Закінчився ще один рік. Він був дуже різноманітним на усілякі події. Були важкі падіння та стрімкі злети. Досягнуто певні цілі та здійснилися деякі мрії. Закінчено всі термінові справи у роботі, а не термінові почекають наступного року. Завтра вже не потрібно зранку товктися у переповненому транспорті і можна буде трохи повалятися у ліжку, і так цілих чотири дні. Та сьогодні потрібно заїхати на Петрівку і зробити покупку, щоб у цьому році здійснилася ще одна мрія – завтра я буду лежати дома на канапі і гратися на ноутбуку в Heroes of Might & Magic.
Можливо, це дивно і моя мрія комусь виявиться безглуздою і дитячою. Доросла, сімейна людина мала б мріяти про щось більш глобальне, матеріальне і т.д.., та невпинно йти до завоювань життєвих вершин. Заробляти гроші, виховувати дітей, створювати власний бізнес, політичну партію чи нову течію фундаментальної науки, охороняти ліси, очищувати водойми, прославляти у віках рідну неньку. Розбити всі свої глобальні цілі на стратегічні, котрі у свою чергу поділити на тактичні та подрібнити їх до оперативних планів, таких, що реально виконати в найближчій перспективі, і поступово рухатися вперед до своєї великої мрії… Так, саме так. Багато зроблено у цьому році, але найбільше радості, мабуть, буде завтра, бо здійсниться дуже давня мрія, котра немає відношення ні до якої глобальності, але котрій вже близько 15 років.
Спочатку на навчання. Хто в Тернопіль, хто в Чернівці, Львів, Києв, Відень, Лондон і т.д.. Вчитися потрібно, здобувати вищу освіту, якщо не хочеш все життя копати город чи ходити біля свиней, курей, гусей. Для цього відповідно треба їхати у інше місто, де можна здобути ту освіту. І йде на це від 3 до 6 років еміграції. За цей час світогляд людини дуже міняється. З одного боку з’являється „вічний” студентський голод, брудні „общаги”, злі „діди”, темні вулиці чужого міста, де ти й не знаєш що тебе чекає. З іншого боку ти отримуєш свободу, ти підзвітний тільки собі, ні перед ким не відчитуєшся де бухав три дні, з ким і куди ходив, завтра сусіди не будуть говорити про твої подвиги. Так от з часом людина звикає до буденності великого міста. Так, великого міста, бо в порівнянні з нашими Копичинцями будь-яке місто з вищим навчальним закладом можна назвати великим. І тепер ти дивишся на життя по-іншому і зважуєш де тобі проводити його в подальшому. Добре помізкувавши ти вирішуєш що краще тобі буде тут, а не в Копитах. Принаймні, ближчих пару років.
Так от жага до знань стає першою причиною міграції.
Потім нас всіх чекає робота. Як не крути потрібно заробляти гроші, щоб жити в цьому світі. Де їх заробити в Копитах? Простір для маневру не великий. Якщо ще врахувати, що за часів студентства ти не тільки пив пиво, але й зумів здобути якусь професію, то шанси рідного міста повернути свого молодого жителя стають примарними. Кому там потрібні геологи, фізики, філологи, математики, чи задовольняться там вимоги фінансистів, бухгалтерів, брокерів та інших? Кожен починає шукати де буде краще, як риба шукає де глибше. Всі ми добре розуміємо, що не можна дорікати в цьому.
Тут є і друга причина міграції – відсутність перспектив задоволення своїх потреб.
Коли пройде парканадцять років, твої діти закінчать школу у іншому місті і почнуть проходити той самий шлях, ти мимоволі знову згадуєш рідне місто. Як ти його покидав, те що там залишилося і душею хочеться повернутися туди. Але воно вже зовсім інше і не сприймає тебе, не пробачає твоєї „зради”. Допивши келих вина на власному балконі, випустивши останню затяжку хорошого тютюну, думаєш: „Я мігрував, бо там мої мрії були нездійсненні, і не потрібно мріяти про повернення. Це вже неможливо.”
Проживши 10 років на „чужині” в мене з’явилася мрія – років через 20 повернутися в Копичинці, щоб місто прийняло мене як свого і дало дожити вік. Щоб воно не стало для мене назавжди містом нездійсненних мрій.
Спонсор допису: Любите проводити час в інтернеті шукаючи щось цікаве? Дізнайтесь що можна переглянути картинки девушек, та гарно провести час
