У маленькому гуцульському селі давним давно, а, може вже й не так давно, жили собі чоловік і жінка. Жили вони добре, бо були працьовиті. Мали вони синочка Івасика, багато курей, качок, гусей, маленьке телятко і ще меншого рижого котика Пушка. Усі вони жили дуже дружно і любили Івасика, бо був він хлопчик компанійський і на вигадки мастак. Домашнім пташечкам і звіряткам він придумав веселі й влучні імена. Усі тим дуже тішилися.
Особливо пишався своїм іменем Червоний півник, бо мав він привабливий червоний гребінець, на який спокушалися навіть сусідські курочки. Його найкраща і найповажніша у дворі подружка курка, з якою він завжди поруч дрімав на бантах, носила горде ім’я Зернолюбка. Вона першою встигала подзьобати пшеничку. Червоний і Зернолюбка мали аж трьох курчаток — Дзюбика, Хвостика і Пір’їнку.
Вони були, як усі діти, пустуни і любили ховатися від батьків у саду у великій зеленій запашній траві. Півник і курочка тоді дуже хвилювалися, голосно кудкудакали і кукурікали, бігали навколо хати і навіть не порпалися у грядках та не ласували смачними й поживними червячками.
Вони, як усі батьки, дуже переживали за своїх дітей, на яких чомусь постійно чатувала під живоплотом хитра лисичка. На пошуки малих непослухів Червоний і Зернолюбка кликали навіть Івасика, який, як і курчата, не раз з величезним задоволенням ховався у тих же бур’янах від своїх батьків. Знайти курчат для нього тому ніколи не було проблемою. Але якогось ранку трапилася геть страшна пригода із Пір’їнкою.
Ще навіть тато не прокукурікав про народження нового дня і природа тому не квапилася відкривати очі, як вона вискочила надвір і в сірій ранковій млі вгледіла, що її друг Метелик махнув крилами і дременув десь у світ.
— Куди ж він майнув із нашого саду, — не могло ніяк второпати напівсонне курча.
— Напевне, десь є зеленіша трава і пахучіші квіти.
Це настільки зацікавило Пір’їнку, що вона також гайнула за живопліт. Метелик тим часом не сідав ні на одну квітку, а десь летів і летів. Курча нагадало, що також має крила. Змахнула ними і впала у брудну калюжу. Ледь, бідненьке, там не втопилося. На допомогу тут прийшов, як справжній друг, метелик. Він подав мокрій Пір’їнці лапку, витягнув її аж на великий листок лопуха і знову полетів кудись далі за синій обрій. Курча побігло за ним, видерлося на гору, яка підпирала небо, і… з подивом побачило ще вищу гору навіть за Івасикову хату з великими превеликими смереками, ялицями, буками і грабами. Їх було таки геть набагато більше ніж яблунь і черешень навколо курника. То вже ріс не сад, а справжній ліс. Курча було настільки ще мале, що про ліс не знало нічого.
— Треба буде тут обов’язково побавитися з Хвостиком і Дзюбиком, — згадала про своїх старших братиків сестричка. Але ж не могла вона повертатися додому, не вивчивши лісу. Тим більше, що за метеликом і слід простив. Вона заглиблювалася все далі у хащі. Вони ставали густішими і страшнішими. Пір’їнка дуже злякалася і побігла назад. Вона перескакувала каміння — більше за найбільше мамине яйце, ломаччя — товстіше і довше за червоний татів гребінець, а Івасикової царинки все не було видно. Курча нарешті второпало, що заблукало і тихенько заплакало, щоб не почули лісові звірі. Але була то рання весна і ведмеді, вовки та лисиці були настільки сонні, що сприйняли Пір’їнку за жовтий листочок, а її плач "Пі-пі-пі!" переплутали із подзеленькуванням підсніжника.
Тим часом сонце вже падало за живопліт. Червоний і Зернолюбка збилися з ніг, та ніяк не могли знайти донечку. Івасик теж добряче натоптався по садовому бур’яну. Півень і курочка вже почали втрачати останні надії побачити свою милу донечку, але тільки не Івасик. Він ніколи не розгублювався. Цим разом також. Він зібрав усіх своїх домашніх друзів — багато курей, качок, гусей, маленьке телятко і ще меншого рижого котика Пушка і відправився з ними на пошуки Пір’їнки.
Ще сонце не встигло піти спати, як жовте курчатко відшукали під жовтим дубовим листком. Воно було настільки змучене і перелякане, що навіть не клюнуло ні разу теплої кукурудзяної заминки, вилізло мамі на голову, звідти скотилося, як з великої гори, татові під крило і миттю заснуло. Усі небезпеки залишилися десь там, у лісі, і здавалися тепер страшним сном. А, може, то й справді був сон! Поменше би снилося нам, дітям, таких снів. Хоча часто ми над ними й не задумуємося і бавимося де тільки заманеться, не підозрюючи які великі небезпеки для нас приховує білий світ. Але ж не всі мають таких надійних друзів, як Івасик!
Більше тут: http://as-tar.livejournal.com/
