Книжковий ярмарок, чи то пак ярмарка, мабуть, зовсім ніяк не відчула того, що я її відвідав. Я не скупив її повністю, не спалив, що не менш важливо, не закрив вхід до виставки книжок своїм тілом, чи якимось старезним холодильником. Ні. Я просто туди поїхав. Не те, щоб я їхав туди з ціллю купити якусь конкретну книжку, якогось конкретного автора. Зовсім ні. Я просто поїхав, бо хотів. Мусив порівняти. Зазначу, що мову веду про Київський книжковий ярмарок, що от відбувся щойно. А порівнював я з Львівським форумом книговидавців, також цьогорішнім.
В Київському інституті фізичного виховання я був за своє життя двічі і обидва рази 
на феєрії присвяченій книжці. Перший раз – в перший же день виставки, увечері, на літературних читаннях молодих українських авторів і авторок, який відбувався в повній темряві (!) та ще й під супровід труби і бас-гітари – такий собі „недоджаз” (!!). Зайшли в аудиторію, де це відбувалося – людей не густо, та і не рідко. Аудиторія побудована у вигляді амфітеатру із доволі симпатичними партами і сидіннями чорного і сірого кольорів. Всілися. Автори, організатори, музиканти (хто там і де – не ясно було, бо обличчя ще непізнавані) щось налаштовували, чекали доки збереться повний зал, але так і не дочекалися. За п’ятнадцять хвилин чекання обіцяної темряви вона таки нависла над аудиторією. Почалося. Але цікава деталь, перед початком дійства хтось закрив двері на засув, щоб ніхто не турбував найбільш завбачливих слухачів. Музика, голоси поетів і прозаїків гармонічно синтезувалися. А повні сутінки сприяли глибшому розумінню того, що нам хотіли сказати. Я тоді сидів і думав: „Певно, спеціально відмикають наш зір, щоб ми не розпорошувалися на буденне, сіре оточення, адже за допомогою зору людина сприймає дев’яносто (!) відсотків інформації, що її оточує.” Чудовий хід, подумав я і продовжив слухання. На власне виставку книг я вже не встиг, бо було пізно. А враження від читань залишилися позитивними: принаймні я культурно провів свій вечір, а не обмежився банальним пивом.
Другий день відвідин ярмарки залишив по собі приємний слід у моєму житті. Можливо, не абсолютно позитивний, але все ж. Так от я придбав собі „Енциклопедію українознавства” всього (хочеться додати -навсього) за 3 грн. Як вам ціна. Вся проблема в тому, що там був лише один томик цієї прекрасної праці з можливих трьох і от наслідок – невелика кількість гривень, що просять за володіння такою книгою. Книжечка „Василь Стус: проблема сприймання” „влетіла” мені в 2 грн. Був утішений вкотре. Не зміг проти повз стелажі літературним альманахом „Київська Русь” і купив собі новий випуск „Протяг”, 
якого мені продала дуже симпатична і приємна пані років 35-40, яка мала зі мною мову на чистій українській мові. Невдовзі прогулюючись між стелажами запримітив у симпатичної молодої особи жіночої статі у руках журнал культурного спротиву „ШО” і підійшов і спитав, де вона його взяла. Дівчина здивувалася, що отак ні сіло ні впало в неї хтось щось запитав і ні би запропонував познайомитися, а про якийсь журнал. Та я і сам здивувався… Побіг по „ШО” і втрапив у акцію. Там можна було купити будь-яких три номера всього за 7 грн. Це при тому, що ціна одного 740 грн. Узяв три прекрасно ілюстрованих і гарно тематично підібраних номера цього видання, а потім знайомим, кого там зустрічав радив придбати таку „економ пропозицію” від ШО.
Дівчина дивного зовнішнього вигляду встромила мені три номера газети „Друг читача”. Говорила українською мовою і посміхалася – відмовити просто не зміг. А от друг її, що роздавав газети був якийсь набурмочений і з-під лоба спостерігав за навколишнім світом.
Далі розглядаючи виставку випадково забрів на презентацію книги Насті Байдаченко. Ніколи про неї не чув і книг її не читав. Але вона виявилася компанійської, відкритою жінкою. Завжди посміхалася, всім пускала повітряні поцілунки і махала рукою усім знайомим, друзям і глядачам, які були на дійстві. Роман, назву якого згадати не зможу, але пам’ятаю, що там фігурувало слово „інцест”, мабуть, зацікавив багатьох, бо після презентації охочих купити було, хоч греблю гати. Його представляло видавництво „Факт” зі своїм директором, який першим мав слово: говорив довго, доволі цікаво, але якось ламано. Представив гостей, які були там і які мали слово в передмові до книги. Це були відомі українські автори: Юрій Макаров і Ірванець Сашко, здається. Вже собі вирішив з ними мати особисту мову. Поївши торта, що ним частували всіх охочих після дійства підійшов до Ірванця з клаптем паперу і олівцем середньої м’якості „НВ”. Прошу автограф. Він: „Я що Вам, Філіп Кіркоров? Я не даю автографи на якихось клаптях паперу (мовляв, за кого ви мене маєте?) Купіть підіть отам на стенді є моя книга з … гривень і прийдете.” Підходити мені не захотілося. Я йому це і сказав. Далі курсував в бік Юрія Макарова. Відомий ведучий і автор програм на одному з провідних українських телеканалів виявився дещо не таким яким ми його споглядаємо з телеекрану. Він мені не відмовив у автографі, а на мої слова, що я з Інституту журналістики і що запрошую його до нас, люб’язно погодився прийти і залишив свій мейл на листівці зі своїм фото і написом його програми „Документ”. Так от, він мені здався дуже заглибленим в себе, адептом чогось, для нас невідомого. Загалом – приємна людина. Напишу йому.
Щодо Львова. Там Форум книговидавців проводився з набагато більшим запалом! По-перше, дійство відбувалося не в одному конкретному місці, а було розкидане по всьому Львову – прекрасний привід побачити місто, та ще й яке. Та і спектр пропонованої продукції був ширший. Заходів було більше: від презентацій книг і автограф-сесій до читань власних творів Андруховичем, братами-еротоманами Капрановими, Покальчуком, Карпою. Фільми, арт, виставки. У Львові я познайомився із Покальчуком, який вже на момент спілкування зі мною був трохи хмільний і дуже говіркий. Приємний чолов’яга, люб’язно надав мені свій номер телефону і сказав, що буде радий співпрацювати. Така ж історія сталася і з братами-близнюками-еротоманами, які приємно перекинулися зі мною декількома словами. Дуже були веселі вони і з запалом презентували їхню нову книгу біля зеленого „горбатого” запорожця. Ні Покальчук, ні Капранови не сказали, що часу на свого потенційного читача не мають, а виявилися простими компанійськими хлопцям. Що ж там у Ірванця з тим, не знаю – слава? Та ні, яке там? Якби не курс „Теорії літератури” в інституті і пара-трійка літературно-підкованіших товаришів я б про такого дядька і не знав би.
