У місті проходить виставка. Дивно, вже більше двох тижнів у приміщенні Копичинецького музею театрального мистецтва доступні для перегляду багатогранної краси, неповторні, унікальні роботи талановитої майстрині Ольги Зеленої, а ми до сих пір не обмовились ні словом на сайті рідного міста. Тож виправляємо помилку.
Виставка Ольги Зеленої називається «Книга мого життя». Подивитися її можна впродовж кожного будня з 11 до 16 години, або ж попереднього замовити індивідуальну чи групову екскурсію. Вхід символічний – 2 гривні.
Розпочнемо ввідний екскурс з біографічних відомостей про саму авторку виставки, а затим проілюструємо її роботи.
Ольга Зелена народилась у далекому 1937 році в столиці України. Втім, лише трошки доля надала можливості пожити в Києві, бо в ранньому дитинстві забрала Ольгу разом з матір’ю в Німеччину на примусові роботи. Повернувшись на Батьківщину, та вороже сприйняла гастарбайтерку, настільки вороже, немов на Україну приїхала найбільший ворог.
Після кількох років поневірянь, Ольга з батьками оселилась у провінційному Чорткові, де й проживає досі. Має гарну сім’ю. Працювала все своє життя бібліотекарем, а ближче до літнього віку відкрила в собі небачений досі талант – створення аплікативних картин, іграшок, виробів з різнопланової тканини. Творчий доробок Ольги Зеленої складає більше 200 робіт. Зокрема у нашому музею для огляду виставлено 60 робіт мисткині.
Директор Копичинецького музею театрального мистецтва, а заодно й приємний екскурсовод, Руслана Савка, розпочала розмову з пояснення значення назви виставки. За її словами, «Книга мого життя» символізує те, що всі роботи Ольги Зеленої мають своєрідний код і наповнені філософським змістом.
Перед роботами мисткині
Подарунок Копичинцям – герб нашого міста
Картина, що уособлює роботу бібліотекаря
До Дня закоханих
Подарунок чоловікові на 60-ти річчя
М’якенька полуничка
Інтерв’ю з Ольгою Зеленою в газеті “І-плюс”
Гадаю, небагато в Чорткові знайдеться людей, котрі б не знали Ольгу Олексіївну Зелену, бодай ззовні. Більшу частину свого життя вона пропрацювала у бібліотеці. Я запам`ятала її обличчя з того часу, як навчилася читати і забігла до Чортківської міської дитячої бібліотеки: тиша, загадковість і багато книжок з яскравими малюнками, де у сусідній кімнаті утаємничено чекали книги грубші за форматом для дітей старшого покоління. Перейти від однієї кімнати до іншої – це було як для солдата в армії – отримати підвищення по службі. Але в моїх перших кроках більше вабили великі книжки з малюнками, які асоціювалися із чимось загадковим і солодким, як коробка цукерок… Відтоді минуло чимало літ, такі книжки вже не читають і мої діти, але все одно бібліотека у моїй підсвідомості асоціюється із дитячими книжками із різнобарвними малюнками … і бібліотекарем – стрункою жінкою, гладко причесаною, в окулярах, тобто з Ольгою Зеленою.
Я не вважаю, що мої асоціації не такі важливі, що про них треба писати, просто відчуваю, що подібний асоціативний ряд з дитячих літ склався не тільки у мене.А Ольга Зелена, мабуть, і досі живе під чародійним впливом книжкових малюнків, що пробуджують уяву, адже її улюблене заняття, аплікація тканини на тканині, стало для неї сенсом життя, а для нас – приводом пишатися нею.Пані Ольга дає матерчатим клаптикам друге життя, це її творчість. На її рахунку уже не одна персональна виставка в Тернополі, багато працює майстриня із молоддю. Проте дуже шкодує, що час невпинно плине, а людини, якій би вона передала свій дар створювати шедеври, немає. Можливо, після цього інтерв`ю знайдеться хтось, хто продовжить цю справу.
