Любить куховарити і шиє ляльки з тканини поетеса Мар'яна Савка

Вона любить куховарити, шиє ляльки з тканини. При цьому Мар’яна Савка – головний редактор “Видавництва Старого Лева”. Тому відпочиває, спілкуючись із цікавими людьми і мандруючи книжковими форумами. Не віриться, що ця усміхнена тендітна жінка пише глибоку філософську поезію. Талантів у Мар’яни Савки — чимало. Свого часу вона відвідувала акторську студію львівського театру ім. Леся Курбаса і навіть працювала на професійній сцені, займалася журналістикою та публіцистикою. Втім, нині пані Савка більше відома як головний редактор “Видавництва Старого Лева”, автор поетичних збірок, монографічного дослідження та книжок для дітей. Її вірші друкували у літературних журналах та альманахах. Та жінка стверджує, що справа її життя — видавництво. У неї вона нині вкладає всю свою енергію і досвід. Вважає себе оптимісткою і вірить у те, чим займається.

“Усе – спонтанно…”

— Чому вирішили видавати саме дитячу літературу?
— І мені, і моєму чоловікові (Юрій Чопик, директор видавництва — прим. ред.) дуже подобаються дитячі книжки. Адже це продукт, який цікаво створювати як мистецьку річ, а не лише в розумінні наповнення.
Справжня література не підлягає розподілу на дорослу і дитячу. Ми видаємо хороші книги, які цікаві і дітям, і дорослим. Вони мають отримати насолоду від доброго тексту. Із задоволенням читаю підліткові романи і не бачу нічого поганого.
— З якими труднощами стикаєтеся, займаючись видавничою справою?
— Бути в Україні видавцем — це суцільні труднощі і водночас велике задоволення. На жаль, все у цій царині відбувається спонтанно, адже немає системи державної закупівлі книг для дитячих бібліотек, системного доходу видавництв.
Коли ми починали, то не мали досвіду у цій справі, до всього доходили через практику, набивали гулі, вчилися на помилках. Але якщо ти хочеш займатися якоюсь справою, то швидко її опановуєш і починаєш розуміти. Це так, наче знову винаходиш велосипед. Цікаво вчитися в інших, але формувати своє бачення.
Ми зіткнулися з масою проблем — як локальних, так і глобальних. По-перше, це відсутність у багатьох українських родинах культури і потреби читання. Таких — невеликий відсоток. Школа — дуже інертна у цьому. Вона не робить нічого, щоб школярі знали сучасних українських письменників. Треба займатися промоцією читання.
До речі, я є членом ради Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва. Тож 1-5 червня за ініціативи ради у Львові, Тернополі й Івано-Франківську відбудеться фестиваль “Дивокрай”. У його рамках пройдуть зустрічі письменників із дітьми. А також міжнародний симпозіум “Діти — час”. У Львові ми ініціюємо ток-шоу “Дорослі питання до дитячих письменників”, пройдемося по больових точках літпроцесу.
По-друге, у нашій державі немає наскрізної ідеї, що книга формує свідомість людини, яка згодом прислужиться їй своїм інтелектом і здатністю працювати.
По-третє, фінансова неспроможність великої кількості людей. Багато хто не має грошей на їжу, не те що на книги. А по-четверте, проблема розповсюдження літератури — книготорговельної системи і маркетингу, завдяки якому ми доносимо видання до читача. Нехай би політики говорили з екранів телевізорів, що вони читають книги своїм дітям. Але ж того нема. Наведу приклад: одного разу Львівський форум видавців влаштував виїзний ярмарок у приміщенні Верховної Ради. Лише мізерна кількість депутатів піднялася на другий поверх подивитися, що привезли. І серед них були ті, хто казав: “Якщо я куплю книгу у вас, образяться інші”.

“Не можна опускати руки…”

— Як ви досягли успіху?
— Завдяки вірі в те, чим ми займаємося. Не можна здаватися, опускати руки. Сили боротися можна почерпнути у дітей. Коли спілкуюся з ними, бачу потрібність своєї роботи. Та видавець не може бути лише комерсантом, бо книга — місійний продукт.
Я переконана, що не можна видавати книжку, не зважаючи на її якість — лише для того, щоб заробити. У видавництва був період, коли воно переживало серйозну кризу. Ми шукали шляхи виходу із ситуації. І знайшли партнера — мережу тематичних ресторанів “Локаль”, куди входить львівська “Криївка” та інші. Працюємо з ними більш як півроку. Є хороші результати — багато книг уже в роботі. Я вважаю цю справу суспільно значущою, бо, як на мене, це важлива місія.
— Чи не боїтеся конкуренції?
— Конкуренція дуже потрібна, бо інакше ти не розвиваєшся. Ми були одними з перших, але на ринку з’явилися інші гравці. Тож ми почали думати: “Що зробити, аби наша книга була конкурентною?”. Це стосувалося і вибору літератури, і селекції авторів, художників, перекладачів, і маркетингових ідей. Конкуренція стимулює рух уперед, ти — весь час у тонусі. Я люблю конкуренцію.

