Андрій Підлужний: «Нічлава має два лиця»

 

Судячи з усього, з’явився я від великої любові. Якщо не впадати в подробиці того, що мене вважають зачатим на «морській хвилі», то типовим є також те, що за знаком зодіаку я Водолій.. При народженні у батьків трапився резус-конфлікт. Перебуваючи у стані клінічної смерті, був майже не живий. Можна сказати, що я народився у сорочці. Маючи нагоду, хочу подякувати пану Сміяну, котрий, за розповідями моїх батьків, вернув мене до життя. Саме від того часу, коли я вдихнув перше повітря, прожив вже 33 роки.

 

 

Не можу сказати, що воно було дуже яскравим. Найбільше запам’яталося моє перебування у бабусі в Житомирській області, а саме в селі Стрижівка. Тут постійно збирався «клондайк» цікавих людей з різних міст бувшого Радянського Союзу, тобто і з Москви, Ленінграду та ін. Мені там дали прізвисько Бандера. Я постійно залякував їх, розказував історії боротьби проти російської мови і в моїй присутності вони завжди розмовляли виключно українською мовою. Ламаною українською, звичайно, але українською. За це вже була так звана повага. Але парадокс у тому, що моя боротьба за українізацію рідної землі марна. Бо є така польська приказка – «нє в дупі нє в главі». Так і повторюється одне і те саме. Згадати, для прикладу, події на Майдані. Тоді я говорив все від душі, а не заради місця під сонцем чи, як то кажуть, для «кормушки». От, а пісню «Вставай сонце» зі словами «вставай, вставай, сліпим очі відкривай» сприймали насамперед як опис природи, а не виключно патріотичну пісню. От такий відбувся абсурд.

 

 

Ні, не зовсім. До четвертого класу я був «зірвиголова» і мав багато проблем. Пам’ятаю, як у першому класі ми з «колєгою» умудрились побити п’ятикласника. Ми постійно влаштовували бійки. До того ж, в класі були змагання на титул крутішого за місяць, де потрібно було проводити певні випробування, створювати бійки та ін. Потім я трохи зупинився і вернувся до навчання, але ненадовго. В десятому класі знову виникли невеличкі проблеми, прогулював заняття і не міг собі в тому відмовити. Словом, було цікаво в школі.

 

 

Почнемо з того, що я спочатку займався професійним футболом у Тернополі. Крім футболу, займався ще музикою, а потім з папкою для сольфеджіо приходив на тренування, що викликало сміх у футболістів. Мене також дуже дратувало це, але відчував відповідальність перед мамою, яка хотіла, щоб я грав на скрипці або на роялі. Мама була проти футболу. Кар’єра футболіста могла розвинутись, так як багато спеціалізованих шкіл запрошували, але батьки мене не відпустили. Більше того, я отримав серйозну травму. Цікавим є те, що зараз пересікаюся зі своїм першим тренером Ігорем Бабінчуком, який є керівником команди «Арсенал» (Київ). Ми з ним товаришуємо і до сьогодні, також я підтримую дружні стосунки з його сином, Дімою Бабінчуком.

Щодо музики, то не можу сказати, що вона була чимось великим для мене. Це радше був внутрішній поштовх, де основну роль зіграв вуличний фактор. Я провчився 8 років по класу гітари. В першу чергу, це була мамина настанова. А потім ця гітара, від якої я відхрещувався, почала приносити мені в житті певні дивіденди і відомість. У своєму під’їзді в Тернополі я описав всі стіни віршами. Натхнення приходило в той момент, коли ти того не чекаєш. Бо неможливо писати тоді, коли перед тобою лежить аркуш паперу і ти намагаєшся щось написати.

 

 

Я закінчив ТЕІП – Тернопільський експериментальний інститут психології. Не знаю, яку зараз він носить назву, але в мене освіта ліцензована. Щоправда, диплом синій, але з іншої сторони червоного я не дуже й хотів. У нас тоді був дуже гарний викладацький склад. Моя кінцева професія – практичний психолог. Проте, за фахом ніколи працювати не доводилось. Психологія дуже лякає людей, це для них щось космічне, а потім виникають такі чутки, мовляв, Підлужний – відьмак і тому подібне.