– Ольго Олексіївно, у ваших великих полотнах домінують Київ і Чортків. Чому?– Я народилася в самому Києві. То моя мала батьківщина. Я – киянка.
– А яким чином доля вас занесла до нас на західну Україну до Чорткова?
– Доля пов`язана з часом, тобто з тими історичними подіями, що розвивалися у ті роки. Була війна. Нас з мамою невільничо вивезли до Німеччини. А було так: мій батько служив в армії, на військово-морському флоті. Я і мама залишилися в Києві самі. Відтак фашисти захопили Київ. Шукали молодих робочих рук. Моя мама потрапила під облаву. Вивозили до Німеччини з дітьми і відповідно я з мамою потрапила туди. Звісно, по закінченні війни нам дуже хотілося додому. Тут нас сприйняли як ворогів народу. Спочатку ми зазнали Сибіру, потім нас відпустили, але почалося ще більше тріпання нервів. З фронту повернувся батько. Але маму постійно забирали, потім відпускали. Спочатку ми прагнули переховуватися у родичів, але очевидно всі рідні були під наглядом, то й боялися нас приймати. І для нас у цьому не було сенсу, щоб сховатися. Трохи переховувалися у маминих подруг, але і це результату не давало. Було дуже важко. Ми розуміли, що в Києві нам жити не дадуть. Стали замислюватися, що нам далі робити, куди податися.Тим часом батько почав шукати місце, де б ми мали житло і спокій, та, звісно, роботу. А в Чорткові був його товариш, з яким вони разом служили. Ось той товариш і запропонував перебратися сюди.Не скажу, що легко було залишати Київ, тут була рідня, друзі, це було місце, де ми виросли і прижилися. Але нам треба було вирішувати. І ми, як тоді нам думалося тихцем щоб ніхто не знав, перебралися сюди.
– І переслідування вашої сім`ї закінчилося?
– Як це не гірко було визнати, звичайно – ні. Я пізніше думала, як то легко їм вдавалося прослідкувати пересування людей. Ми собі спочатку гадали, що приїдемо до татового товариша, у сім`ї якого немає дітей, прилаштуємося на роботу, будемо жити спокійно, ніхто про нас нічого не знатиме. А приїхали на це місце і… почалося те саме. І тоді ми зрозуміли: ніде немає від цього схову. Скрізь нас дістануть, скрізь…
– Довелося виживали на новому місці?
– Що казати? Що було, те було… Мама не мала права працювати, тому що думали, що вона німецька шпіонка. Знаєте, усякими словами її називали. Це було жахливо.І тут нам було непереливки. Ми ж для місцевого населення були москалями. Київ на той час був російськомовними. І ми розмовляли російською. То ж боялися зайве слово сказати. Але, дякувати Богу, трішки прижилися. Тут в Чорткові моя мама народила мого молодшого брата. І він, звичайно, як дитина, у цьому мовному середовищі адаптувався набагато швидше. Та й ми намагалися вжитися серед людей.
– Скільки вам було літ, коли ваша сім`я приїхала до Чорткова?
– Десь 12 літ. Тобто я вже була сформованою молодою людиною. Підліток.
Але я тобі, Лесю, ще багато чого не розуміла. Я докладно не знала цієї історії нашої родини, не все батьки мені переповідали. І я дивувалася: чому у нас все так складається, а не інакше. В чому особисто моя провина? Знаєте, тоді були різні люди, по-різному нас сприймали. Бог їм суддя. Але все одно іноді почуваю себе не так як вдома. Хоч в Чорткові я прожила більше 50 літ…
— Але у вашій творчості дуже багато знакових місць саме Чорткова…
– Так, Чортків попри все для мене дуже дорогий. Тут нас прийняли, коли всі від нас відмовилися. Тут дожили віку мої батьки і поховані на чортківському цвинтарі. Чортків – це мала батьківщина мого чоловіка, моїх дітей, онуків. Тут дуже багато для мене зв`язано. І цей зв`язок не розірвати. І тому це все для мене дуже дороге.
