Прокинувшись, Ігор вкотре повторив заїжджену фразу: „Треба переглядати концепцію існування”.
Як завжди, він зітхнув і, вставши, пішов до кухні, щоб зварити собі кави. Сонний настрій ще не зовсім розвіявся, але чорний напій розігнав усі його залишки і свідомість стала готовою до нового дня. Він щось поснідав і запив усе це ще одним горнятком кави.
Як завжди, Ігор одягнув свою робочу спецівку і, зачинивши двері, пішов на роботу.
Він любив цю ранкову прогулянку: місто тільки прокидалося, сміття валялося ще мало, повітря було досить чисте і денна суєта ще не заповнила вулиці. Все було добре, лише те, що він проводив цю прогулянку кожного дня на протязі п’яти років трішки насторожувало.
Пів восьмої він стояв біля дверей будівлі у якій уже п’ять років працював: „ Трубмістчистка”.
Увійшов, зустрів там своїх знайомих, привітався з ними, узяв спорядження і разом з напарником попрямував до південної труби. Ця зона вже два роки була закріплена за ними.
Ігор знав, що дійти туди можна за п’ятнадцять хвилин. Так і сталося.
Вони відкрили вентиляційний люк і ввійшли у павутину труб. Все було дуже знайомим.
Вони налаштували апаратуру і без ентузіазму взялися за ліквідацію різних паразитів, що поселилися за ніч у трубах. Ця праця були неприємною, бо спалені трупики нічних істот надзвичайно смерділи і ніякі кисневі маски, чи протигази не могли від цього захистити.
Робота затягнулася до обіду. Змівши всіх спалених істот на одну купу Ігор і його напарник залишили їх біля входу у вентиляційну трубу, там їх мала підібрати інша служба, і пішли здати апаратуру.
В першій годині Ігор був удома.
Він знову заварив собі кави і швидко випив її. Ігор зловживав цим напоєм і добре це знав, та в його житті потрібно було хоч чимось захоплюватися, тому він і вибрав каву.
До пів четвертої дивився передачу: „Як стати мільйонером”. Він уже перепробував усі методи, що пропонувалися там, щоби досягнути багатства, але чомусь жоден з них не приніс бажаних результатів.
О четвертій подзвонила Ігорова дівчина.
„Привіт, як справи? Йдемо гуляти. В клубі знову класна дискотека. Чекаю тебе біля мого будинку, на десяту”.
„Добре”.
До десятої ще було трохи часу, тому Ігор знову заварив собі кави. Тепер він смакував кожну краплину, розтягував задоволення і час.
Стрілки годинника повільно плили у часовому морі й Ігор не знав де себе подіти.
Врешті надійшла дев’ята година. Ігор одівся, зачесався, взяв гроші і попрямував до своєї дівчини.
Зараз він зупинив таксі, бо нічне місто приваблювало його менше, ніж ранкове.
Незабаром Ігор опинився біля дверей своєї „коханої”. Він ніяк не міг визначитись у своїх почуттях до неї. Їхні зустрічі перетворилися на привичку і йому не хотілося ламати традицій.
Набрав код, відчинив двері, піднявся на третій поверх і подзвонив. Електронний голос попросив зачекати. Незабаром двері відчинилися і з’явилася вона. Красою надзвичайною не відрізнялася, але й дефектів не мала. Така собі середньостатистична дівчинка.
– Привіт. – сказала вона й усміхнулася.
– Привіт. – відповів Ігор і також автоматично усміхнувся.
Вони поцілувалися і дівчина затягнула Ігоря до квартири.
Там він почекав поки вона одягнеться і незабаром вони удвох уже чимчикували до нічного клубу.
Біля дверей їх зупинив неприємний дядечко. Він так зупиняв їх кожного вечора і чомусь завжди він був неприємним. Мило усміхнувшись йому, підійшли до каси, там купили квитки, показали охоронцю і зайшли до приміщення.
У темноті звивалися тіла, а ті хто змучився – сиділи за столиками. Ігор з своєю дівчиною підійшов до барної стійки і замовив чогось прохолодного.
Освіжившись, вони занурились у в’язь танцюючих тіл і віддалися ритму.
Музика молотками гупала в свідомості, та це було лише ілюзією, бо насправді свідомість сама пульсувала, віддавала накопичені за день електрони навколишньому світу.
Темрява поглинала і народжувала знову.
Усе, танець закінчився. Та це було лише ще однією ілюзією, бо мелодія не зупинялася, вона тільки змінила свій ритм.
О третій годині ночі Ігор прийшов додому і знесилений заснув.
***
Прокинувшись Ігор вкотре повторив заїжджену фразу: „Треба переглядати концепцію існування”.
Він знав, що ці слова вириваються з його уст уже протягом п’яти років, але чомусь нічого з того часу так і не змінилося.
Він знову заварив собі кави і швидко випив її. Перекусив щось і, одягнувши спецівку, попрямував на роботу.
Там він знову зустрів знайомих, привітався з ними, взяв пристрій для знищення паразитів і разом з напарником пішов до південної труби.
Він з ним працював уже більше чотирьох років, але за весь цей час перемовився лише кількома банальними словами, типу: „лови”, „давай”, „ідемо”.
Сьогодні вони знову мовчки виконували свою роботу.