“Зберігаємо паритет…”

— На якій літературі робите акцент — українській чи зарубіжній?
— Намагаємося зберігати паритет — українському читачеві показуємо закордонних авторів, а іноземцям пропонуємо нашу літературу. Є прогрес у якості видань, появі нових авторів. Однак не можна порівнювати літературний процес за кордоном і в Україні. Там — висока культура читання, це піднімає тиражі. Так, у Польщі книгу популярного дитячого автора друкують накладом у сотні тисяч примірників. У нас такого нема. Наші видавництва видають по 2-3 тисячі примірників однієї книги за рік, якщо вийде 5 тисяч — це вже суперпоказник.
За Союзу ситуація була іншою. Покоління початку 90-х уже не читало, тож і діти цих батьків теж не читають. Це ненормально, але я — оптимістка. Адже все можна змінити. Людей треба зацікавити книжкою. І тоді вони захочуть прочитати ще щось. Часто купують не книжки, а видавництва — якщо сподобалася книга, купують іншу того ж видавництва.
— Розкажіть про себе, пригадайте найяскравіші спогади дитинства…
— Я народилася і виросла у Копичинцях. У мене — співоча родина. Моя мама багато років викладала теорію музики, була хормейстером дитячих і дорослих колективів. Батько, Орест Савка, створив у Копичинцях аматорський театр і був його головним режисером. Тато — людина-оркестр, адже сам перекладав п’єси білоруських і російських драматургів, вів театральну студію, де актори проходили вишкіл. Такого театру серед аматорських колективів, я переконана, немає ніде.
Моє дитинство важко уявити без цього. Спочатку я була глядачем у театрі, потім грала. Мріяла бути актрисою, навіть трохи була нею — у театрі Курбаса. Але згодом полишила це, бо не відчувала покликання віддати на це життя. У мені боролися два начала — акторське і письменницьке. Я хотіла створювати щось матеріальне. А театр — це символ, натомість книжку можна залишити у спадок.
Я любила їздити до бабусі у Бережани. Мала з нею тісний контакт, вона розповідала мені казки, співала колискові… Досі відчуваю її присутність у своєму житті… Присвятила їй поетичну збірку “Квіти цмину”.
Перші вірші написала у ранньому дитинстві, десь у сім років сама зробила книжечку з поезіями. У 14-ть — перша публікація в пресі. Я досі зберігаю ту книжечку і зошит з дитячими віршами. Навіть російською писала, адже виросла за Союзу, була секретарем комсомольської організації. У 1989 р. писала патріотичну лірику, виступала з нею на зібраннях. Завжди писала від душі. Батько балотувався у депутати від Народного Руху, і тоді відбувся концерт у Палаці культури “Березіль”. Там я й виступила з віршем. Досі пам’ятаю назву — “Сповідь до Шевченка”. Коли декламувала — тремтіло все тіло, кожна жилка. Раптом увесь зал встає і розгортає над рядами жовто-синє знамено. Це дуже яскравий спогад.
Батько завжди привозив книжки
— Чи плануєте видавати власні поетичні твори? Яка збірка поезій є улюбленою?
— Якщо буде збірка, то видам. Але я не роблю з того собі піару. Моя остання збірка — “Тінь риби”. У неї демократична ціна і хороші відгуки читачів. Приємно, коли читачі позитивно налаштовані.
Я люблю всі свої книги, кожну по-своєму. Адже розвиваюся від видання до видання. Ось хочу дописати абетку, уже є 19 гасел-віршів, до кожної літери. Це буде родинно-патріотична абетка, яка ґрунтуватиметься на найближчих мені поняттях. Видамо її, вочевидь, уже наступного року. Адже цьогоріч видали абетку Оксани Кротюк. Хочу дописати “Казки Старого Лева”.
Моя мама написала збірку новел — дуже зворушливих. Вийшла ціла сага. Там описана історія нашого роду, те, що розповідала мамі бабця, а їй — прабабця. Мама раніше ніколи не писала, а тут прорвало… Тож хочу видати й цю книгу. Словом, маю багато планів.
— Любов до книжок, напевно, проявилася ще у дитячі роки?
— Так, у нашій хаті була величезна бібліотека, яку збирав тато. Батько — справжній бібліофіл. Як молодий режисер, їздив на семінари до Києва, Москви, Ленінграда й обов’язково привозив звідти купу книжок. Тож любов до читання в мене заклали з дитинства. Мені не треба було далеко йти — книги лежали під рукою. Я багато хворіла в дитячі роки і часто залишалася вдома. Дитинство минуло під знаком книжки. Мої найулюбленіші — “Пепі Довгапанчоха” та “Карлсон” Астрід Ліндгрен, “Казки” Оксани Іваненко, збірки казок народів світу. Потім почала переходити на доросліші — “Джен Ейр” Шарлоти Бронте, “Овода” Войнич, латино-американську літературу. Читала видання із “дорослим” змістом. Досі пам’ятаю, як сиджу із книжкою і чую, як у замку вхідних дверей повертається ключ. Аж холону від хвилювання і миттєво ховаю те, що щойно читала, аби мене не “застукали”.
— Як і де любите відпочивати? Чи маєте хобі?
— Я люблю відпочивати, але щоб поїхати кудись — таке буває дуже рідко. Я хотіла б після вересневого форуму видавців поїхати разом з чоловіком у теплі краї. Адже дуже люблю море і той клімат. Відчуваю нестачу цього у Львові. Подорожую переважно з якоюсь конкретною метою, наприклад, літературні фестивалі. Відпочиваю, коли виходжу мисленням за межі своїх звичних справ.
Вдома я люблю куховарити. Також займаюся ручною роботою — шию авторські ляльки з м’яких тканин. Надаю їм форму людського тіла, риси обличчя. Вони стають у нагоді, коли роблю презентацію видавництва для дітей.