– Знаю, у вас є панно, виконане з різноманітних клаптиків тканини. Воно дуже майстерне і мальовниче. Аж не віриться, що таке можна вистрочити на швейній машинці.
– Це панно має назву “Чортків – місто моє старовинне, місто моє молоде”. Воно – 107 см висоти і довжини – 175 см. Це досить велике полотнище. Своєю роботою я хотіла показати любов до цього міста і засвідчити свою вдячність. І мені, здається, це вдалося.
– Скільки часу довелося віддати цій роботі, адже, це, без перебільшення, шедевр?
– Цій роботі я віддала 9 років. Я працюю з аплікацією тканина на тканині. Щоб відтворити правдиво і впізнано, треба не тільки художніх навиків й творчого осмислення, а й необхідного матеріалу. Пошук останнього часто займає багато часу. Але нічого не вдієш. Вдало підібраний матеріал відіграє також важливу роль у відтворенні задуму.
У створенні цього панно мені хотілося об`єднати усі знакові архітектурні споруди Чорткова в один композиційно-гармонійний сюжет. Ці споруди багато значать як для мене, так і для самого міста і його мешканців.
– Але є ще й інше потужне панно?
– Спочатку був “Чортків”, а після нього я створила також велике панно “Мій Київ”. Але перше – звичайно і всюди – Чортків. Я живу тут і, думаю, що доостанку тут житиму. Це для мене тепер рідне місто.
Панно “Мій Київ” – за площею, орієнтовно таке як і “Чортків”. Це площа – на яку не розраховує швейна машина. Тому все, що ви бачите, я робила по частинках. На панно зображено мій Поділ, там, де я народилася. Тут ви впізнаєте і Києво-Печерську Лавру, річковий вокзал та багато інших знакових архітектур Києва, міста мого дитинства. Тут, як і в панно “Чортків…” чималу роль відіграють креслення, які необхідно було зробити самому.
– Але ж ви художник!
– Ні, я не художник. Хоч і намагалася щось відобразити. Трохи малювала маслом. Розумієте, ось я намалювала у кожну кімнату по картині або декому в подарунок, і все. Далі воно нікуди не йде. І що б я в житті не робила завжди мене тягнуло до аплікації. Розумієте, це те, що не хочеш, а воно саме з крізь тебе проходить. Тебе тягне. І ти розумієш, що без цього жити неможливо.
– Коли у вас виникло бажання займатися аплікацією? З чого все почалося?
– Коли я ще жила в Києві, йшла війна. Ми з мамою жили у дерев`яному будинку. Це були такі двоповерхові дерев`яні будинки. Стояла зима. Зими тоді були холодними і наш будинок, розібрали на дрова. А нас перевели у цегляний будинок, і у його підвалі було тепліше. Д о нас той будинок пустував. У ньому раніше жили євреї, яких, прости Боже, тому, хто це зробив, було поховано у Бабиному Яру. Таких пустих цегляних будиночків на той час було багато. І ось у нашій новій хаті мама поклала мене спати, а над ліжком висів один-єдиний килимок. Це була аплікація тканини на суровому полотні. Я дивилася на той килимок і мене дивувало, як то може бути, що різного кольору тканина, але одної гами може бути складена так, що виходять пелюстки троянд. А квіти: рожеві, жовті, білі, червоні, і листочки, мов живі. Для мене тоді це було диво. Мені тоді здавалося, що це дуже-дуже складна робота. І коли нам довелося покидати те помешкання, я попросила маму, щоб ми його забрали. Це була єдина річ, яку звідти взяли, але вона була зі мною всю війну і навіть перекочувала зі мною сюди до Чорткова. Ми приїхали сюди, маючи лише те, що було на нас. Пам`ятаєте, я переповідала, що нам довелося втікати. Але той килимок був з нами.
– Як вам довелося виходити із скрути?
– Бог нас завжди підтримував і ми власною працею виходили з цього. Моя мама завжди мені казала: «Ніколи не допускай, що хтось прийде і усю роботу тобі поробить. Бачиш, що це реально зробити – візьми і зроби сама». І ми з мамою усе робили самі.
