Відпускаю…

У нас з тобою все було добре,
лилися слова про кохання.
Я знала, у нас мить ця була остання.
Разом проводжали ми захід
і зустрічали зорю, слухали лісову тишину.
Не судилось бути нам разом,
тихо шепнув меня вітер.
Він тебе в мене забрав, тій іншій вітдав.
Тоді ти мовчав, нічого йому не сказав.
І тією мисячною порою, вона одна зараз з тобою.
Її ти обіймаєш, кажеш що кохаеш.
але ще недавно так мені казав слова оті,
оті слова одні, ніжні й дорогі.
Завжди тобі я вірила, в очах твоїх тонула.
Про губи твої мріяла, коли далеко була.
Що такого є у ній, ніжність і краса?
чого немає у мені? Найди слова оті.
Щоб пояснить розлуку. Де ділась та краса,
що ти мені казав. Про світ кохання, мрій,
чому ти їх забув? Кажеш їй одній.
Чому? Чому? Не знаю.
Її я проклинаю за свою самотність,
за те що відібрала все чим я жила.
Усе, усе забрала, забрала і пішла.
Все чим я жила – це ти, твої очі доброти.
Але неназавжди, твої губи ніжні тепер холодні й крижані.
От і все сказала, і серцю полекшало. Але розум пам`ятає
ті прекрасні миті, їх так багато було в нас тоді.
Тепер не ображаюсь, тебе я відпускаю…….прощавай