 

 

Познайомився з дружиною ще до вступу в інститут. Якби на той час хтось сказав, що вона стане для мене дружиною, то я би довго сміявся. Але настав момент, коли зрозумів, що не можу без цієї людини і ми, довго не думаючи, швиденько одружились. Не носив квіти, в кіно водив, не приходив на зустрічі. В мене було все набагато простіше, в якісь степені можливо і банальніше. Хоча й не настільки банально, бо я дістав для дружини справжній едельвейс, такий як у легенді. Щоправда, його засушеним знайшов, але то вже не рахується (Сміється – Авт.).

 

 

Гроші заробляв різноманітними шляхами. Раніше ми їздили колись на курси валют, в Москву та ін. Це були перші заробітки, а потім вже, звичайно, була музика. Близько двох років ми працювали в нічному джаз-клубі «Нічлава», де здобували певний музичний досвід. Крім зарплатні, мали додатковий заробіток від замовлень людей, які просили повторити ще раз якусь нашу пісню.

 

 

Так, ми залишили собі назву джаз-клубу. А походить вона від назви річки Нічлава. Ця річка бере початок у Теребовлянському районі. Я цікавився нею і виявилось, що вона є дуже специфічною. Нічлава має два лиця. Попри свою спокійність і лагідність вона є дуже небезпечною. Часто трапляється таке, що люди лишаються в ній назавжди. У якийсь момент, протягом певного часу в Києві, я подумував, що та доля і мене чекає.

 

 

Спокою. Все ж таки, Київ – індустріальне місто, де постійний рух. Останнім часом намагаюсь уникати великі компанії та місця, де багато людей. Мрію мати хоча б один день на тиждень для того, щоб повністю присвятити своїй сім’ї і синові. Цього компоненту мені завжди бракує, так як навіть у суботу працюю.

 

 

Мешканців Тернополя, то дуже голосно сказано. Закордоном їх набагато більше, ніж в Тернополі. Хотілося б, щоб Тернопіль завжди було специфічним і найчистішим містом. Щоб побільше було талановитої молоді, які б не боялися їхати сюди і крутити «столічним» роги, які насправді всі аморфні, занадто сучасні з плеєрами у вухах і з тирсою в голові. Нехай більше тернополян приїздить, а в Києві їх вже чимало. От коли буде столиця на 90 відсотків україномовна, то я повірю, що можна змінити Україну на краще.

 

 

Звичайно, своїй мамі. Та мільйон є таких людей, яким є вдячний. Навіть Кузьмі, з яким я вже від 2004 року не спілкуюсь, також вдячний. Бо щоби не трапилось в житті, це все урок і якщо я живий, то це вдалий урок. Всі невдачі потрібно сприймати як безкоштовний урок, бо головне, що ти залишився живий. Я вдячний багатьом людям, а в першу чергу своїм ворогам.

 

 

 

– «STAR Сіті» – це величезний конкурс телеведучих, який триває вже більше півроку. Проект доволі простий. Умовно кажучи, це ті ж самі «7 нот», тільки подані дуже просто і, що головне, цікаво. Кожен охочий віком від 15 до 55 років має можливість спробувати себе в якості телеведучого. Для цього нічого не потрібно – просто заповнити і відправити анкету, а потім, залежно від виступу в ефірі, отримати певну кількість інтернет-голосів від глядачів.

 

Коли я був у Тернополі, такої можливості потрапити на телебачення не було. Тому я роблю цю програму, аби люди відчули, чи їм і справді потрібне телебачення. Є ще один специфічний момент – взаємодія людини з відеокамерою. Бо буває таке, що на вулиці людина дуже весела, а коли стане перед камерою, так одразу «накладає в штани».

 

Учасники нашого конкурсу тиждень перебувають у шкурі телеведучих, а потім, коли вони залишають проект, їхньою роботою пишаються рідні та друзі. Думаю, для цього варто прожити 7 днів, причому не платячи ніяких грошей.

 

Є багато різних шкіл телеведучих, у яких незрозуміло чого вчать. Тож якщо порівняти їхніх учасників і моїх, старсітівських, байдуже, яких саме, навіть найгірших, – у будь-якому випадку мої виглядають краще за тих. І це тому, що ми даємо учасникам можливість повірити в себе і зрозуміти, що насправді працювати перед камерою не страшно. Перед програмою я розповідаю їм смішні історії з досвіду діда Андрона, а вони починають забувати про страх і, виходячи в ефір, намагаються закохати в себе не двох-трьох людей, а весь світ.

