Мешканці Копичинської колонії вважають, що життя за ґратами пішло їм на користь. Чоловіки, з якими спілкувався кореспондент «ТВ», неохоче розповідають про свої злочини. Кожен з них мріє про час свободи, будуючи плани на життя поза зоною.
У п’ятницю, 30 липня, в Копичинській колонії засуджені обідали кашею з м’ясними консервами та огірками, рисовим супом і чаєм з хлібом тамтешньої випічки. 10%-15% порції традиційно не з’їдають. Залишками годують свиней.
– Дружині сьогодні 60 років виповнюється. Побажав би їй здоров’я міцного, радості від онуків, ну, і мене не забувати, дочекатися, – розмірковує 58 річний засуджений Володимир Нагірний. – Жінці безмірно вдячний. Таких, як вона, – один на мільйон.
Нагірного засудили за вбивство своєї коханки. Про цей випадок розказує неохоче, переходячи на шепіт.
– Вона в магазині продавцем працювала, – каже короткими фразами. – Там ми і посварилися. Вона ще одного знайшла. Мене як «зашорило». Біду в стані афекту наробив. Ножем кухонним.
З 12 років чоловік відбув у колонії вже вісім.
– Зона мене спокійнішим зробила, бо раніше імпульсивним був, – розповідає. – Тут таке не проходить. Треба все вдумливо говорити та робити. Якщо необдумано до когось щось сказав, – то треба довести. Якщо не довів – ти балабол.
Нагірний підготував дружині подарунок – дерев’яну іконку.
– Хлопці зробили задурно, чисто з поваги до мене, – розповідає. – А так, якщо треба за щось розрахуватися, то на зоні використовують сигарети як розмінну монету. Є чоловік, який тим займається – барига. У нього можна ковбаси купити, кави, чаю, цукерок, також шкарпетки, сорочки, джинси, кросівки пристойні.
За вісім років відсидки Нагірний друзів у колонії не знайшов.
– Тут їх бути не може – така моя думка, – каже. – Є приємні люди, з якими можна поговорити. Навіть ті ж контролери – часом перекинемося словами, пожартуємо – і вже настрій піднімається. Але відкрити душу не можна. Бо не знаєш, як людина то використає. Мене на зоні найбільше „понты” дешеві нервують. Часом пацани за чаєм зберуться, і давай розказувати „какими они крутыими были на свободе”, «какими были авторитетами», «как районы «держали». А насправді „держали” хіба що хутори на три хати.
На зоні Нагірний розводить квіти. Любить читати детективи і дивитися телевізор. На свободі планує знайти роботу, щоб заробити на трикімнатну квартиру. Дружині довелося продати попереднє житло, аби виплатити позов родичам убитої чоловікової коханки.
38-річний Сергій Старцев з Криму, вийшовши на волю, хоче залишитися на Західній Україні.
– У вас зелени, лесов много, а у нас пустыни, – розказує російською. – Да и в Крыму меня почти никто не ждет. Друзья разъехались, с женой в разводе неофициальном. Правда, дочка Юля осталась, 11 лет – но чем я ей смогу помочь, если сам еще не поднялся.
Три роки тому Старцев під час бійки вбив чоловіка. Каже, що то був самозахист, деталі розповідати не хоче.
– Я тут наверное единственный заключенный, который сам себя сдал, – запевняє. – Сам позвонил в милицию, дождался их. Чистосердечно рассказал все как было. Тут, в колонии, сразу с карантина взялся за ум. Не „мурчал”, не „блатовал” – сразу на роботу. Сначала на СТО, потом «на камне» – бригадиром. Вот теперь – в котельне.
Засуджений каже, що мало спілкується з іншими мешканцями колонії, не читає.
— Если есть свободное время, сижу на лавочке, как дедушка, – каже. – Вспоминаю свою жизнь. Думаю, как такое могло случится. С прошлого стараюсь вспомнить что-то приятное – всплывает что-то незначительное, коротенькое. Как с дочкой в парке гулял, как жену встретил. Ну, и с детства – как в 12 лет три ореха на огороде посадил. Отец меня тогда похвалил, что я уже самостоятельный. А я через три года уже в вечернюю школу перевелся. На стройку пошел работать.
Джерело: Тернопіль вечірній
