“Зачудований ангел прекрасної жінки…”, “…така дитинна і така прозора…”, “…жінка із голосом чорних шовковиць”.
– Нещодавно ви повернулися з літературного фестивалю в Единбурзі…
– Це дуже престижний книжковий фестиваль. І цього року була особливо насичена програма, понад 700 подій. Концентрація майстрів світового рівня максимальна. Де ще можна зустріти Салмана Рушді, Енн Енрайт, Террі Пратчетта, Ханіфа Курейші, Чака Палагнюка. Українська делегація – я, журналіст Юрій Володарський і працівник British Counsil Анна Бубнова, як і багато інших гостей з різних країн, були запрошені на 4 дні. За цей час ми встигли трохи ковтнути фестивального повітря – і на Book Case, і на вулицях міста, яке вирувало вуличними акціями. А в шотландському пабі я співала лемківську пісню – на прохання місцевих музик. Я люблю мандрувати. Такі подорожі демонструють універсальну систему світу, загальнолюдські цінності, спроектовані в різні культурні виміри. Звідти краще бачиш і себе, і Україну. До речі, своєю присутністю на фестивалі я завдячую фонду Open Ukraine, який готовий підтримувати закордонні видавництва, які би друкували переклади українських письменників.
– Гранти і стипендії – доволі популярний спосіб життя українських літераторів. У Бостоні, де ви жили три місяці, вам вдалося його посмакувати. А які плюси, які підводні камені помітили?
– Скрізь у світі поширена традиція, коли письменники, яким треба за щось жити, вирушають на різні літературні програми в інші краї. Зміна середовища, простору, оточення позитивно впливає на творчий процес, розширює свідомість, збагачує досвід. А розширення географії дає письменнику шанс помацати і безпосередньо відчути красу світу, його багатовимірність. Для себе я зрозуміла – письменник повинен бути мандрівником. Тоді він отримує не лише свободу пересування, а й внутрішню свободу, стає значно сміливішим, краще бачить себе в життєвій системі координат. А ще гранти дають вільний час, звільнення думок і голови від щоденних турбот, які часто заважають писати.
Мінуси грантів виявляються тоді, коли людина паразитує на них. Отримує, але нічого не віддає. Також мені не подобається те, що запрошення найчастіше дістаються одним і тим самим людям. Інформація не виходить за межі маленького кола зацікавлених осіб.
– А з чим пов’язана така клановість у колах інтелігенції?
– Це людський фактор. Кожна людина обирає собі компанію, яка їй найбільше підходить. Це людська природа, і нікуди від цього не дінешся.
– Шоу-бізнес не обходиться без конкуренції, невидимих воєн. А література?
– Я мало знаю про конкуренцію між авторами. Хіба що існує боротьба за читачів. А читачі самі формують письменникові коло зацікавлених, залучаючи до нього своїх близьких і друзів. А от видавничий бізнес живе за тими самими законами, що й будь-який інший. Там існує конкуренція за авторів, за ринок збуту, за читача, художника, літредактора, перекладача. Кожного дня відбувається перехоплення інтелектуальної робочої сили, бо не так багато людей вміють добре робити свою справу.
– Ви спілкувалися з Ліною Костенко, бували у неї вдома. Чому, на вашу думку, люди такої інтелектуальної величини уникають публічності?
– Це її життєвий вибір. Людина має право поводитися так, як вона внутрішньо відчуває. Ліна Василівна вирішила, що їй підходить саме такий спосіб життя – поставити себе поза межею літпроцесу. Їй так легше. Хоча вона прекрасно знає все, що відбувається в літературі, які автори з’являються, які зникають, які книги популярні. Але мовчить. Хоча мені здається, це триватиме не вічно, і ми дочекаємося від неї коментування.
Якщо ти маєш талант писати, то він зсередини тебе виїдає, забирає дуже багато психічної енергії. Ти мусиш бути сконцентрованим на ньому, інакше він розсиплеться, зникне. А коли ти починаєш жити публічним життям, то воно забирає дуже багато сили. І в такий спосіб, даруючи себе людям, водночас обкрадаєш їх, бо не створюєш нового твору, якого вони від тебе чекають.
– Два роки тому після вашої презентації збірки “Квіти цмину” якийсь дідусь мовчки подарував вам яблуко. Чи часто ви стикаєтеся з такими виявами читацької вдячності?
– Я не можу сказати, що часто зустрічаюся зі своїми читачами. Може, мені навіть було б корисно більше з ними спілкуватися. Але я розумію, що мої книжки живуть окремо від мене і якимось дивним чином впливають на життя інших людей. Інколи натрапляю в Інтернеті, зокрема в ЖЖ, на дуже зворушливі речі. Якомусь хлопцеві подарували “Бостон-Джаз”, і він дуже щиро дякує за цей подарунок. Дівчинка вночі пише, що вчетверте перечитує “Квіти цмину”. Або що в неї все так погано і вона намагається в думках повторювати мої вірші, але навіть це не спрацьовує. “Навіть це…”. Для мене ця безпосередня реакція найважливіша.