 

– Ідея формату «STAR-Cіті» належить виключно мені та телеканалу «Сіті», а в здійсненні, уточненні та реалізації проекту брали та беруть участь працівники телеканалу.

 

– Кожен із учасників залежно від можливостей і бажання перемогти відкриває в собі «новаторський» потенціал. Наприклад: «Якщо ти хочеш отримати найсвіжішу інформацію про кастинги, зйомки та високооплачувану роботу! Надсилай повідомлення на номер 4444, з позначкою “STAR 7”» і т.д.

 

– Він є дуже дорогим, у першу чергу для мене. Я в ньому 7 днів на тиждень! Не маю звички публічно обговорювати питання коштів, рівно як і вішати на балконі сателітарну антену, яка є сигналом для злодіїв…

 

– Відповідь на ці питання з величезним задоволенням вам дасть наш інтерактивний партнер, а саме ЗАТ «Український мобільний зв’язок».

 

– Звичайно, в нашій країні не було прецедентів, коли би залишили відкриті двері в автомобілі і хтось часом не сів. Так і в нашому голосуванні – ми були змушені вжити запобіжних заходів, бо охочих зайти у відчинені двері було достатньо.

 

– На першому етапі конкурсу особливі завдання як такі відсутні. Найголовнішим завданням є адаптація і знайомство зі студією. Мінімум настанов і прохання максимально розкрити себе, позбувшись комплексу меншовартості. Адже учасниками конкурсу є люди різного віку та соціального статусу. Проблемою номер один є природній страх, але це тільки спочатку.

 

– У першу чергу це стосується кількості охочих взяти участь у конкурсі, потім важливим є момент, що участь серед учасників не тільки кияни – є люди з Коломиї, Донецька, Івано-Франківська, Луганська, Харкова… А я, як ніхто інший, знаю, що відбувається у провінції і як молодь може там себе «реалізовувати». Тому для більшості це шанс, навіть не отримавши перемогу в конкурсі, вирватися із сірих і безперспективних міст. Зате повертаючись, вони потрапляють у коло уваги місцевих телеканалів.

 

– Переможець отримує піврічний контракт на ведення музичної програми, проект уже готовий і чекає на свого ведучого. Новорічна ніч все розставить па своїх місцях!

 

– Перший проект з’явився у 1994 році. Разом із Кузьмою (Андрій Кузьменко. – «ТК») ми вели рубрику «Муза» у молодіжній програмі «Бомба». Після того я пішов працювати на канал М1. Уже тоді пересікався із Сашком Положинським, котрий був ведучим програми «Рускіє ґоркі». Після нього я вів нову програму, яка називалася «Новиє рускіє ґоркі». Це хіт-парад із вигаданим персонажем дідом Андроном, тобто мною. Потім цей же дід Андрон почав вести програму Guten Morgen, яка виходила також на М1. Потім була невеличка пауза, і я знявся в одній із цікавих програм, яка, на жаль, не вийшла в ефір. Це SPY Reality Show на каналі ICTV. Умовно кажучи, це був проект, у якому я підводив до низки цікавих подій. Далі був інший проект, який називався «Хочу і буду» – на «1+1». Це був неймовірно важкий проект, навіть у контексті відбору до нього – було близько двохсот претендентів. Контингент на відборі зібрався непростий, і перед нами стояло завдання за десять хвилин придумати історію, адаптовану під конкурсантів, що сиділи в студії.

 

Після «Хочу і буду» я знову повернувся на телеканал М1 у програму «Молочні брати». Цьому проекту аналогів не було, це можуть підтвердити люди, які бачили, що ми собі дозволяли в студії, і що це було справді прикольно. Але на той час я вже працював продюсером на телеканалах «Сіті» і «Кіно» в Києві, цю посаду я й до сьогодні з успіхом займаю.

 

– Вирішив займатися продюсуванням, бо посада головного двірника мене менше приваблювала…. А якщо серйозно – це одна з небагатьох можливостей, які дає життя: спробувати вдихнути життя в ідеї, не спрямовані проти людей! Як у музиці, так і в телебаченні. Я зараз відчуваю особливе піднесення, яке може трансформуватися в повернення, радше навіть поєднання музики і телеведення. Чому б і ні, мені лише 33 роки.

