Тіні без імен
танцюють на стіні будинку,
під музику вітру
привертають увагу.
Закопані в землю
кістки наших предків,
перевертаються зову і знову
бунтуючи проти всього, що зараз.
Розбите скло
порізало руки
до крові червоної та гарячої, –
втікає життя із в’ялого тіла.
Вода змила шрами
на пляжнім піску,
а час рани загоїв усі
як і завжди.
Я втікаю від себе,
біжу та не знаю куди
захекуючись,
проте – не зупиняючись ані на мить.
