Правду кажучи давно збирався відвідати Почаївську лавру та купель Св. Анни, та все якось не виходило. Та ще й останнім часом загострилась дискусія по питаннях чому Почаїв знаходиться під УПЦ МП, яке мали право передавати святиню, а сталося це нагадаю вже при зрілій незалежності у 2003р., адже існують документи які підтверджують що саме більше його розбудували за часів греко-католицького підпорядкування. Та й взагалі, яке відношення має споконвіку українська святиня до Росії. Ці та інші питання ще більше розігріли мій інтерес, і ми подалися в дорогу.
Спочатку ми повернули у скит і Церкву Св.Анни. Знаходиться це місце недалеко м.Кременця у мальовничій місцевості. Дорога правда там дуже погана, проте це не мішає десяткам «Ікарусів» та бусиків із прочанами з всієї України і не тільки, курсувати в обидві сторони, в наміренні очиститись від гріхів, чи подолати молитвою недугу. Сама купель поповнюється із святих джерел, які б’ють через вапнякові чи крейдяні породи. Від цього вода набуває молочного кольору. Дно встелене камінням, які прочани зазвичай беруть собі на згадку про місце. Взагалі скит нам сподобався, але замічу декілька негативних моментів. По перше це сестри монастиря, які по долі обставин торгують біля церкви образками, хрестиками, медом та іншими речами. Мабуть тисячі клієнтів їх дуже вимучують за день, бо деякі з них поводять себе досить таки агресивно. Розмовляють зазвичай російською, по гучномовцю лунає церковний спів старослов’янською мовою. Атмосфера побожно-нагружаюча.
Спочатку ми повернули у скит і Церкву Св.Анни. Знаходиться це місце недалеко м.Кременця у мальовничій місцевості. Дорога правда там дуже погана, проте це не мішає десяткам «Ікарусів» та бусиків із прочанами з всієї України і не тільки, курсувати в обидві сторони, в наміренні очиститись від гріхів, чи подолати молитвою недугу. Сама купель поповнюється із святих джерел, які б’ють через вапнякові чи крейдяні породи. Від цього вода набуває молочного кольору. Дно встелене камінням, які прочани зазвичай беруть собі на згадку про місце. Взагалі скит нам сподобався, але замічу декілька негативних моментів. По перше це сестри монастиря, які по долі обставин торгують біля церкви образками, хрестиками, медом та іншими речами. Мабуть тисячі клієнтів їх дуже вимучують за день, бо деякі з них поводять себе досить таки агресивно. Розмовляють зазвичай російською, по гучномовцю лунає церковний спів старослов’янською мовою. Атмосфера побожно-нагружаюча.
Сильний вітер, який здійняв хмари пилюки, передвіщав грозу, і ми не випробовуючи долю подались до Почаєва.
Почаївська Лавра зустріла нас невеликих дощем, сонце сховалось за темними хмарами тому надії зробити хороші знимки були втрачені. Але закутавши дівчат у чорні хустини та спідниці які дають в заставу, ми пішли оглядати мекку православних християн не тільки України, а й мабуть цілої Східної Європи. Але з деяких оголошень ми зрозуміли що тут раді не багатьом. Написи застерігають: якщо ти «розкольник» (УПЦ КП) чи уніат (греко-католик) – то йти до сповіді або причастя не маєш права. Отже, тих, хто ходить в українську церкву, тут вважають «зайдами». Думаю якби не гроші туристів виручені за сувеніри і пам’ятки, то охоронці ще б на брамі питали, до якої ти церкви ходиш і тих хто не з УПЦ МП просто туди б не пускали.
Як ви бачите з фотографій ансамбль храмових споруд заставляє зупинитись і тримає погляд довший час. Позолочені куполи, старі ікони, велична дзвіниця. Радієш що в Україні є така святиня як Почаївська Лавра, яка змогла вистояти набіги завойовників, війни, тоталітарний антирелігійних режим радянської влади. Але попри все це не покидає відчуття того, що ти тут «чужак». Остаточно зіпсувала настрій група людей в рясах, які силоміць, викручуючи руки намагались затягти до церкви психічно хвору жінку, хоча це їм і не вдалося. Дорога назад пройшла швидко, рідні вулиці, рідні храми, ми дома, на своїй Богом даній землі, Україні.
