ХХІ століття – це століття інформації та Інтернету. Якщо ти живеш у всесвітній павутині, тебе знають всі. От і Пашко вирішив розказати всім про своє рідне місто Копичинці, що знаходиться на півдні Тернопільської області, а також про те, як разом із багатьма однодумцями створив інформаційно-розважальний портал свого міста – www.kopychyntsi.com.ua
Пашко навчається на 3 курсі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, але так любить свої Копичинці, що вирішив залишитися там, але тільки в он-лайні. З ним ми говоримо про сучасну Україну, українців, патріотизм, Копичинці, Київ, про самого Пашка та В’ячеслава Чорновола.
Ось закінчились вибори! Що ти відчуваєш? Намалюй нам майбутнє України!
Я стараюсь перебувати поза політикою в нашій державі. Політика – це безглузда річ, яка є насамперед інструментом направленим на здобуття грошей, а не на керування державою в потрібному руслі. Та не знати про політику зараз практично неможливо.
Що я відчуваю? Відчуваю, що все, так як і було, і всі надії на краще життя просто зникли.
Намалювати майбутнє України? Зараз дуже важко сказати, що буде через рік, через два, через три. Так склалося, що в Україні дуже багато людей, які не замислюються над майбутнім нашої держави. Можливо, це зумовлено тим, що більшість з них є не «українцями». Це умовно кажучи, бо в Україні, все ж таки, українців живе більше.
Мені хочеться, щоб Україна процвітала талантами, щоб українська мова частіше зустрічалася у вжитку і по можливості викорінювала із життя російську. Україна повинна бути тією Україною про яку мріяли наші пращури протягом багатьох століть. Вона має бути незалежною, вільною. У Верховній Раді повинні бути люди, які читають і знають Лесю Українку, Івана Франка, Тараса Шевченка, а не іншу «літературу». Взагалі, майбутнє України – це дуже абстрактне поняття.
Ти вже три роки прожив у Києві, але не забуваєш свого міста! Чому тебе туди так тягне?
Тут все зрозуміло. Рідне місто – це найцінніша домівка і кожного з нас туди тягне. Звичайно, є люди, які хочуть позбутися спогадів про своє рідне місто. Моє маленьке містечко Копичинці налічує близько 7 тисяч людей, але в нас є чим похвалитися.
Чому тягне? Насамперед через те, що я тут народився, тут живуть мої батьки. Також вдома моя кохана дівчина. Я хочу з ними частіше бачитись. Тут є та духовна серединка, яка завжди потрібна, щоб підтримувати сили.
В Києві, серед цього бурхливого життя, не вистачає найголовнішого – спокою. Якось я місяць не був вдома розумів, що ще трохи і здурію, якщо не поїду додому.
А так хочеться побути вдома біля нашої річки Нічлава – це серце нашого міста, хоч вона зараз і забруднена. Помилуватися заходом сонця, зробити кілька знімків, якими можна потім в Києві милуватися чи не щодня. Пройтися рідними вулицями, хоч вони не всі заасфальтовані, є багато болота, як кажуть «кієвскіє мальчікі», але мені це подобається. Я б хотів жити в Копичинцях і працювати он-лайн в Києві.
Чим відрізняється Київ від Копичинців і чим вони схожі?
Київ – це столиця України. А Копичинці – це навіть не районний центр. В Києві багато людей і можливостей для всебічного розвитку людини. Тут є все. Різниця в тому, що в Києві можна заробити своїми знаннями більше грошей, ніж у Копичинцях.
Пашко, що для тебе «регіональний патріотизм»? Ти можеш про себе сказати, що ти регіональний патріот, патріот свого міста, Західної України?
Мені поняття «регіональний патріотизм» дуже часто закидають. Люди мене не розуміють, коли я щодня їм розказую про Копичинці, про наші проекти, про вечірки в козацькому стилі. Я не думаю, що треба якось розмежовувати на регіональний патріотизм чи обласний. Кожна людина має бути патріотом свого рідного міста, села чи населеного пункту. Це є моя домівка і я маю пишатися тим, що провів тут найкращі роки свого життя, що тут навчався. Я є патріотом свого міста, бо коли я навіть поступав в Інститут Журналістики, то я не хотів попасти на телебачення чи радіо і заробити купу бабок. В мене була ідея прославити своє рідне місто. Не собою, а своїм діями.
І от мені пощастило. Я зустрівся з однодумцем і другом Тарасом Демчуком. Ми за кружкою чаю, обмінявшись ідеями, вирішили створити інформаційно-розважальний портал міста www.kopychyntsi.com.ua. Сайту вже більше року, він успішно і вдало функціонує. Я хотів зробити щось сучасне, нове. Раніше у нас була місцева газетка, яка видавалася місцевою владою. Там писали, що в місті все добре, мер хороший. Мені це не подобалось. Я хотів правди. Я хотів говорити про проблеми, які потребують негайного вирішення.
Якби ти завтра став мером свого міста, що ти зробив найперше?
О! Мером я мрію бути давно. Мені часто пророкують ним стати (сміється. – Авт.). Завдання номер один – очистити річку Нічлаву. Потім треба почистити місто від сміття.
Люди забруднюють річку і самі від цього страждають, отруюються. Найбільше її засмічують з виправної колонії. Тобто всі відходи від «зеків» потрапляють в річку, а ми з неї потім їмо рибу. Треба щось міняти!