– Ви виросли в акторській сім’ї, займалися у театральній студії ім. Леся Курбаса. Але все ж віддали перевагу літературі. Тяжко дався цей вибір?
– Мабуть, я таки не мала стати актрисою. Вибір одночасно існував і не існував, бо література завжди була на першому місці. Хоча останнім часом відчула, що мені дуже бракує в житті театру, виражальних засобів. З мене почала випирати акторка, і я мусила щось із цим робити. Тоді придумала проект “Джаз-кафе”, фактично мою моновиставу, за участю музикантів Orkestra Vito та мого друга Павла Табакова. Мусила випустити з себе демона, енергію, яка розпирала мене зсередини. Я люблю сцену, перебувати на ній, жити, співати, танцювати, але все це в просторі моєї поезії, у межах її виражальних засобів. Також я сама ілюструю свої збірки, хоча поза цим ніколи не малюю і не фотографую. Просто нікому не можу віддати робити свою книжку. Хоча у мене зараз не так багато нових віршів, але вже є візія нової книжки, я точно знаю, як вона має виглядати.
– У вашій поезії багато рефлексій навколо танцю…
– Він завжди був для мене дуже важливий. Якби я не вміла писати вірші, то стала б танцівницею. Танець – той імпульс, який відкриває в мені неймовірний енергетичний потенціал. Ніде я так комфортно не почуваюся, як в цьому. Він живе в середині мене, і як тільки є нагода, я його випускаю. Танець – це момент відкриття. Мені здається, люди сприймають мене такою спокійною, меланхолійною, лагідною, але всередині мене живе вулкан, і в танці він починає діяти.
– В одному зі своїх есеїв Галина Петросаняк пише: “Кожен танцює так, як живе. Якщо тобі з ним добре танцюється, то і житиметься добре”…
– Може, це і не стовідсотковий рецепт, але я не уявляю собі близьких стосунків з людиною, яка позбавлена почуття ритму. Що є, то є.
– Чи можна писати про кохання, не відчуваючи його?
– Можна все що завгодно, якщо ти письменник. Але покажіть мені письменника, який не пережив кохання. Те, що відбувається в літературі, – це інша площина, ніж те, що проживаєш в реальності. Ці світи можуть не перетинатися. Просто так настроєне твоє внутрішнє вухо, що ти чуєш або не чуєш в собі певні мотиви. Бо всередині є все: різні історії, пристрасті, любові.
– Чи не заважає ваша видавнича діяльність творчості?
– Я не можу сказати однозначно, бо мені подобається займатися і тим, і тим. І я не бачу можливості відійти від видавничих справ, щоб займатися тільки поезією. Хочеться, щоб “Видавництво Старого Лева” різножанрово розширилося в межах дитячої літературі, залучало нових українських та іноземних письменників, здобувало нових читачів. Для мене важливо не втратити цієї дитини. З іншого боку, мені хочеться писати, я навіть почала пробувати себе в прозі, правда, наразі лише в шухляду. Мені потрібен час і мандри…
– “Видавництво Старого Лева” – ваша спільна справа з чоловіком. Спільна робота не заважає особистому життю?
– Це важлива справа для нас обох, тож це плюс для стосунків. Я більше займаюся творчим видавничим наповненням, а Юрко – зовнішнім керівництвом. Для нас Старенький Лев однаково важливий. Я не можу сказати, що це моя справа чи його. Звичайно, справа щось у нас і забирає: можливість не говорити про неї увесь час. Але як є, так є.
– Ви виросли у мистецькій родині, ваш чоловік Юрко також митець – гітарист “Мертвого півня”. Творчим особистостям легше знаходити спільну мову?
– Мені здається, я знаходжу спільну мову з усіма, незалежно від того, мистецькі вони чи ні. Часто з людьми нетворчих професій буває значно простіше. Є люди, з якими тобі просто добре, і це не залежить від професії. Але дві мої найближчі подруги таки письменниці.
Довідка «ВЗ»
Мар’яна Савка — поетеса, дитяча письменниця, видавець, перекладач. Народилася в місті Копичинцях на Тернопільщині, найбільшою окрасою якого був театр її батька, Ореста Савки, режисера і бібліомана. Одночасно з навчанням на філологічному факультеті ЛНУ ім. І.Франка відвідувала акторську студію Молодіжного театру ім. Леся Курбаса. Кілька років займалася науковою працею та журналістикою. Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. В.Стуса та Першої премії видавництва “Смолоскип”. Автор поетичних збірок “Оголені русла”, “Малюнки на камені”, “Гірка мандрагора”, “Кохання і війна” (разом з Маріанною Кіяновською), “Квіти цмину”. А творчим результатом тримісячного гранту в Бостоні (США) стала збірка “поезій і візій” “Бостон-Джаз”. Разом із чоловіком Юрієм Чопиком заснувала “Видавництво Старого Лева”, де й працює головним редактором.
Спонсор допису: Любите щоб у вашому домі було затишно? Тоді дізнайтесь де можна Купить кресло мешок в Украине та виберіть найкращу пропозицію