Так як мамі забороняли працювати, а на кусок хліба треба було заробити, то вона почала шити. Брала закази. А я допомагала – обметувала вироби. Коли шили дитячий одяг – то я оздоблювала його аплікацією. Це були ази зі створення аплікації. Але для самої творчості бракувало часу, бо ми займалися будівництвом власного житла.
– У ваших роботах вдало підібрані клаптики тканин, які своєю фактурою і візерунком ототожнюються із предметом, який ви хочете відобразити. Де бере Ольга Зелена такі зразки тканин?
– Впродовж 10-15 років я збирала в мішок різні клаптики тканин. Спочатку рідні сварилися зі мною, щоб я те все повикидала, але як створила свою першу аплікацію, то зрозуміли мене.
– А коли ви створили свій перший шедевр?
– У 1960-му році, як народилася моя донька Таня, я пошила для неї килимок. Він і до цих пір є у нас вдома, правда, у нього уже інші функції. Але той перший виріб був виготовлений вручну, петельним швом. А тепер я шию на швейній машинці.
– На машинці, такі шедеври?
– Знаєте, тут дуже багато пам`ятного. Навіть саме її придбання, то красива історія. А шию я на машинці німецького виробництва. Вона для мене як жива істота.
– Ви даєте тканині друге життя. І яке життя! Гадаю, набагато краще, ніж було попереднє. Бо в попередньому житті у них, можливо, була лише потреба, а тепер – краса. Пані Ольго, ви не бачите в цьому філософського навантаження?
– Так у моїх роботах багато пейзажної тематики, казкових сюжетів, але домінантною залишається філософський підтекст. Про кожну роботу я можу говорити окремо і дуже багато. Панно “Сонечко” – розкриває загадковість в природі, в усіх 12 місяцях, що крутяться навколо сонця. Робота “Пам`ять” чекала свого часу аж 2 роки, необхідно було знайти матеріал на дубовий хрест. Можна було створити березовий, але він не довготривкий в природі. А дуб – символ волі, міці. Ця робота увіковічнює пам`ять безневинно убієних українців в часи лихоліть. Усе в цій композиції має значення: і вишитий рушник, і гілочка калини, і чорна журавка, і макове поле…
– А яка з цих усіх робіт вас найбільше, як то кажуть, зачіпає за живе?
– Робота, яку я створила на знак пам`яті про мою матір. Вона також має філософський зміст. Сине небо, виготовлене з парчі, – це Всесвіт. Моя мама жила непросте життя і я собі подумала, що можу для неї зробити, адже вона була для мене цілим всесвітом. Тому я створила їй подарунок – вінок з квітів. Мама дуже любила голубий колір, а я – троянди, тому усі вісім троянд я виклала край кола. Корінці квітів створили хрест – це те, що довелося мамі пережити. А посередині – великий небесний Хрест – бо мама відійшла в Небо. Зірки – це ті далекі промінця, куди полинула її душа. І тут, у цей Всесвіт, летить ластівка. Мама все говорила, що ця пташка багато знає, бо вона близько до Бога. І ось ластівку я зробила зв`язковою між мною і мамою. У клювинку пташка тримає пір`ячко, яке вона понесла до мами, щоб земля їй була пухом, а всесвіт – світлим і ясним.
– Пані Ольго, мені здається, що кращого оповідача про ваші аплікації, окрім вас, немає…
– Знаєте, я лиш за одним шкодую, що життя іде. Мені б хотілося якнайбільше передати свого досвіду майбутнім поколінням. Мій онук разом з однією студенткою, котра писала про мою творчість, розробили макет книги. Але хто її видасть? У нас немає коштів. Хотілося б, щоб це збереглося.
P.S. Ми маємо підтримувати наших Богом обдарованих земляків. Тому, коли у когось виникне бажання навчитися аплікації чи допомогти видати книгу, звертайтеся до нас, а ми допоможемо вам зв`язатися з панею Ольгою Зеленою.
