня, Ярослав разом із побратимами здався бойовикам, аби врятувати поранених. Його рідні дізналися про це з відеоролика в Інтернеті — впізнали Славка серед бранців «ДНР». Тоді ж батько героя Мирослав Гавянець записав і виклав у мережу звернення до Олександра Захарченка з проханням віддати йому сина. Стримано, простими словами батько розповідав ватажку «ДНР» про те, що для нього його син — герой, що разом із ним він прожив страшні сім днів в аеропорту й готовий піти за сином у саме пекло. «Не мені — матері віддай сина. З її очей вилилися всі сльози…» — просив зчорнілий від горя чоловік — і можна було тільки приблизно уявити, що діялося в нього на серці.
Переглянувши відео, поплічники Захарченка самі зателефонували батькові бранця й поставили умову: приїхати за сином із представниками центральних українських телеканалів. Так і зробили.
Готуючись до зустрічі з Ярославом, переживала: як формулювати запитання, щоби не зворохобити спогади? Але з перших хвилин спілкування була вражена оптимізмом «кіборга», здоровим гумором. Жартує, що його вже навіть не запрошують на зустрічі, бо розповідає «нестрашно» — ніхто й не сплакне. Та я пояснюю все акторською майстерністю Ярослава — сім років гри в Копичинському народному театрі ім. Б. Лепкого не минули безслідно. Він і після війни повернувся до рідного театру. Нині відвідує репетиції вистави Івана Кочерги «Свіччине весілля».
…Ярослав Гавянець служив свого часу за контрактом у 80-тій Львівській аеромобільній бригаді. Його рота першою пішла в зону АТО. Коли кілька осіб уже загинули, Ярослав пішов до військкомату й попросив, аби його призвали. Та в свою роту, очолювану легендарним Вадимом Сухаревським, що пізніше захищала Луганський аеропорт, не потрапив. Опинився в Пісках, охороняв мінометну батарею. Коли набирали добровольців на захист Донецького летовища, — зголосився. Щойно хлопці покинули школу, де містилася їхня позиція, як приміщення розбомбили з танків.
В аеропорт Ярослав із побратимами приїхав 13 січня 2015 року. Згодом російські спецназівці захопили третій поверх терміналу, закидали хлопців гранатами, стріляли з танків, труїли сльозогінним газом — засобів захисту ніхто не мав.
— Після першого вибуху ми могли втекти через злітну смугу, тоді був туман, але нам наказали чекати на підмогу, — пригадує Ярослав. — Ми сиділи на фундаменті під стінами, коли пролунав другий вибух — три тонни тротилу — і перекриття між поверхами впало… Із 55 хлопців залишился 19 — ті, котрі сиділи на фундаменті разом із тими, хто втік іще напередодні вночі, виїхав із пораненими. Найстаршим з-поміж нас був молодий сержант. Щоби врятувати поранених, ми вирішили здатися в полон. Не за себе боялися — нам було однаково. Я не застрелився тільки тому, щоб не запанікували інші…
Мамина молитва
Насправді ж Ярослава берегла молитва, яку його мама написала її від руки і дала синові, проводжаючи на війну. І образочок Зарваницької Матері Божої поклала. Хоч уперше він придивився до цих оберегів уже в полоні. Після чергового побиття до напівсмерті прочитав: «Хто цю молитву відмовляє, читає чи слухає, або носить при собі — не помре несподівано, не потоне, не згорить…»
Ця молитва дивом берегла Ярослава, посилаючи йому і в полоні добрих людей. Один із сепаратистів приносив йому їжу, цигарки, відпоював кавою, бо в самого син — ровесник Ярослава. Іще одного ката, котрий клацав незарядженим пістолетом біля скроні бійця, замучила совість. Він дав хлопцеві заряджену зброю і попросив убити його, помститися… А якось після чергового побиття Ярослав не зміг підвестися.
— У них «гра» така була, — пояснює, — хто останнім встає — того розстрілюють. Я не міг рухатися. Мене поволокли в сусідню кімнату і… вистрелили в стелю. Молитва вберегла…
Ярослав пригадує: коли їх вели ганебним коридором вулицями Донецька заради картинки для російських телеканалів, лише одна жіночка висловилася на захист бранців — і на неї відразу ж накинулися. Але Ярослав не тримає зла на «темних» людей. Каже, що багато з них уже давно прозріли — просто не мають сміливості визнати, що прикликали біду до власної хати, розпалили війну… Не шкодує «кіборг» і за тим, що здалися вони тоді в полон. Бо вороги всім пораненим надали допомогу. Полонених хоч і били з ранку до ночі, та всіх, кого не забивали до смерті, потім оперували, лікували.
…Після повернення з полону Ярослав відпочив, підлікувався і одружився. Бо на війні зрозумів, що найважливіше і найцінніше для людини — сім’я. Дружина Христина навчається в Чернівецькому університеті. Ярослав склав ЗНО і теж планує вчитися. Не розлучається з гітарою, пише власні пісні. Щоби підняти дух тих, хто не може впоратися зі спогадами. З тими, з ким ділив пекельні воєнні будні, «Маестро» не зустрічається — боляче згадувати.
Але найбільше не це болить. І навіть не проламана голова. Найдужче болить усвідомлення, що ніхто, крім простих людей, не зацікавлений у припиненні війни.
— Поки не відійдуть від влади ті, хто кланявся червоному прапору, нічого в країні не зміниться. Мені 23, я виріс в Україні, люблю її — і ніщо не змусить мене перелаштуватися. Так само ті, котрі виросли й сформувалися за союзу, залишаються радянськими людьми… То чого ми від них чекаємо?
…Прощаючись, роздивляюся на грудях у «кіборга» медаль «За оборону Донецького аеропорту». І згадую, що там, під нею, лежить аркушик із маминою молитвою. Ярослав носить її при собі завжди.
Джерело: Вільне життя