 

– Та парила вона мене. Для прикладу, коли ми вели Guten Morgen у Ялті, то там вранці було 20 градусів тепла і вище. А в мене була і борода, і перука, що не менш важливо. То коли скидав перуку і розчісувався, в кулаці залишався жмут волосся. Чесно кажучи, думав, що скоро полисію. А через те, що кожного дня був ефір, мова діда Андрона поступово перейшла у життя, я навіть у сім’ї почав так спілкуватися. В принципі, було дуже страшно.

 

Розкажу прикол, який стався тоді в Ялті. Ми орендували поверх для телеканалу і я, знаючи, що приїде Аврам Руссо, закинув бороду за шию і читав інформацію про нього. Продюсер співака, що був неподалік, сказав мені: «Ей, парнишка, принеси мне Hennesy в номер». На що я відповів, щоби чуваки пішли собі з бачка посьорбали. Мене то дуже заділо і вже в ефірі я сказав до Аврама:

– Я не Гаврам, а Аврам, – обурено відповів він.

– От я і кажу, пане Гаврам, – продовжив я, – ви от знаєте кілька мов, а української ще не знаєте.

– Нет, я еще не успел, – знизав плечима співак.

 

Аврам за мною все повторив, а продюсер, що посилав мене по Hennesy, розчервонівся як буряк. Таким чином, завдяки діду Адрону я зумів надавати трохи по рогах нашим друзям. А по-інакшому їх ж не навчиш. Звичайно, потім був дзвінок на роботу і таке інше.

 

– Так, у мене була мрія. Ще у Тернополі моїм знайомим був такий артист, музикант Анатолій Крохмальний, який грав у групі «Канікули», а зараз веде програму «Гал-кліп» на місцевому телебаченні. От він у свої зіркові часи сказав мені геніальну річ, мовляв, якщо будеш жити за принципом «хочу, можу і буду», то у тебе все вийде. Я прийшов додому і нашкрябав ці слова на стіні. Три слова, які фактично дали можливість для поштовху. Я щодня дивився на стелю і рухався вперед.

 

– Мені ця робота страшенно подобається, і люди, з якими я працюю, дають мені можливість реалізовувати мої ідеї. Це прекрасні і розумні жінки – Ірина Карпова та Ольга Рудніченко. Якби не вони – можливо, продовжував би себе шукати…

 

Насправді проектів та ідей дуже багато. Взагалі страшенно сумую за музикою, а після спільної роботи з Сашком Положинськи і зовсім захотів відновити себе у музиці. З приводу «Сіті»: я планую запустити «STAR Cіті – 2» і «STAR Сіті – 3» та декілька нових проектів. А з приводу вдалості тих чи інших телевізійних проектів можу, для прикладу, навести роботу свого кума Ігора Пелиха. Він якраз працює в Києві і як ведучий, і як шоумен, і як продюсер. Є така приказка – показав, де кріль обідав. От він це і здійснив.

 

– Робочий день починається о 10-й годині. Але враховуючи те, що живу на іншому кінці Києва, доводиться ще більше години їхати на канал. Іноді буває, що залишаюся на роботі на ніч і працюю аж до ранку. Таке трапляється, коли на «STAR Сіті» надходить значний обсяг інформації, який треба обробити. А це анкети, підрахунок голосів, розміщення інформації на сайті та ін. На тривалість робочого дня я особливо не звертаю уваги. Працюю доти, доки хочеться.

 

– Думаю, для початку має бути 98%. Я це вже неодноразово повторював. Візьмемо, наприклад, Францію. Якщо ввімкнути будь-який їхніх музичний телеканал, вони яскраво показують, що французи сьогодні на голову вище всіх решта. А чому це відбулось? У них був відповідний наказ на державному рівні, де навіть такі метри музики, як Стінг, Джордж Майкл та інші мусили звільнити нішу для французьких виконавців. Звичайно, на першому етапі це було смішно, бо виникла каша з гарних і поганих пісень, але потім все стало так, як і має бути. Бо завдяки такій музичний асиміляції у Франції народилася плеяда неймовірних музикантів. А в нас такого немає і, що найсмішніше, ніколи такого не буде.

 

Найбільшим розчаруванням є те, що після Помаранчевої революції не змінилися творчі складові нашої держави. Приміром, кліп із Положинським на пісню «Не кажучи нікому» став тимчасовим явищем. Він з’явився, усі поговорили про нього – і забули. Щодо радіостанцій, то вони на 90% не приймають українські пісні. Тут повна анархія і порядку ніколи не буде, бо їхні керівники зацікавлені зовсім в іншому.