В тебе багато однодумців? В сім’ї знають про твоє намагання щось змінити? Рідні тебе підтримують?
Сім’я знає, що в мене є така ідея – сайт. Вони відверто дивуються. Кажуть: «можна і чимось іншим зайнятися. А ти щось бігаєш, шукаєш, хвилюєшся? Нащо воно тобі здалося?».
А от однодумців є багато. Однодумці – це насамперед ті, які відвідують ваш сайт.
Скільки людей заходять на ваш сайт?
Нещодавно я проводив статистику сайту, то за місяць ми вже маємо 10 000 відвідувачів. Це в середньому 300-350 відвідувачів на день.
Це гарний показник! Вітаю!
Ми розвиваємося і набираємо популярності. Розвиваємося інформаційно, а не рекламно, як більшість сайтів. Ми не хочемо заробляти. У нас зовсім інша мета.
Чого ти найбільше прагнеш в житті? В тебе є мета, ціль?
Мені вже 19 років, але я не знаю відповіді. Замислююсь часто, питаю себе: «Що таке життя, для чого тобі жити? Чи дотримуватись законів, які є в суспільстві?» Є мета зробити щось добре людям. Це сайт. Ми створили його, щоб допомогти людям закордоном. А також гуртувати людей в Інтернеті з усіх куточків землі, прищеплювати їм любов до українського.
Опиши, будь ласка, патріота України. Як, на твою думку, він повинен виглядати? Хто він такий?
Насамперед розберемося: хто такий патріот? Бо дуже часто патріота сплутують з націоналістом і навпаки. І сьогодні не можуть зрозуміти хто є хто? Патріот – це людина , котра любить свою державу, своїх батьків, свою мову, культуру, звичаї. Крім того, поважає інші народи, їхню культуру. Не вступає в конфлікти. Веде мирний спосіб життя і всіх любить. Для мене – це патріоти України. Кожен націоналіст – це часто патріот, але не кожен патріот – націоналіст.
Як тобі живеться в русифікованому місті Києві?
Спочатку було дуже важко прижитися до русифікованого міста. 18 років прожити у Копичинцях, де крім української ніц не чув. Приїжджаєш в Київ, а тут до тебе говорять російською і ти не розумієш куди ти попав. Та ніби Київ, а не Москва. Де не плюнь, куди не глянь – всюди москаль (сміється. – Авт.).
Ти був в шоці?
Так, я був в шоці! Спочатку було страшно, бо мене не розуміли. Було некомфортно. Зараз ситуація вже покращилась. Української мови істотно побільшало, особливо у ЗМІ. Люди стали розуміти, що без української мови в Україні далі не можна. Крім того, населення Києва збільшується за рахунок поповнення україномовними людьми із західних земель.
І ще одне провокаційне запитання. Припустимо, В’ячеслав Чорновіл зараз живий і він став президентом. Ти думаєш, щось би змінилось в Україні? Як ти вважаєш?
Думаю, що якби Чорновіл був би зараз живий, то така політична ситуація б в Україні не склалася. Я дуже поважаю Чорновола – це була дуже талановита людина і хороший політик. Розумний, послідовний. В його словах відчувалася сила, рух, сила руху вперед, вічний рух.
До речі, Чорновіл також був в Копичинцях.
Я думаю, що якби зараз був живий Чорновіл, то Помаранчевої Революції не було б. Все було б на своїх місцях, а його син-негідник, Тарас Чорновіл, не був би продажним політиком.
Ти хотів би жити закордоном? Як ставишся до людей, які виїхали?
Так – це велика проблема. Виїжджають не дурні люди, а переважно з вищою освітою, з високими інтелектуальними здібностями. Я нормально ставлюсь до таких людей і не хочу їх засуджувати. Вони вибрали собі легший шлях, нехай їм щастить. Я ж залишаюсь в Україні. Мене щодня навідує думка, що тут важко і пора їхати в Штати. Бо там ж добре, за тиждень можна заробити 500 баксів, замість тих 30-50, які я заробляю зараз в Києві. А в США куплю собі машину, купатимусь в басейні і так далі. Посиджу я там трохи і зрозумію, що то не моє. Я хочу бути тут, тут моя домівка – Карпатські гори і Чорне море. Це все моє. Можна тут жити і насолоджуватись життям.
Що ти можеш побажати підростаючому поколінню? Як жити в цій країні? Яких орієнтирів притримуватись?
В Україні не все так погано. Тут можна жити і працювати. Тут можна досягнути своєї мети і зреалізуватися, але цього треба дуже хотіти. Це буде набагато важче, ніж в інших країнах, але це можливо. Ще я раджу молоді вимкнути телевізор і радіо. Треба починати думати. Думайте українською! Читайте українське! Слухайте українське!
Дякую за інтерв’ю, Пашко. Було цікаво. Якщо в когось із читачів з’явились запитання, пропозиції, поради чи просто знайдуться охочі запропонувати допомогу сайту, то пишіть на адресу kopychyn@kopychyntsi.com.ua
Пасимок Тарас, для газети «Час Руху»
Спонсор допису: Цікавитесь будівництвом чи ремонтом вашого будинку? Тоді дізнайтесь більше про jonnesway краскопульт минск, це дуже хороший інструмент