Поскладали на купу паразитів і мали вже йти, але Ігоря зацікавило якесь світло у кінці тунелю. Це була перша подія, яка за останні п’ять років, викликала у нього якусь цікавість.
Ігор знову відкрив сітку і заглибився у вентиляційну трубу.
– А може не треба? Скоро буде провітрення. – це було перше речення яке напарник сказав до нього.
– Нічого, встигну. – сказав Ігор і попрямував на зустріч світлу.
Він ішов усе далі і далі.
Врешті він знайшов те, що шукав, – це було невеличке іграшкове дзеркальце, що застрягло у сітці, яка відділяла вентиляційну трубу від зовнішнього світу. Ігор підібрав цю дрібничку й усміхнувся. Та невдовзі він почув якийсь дивний звук. Звучало так, ніби у величезні міхи набрали багато повітря і почали його різко випускати.
Ігор знав що це – це було провітрення труб – потужний потік повітря щоденно запускали у труби і він прочищав, а одночасно й видував усі зайві запахи, бактерії та й просто молекули з міста.
Ігор не хотів, щоб його викинуло у Безмежну пустелю, тому він швидко побіг до входу в труби, де його, мабуть-що, чекав напарник.
Та не встиг він пробігти і двох метрів, як потужний повітряний потік, збивши його з ніг, з усієї сили вдарив об решітку, яка відділяла трубу і місто від пустелі.
Решітка захрустіла і проламалася. Ігор вилетів за місто й упав на м’який пісок.
***
Прокинувся він через дві години. Хотів як завжди промовити знайому фразу: „Треба переглядати концепцію існування”, але дуже швидко зрозумів, що ця фраза вже втратила сенс, бо існування його кардинально змінилося і лежав він зараз зовсім не у своєму ліжку, а на теплому піску.
Це його добряче здивувало, але не вивело повністю з рівноваги. Він надіявся, що коли закриє очі, то все це зникне й із сонячної димки знову з’явиться його квартира.
Та квартира чомусь не з’явилася і це його надзвичайно схвилювало.
Ігор підвівся і аж тоді до нього дійшла вся безнадійність його стану: він був у пустелі, яка на сотні кілометрів простягалася у всі боки від міста і ніде не було жодного людського пристановища, а найближче місто містилося десь аж за океаном.
Єдиний вихід – це спробувати якось знову залізти до Міста.
Ігор підійшов до труби з якої він дві години тому випав. Вона височіла над землею в стіні на відстані семи метрів. Добратися до неї було нереально. Ігор довго кричав, але нічого не почув у відповідь.
У місті взагалі не любили тих, хто попадав до пустелі. Ігор згадав про це, а також пригадав ще й те, що тих, хто вийшов за Зовнішню стіну уже ніколи не пускали назад.
Він ще довго кричав, усе ж надіявся що хтось та почує його, але все було надаремно.
Та Ігор не здавався. Він сів під стіною і вирішив чекати.
Дочекався ночі, заснув, зранку прокинувся.
В трубі зачувся якийсь рух. Ігор зрадів, почав знову кричати.
У вентиляційній дірці з’явилися якісь лиця, їх власники припаяли нову решітку і пішли. Ігореві крики і благання пролунали надаремно, він знову залишився сам. Ще раз згадав – тих, що вийшли за межу, назад не приймали.
Він досидів під стіною до ночі.
Але незабаром спрага почала про себе дуже часто нагадувати, тому Ігор вирішив учинити героїчний вчинок – піти углиб пустелі. Ця думка застала його зненацька і він аж сам злякався власної сміливості.
З дитинства йому втовкмачували, що після Великого вибуху лише певні міста уціліли, а решта території перетворилася на неживу пустелю, де можна було підхопити безліч хвороб і вмерти буквально через годину після доторку до піску.
Та видно щось було не так, бо Ігор уже півтори доби валявся у тому піску, який мав його вбити, а був і далі живим та здоровим.
Ця думка його збадьорила і він вирішив втілити свій задум у життя. Ігор ступив пару кроків. Нічого не сталося. Він ще трішки пройшов. Далі нічого не сталося. Ігор осмілів і надалі пішов швидше. Нічого.
Через годину міста вже не було видно, але Ігоря це не хвилювало, він ішов уперед.
У нього з’явилося нове відчуття, якого не міг відчувати в місті. Це не була приреченість, він чомусь не боявся смерті. Нове відчуття було свободою – він міг йти вперед, а міг і не йти, він міг йти як направо, так і наліво. Ніхто не змушував нічого робити, його не цікавив наступний день – Ігор знав, що може до нього не дожити. Свобода відчувалася у земляному смаку піску, у сухому вітрі, синьому небі і яскравому сонці.
Він ішов і не відчував втоми. Ігор ніби вдруге народився. Пройшла ніч, настав день, але й він проминув, а Ігор усе йшов і йшов.
Та невдовзі він усе ж відчув, що сили покидають його. Та це не викликало смутку, навпаки, Ігор навіть зрадів. Він міг собі дозволити таку розкіш, як смерть – у місті всі і так його вже давно оплакали і забули, тому тепер він належав сам собі.
Та з сонячної димки повільно виплило щось, що зовсім не могло тут бути – це був оазис.
Ця зелена галюцинація зовсім перечила всім законам Міста, бо вони говорили, що в пустелі нічого не росте. Ігор був певний, що це галюцинація, але все ж попрямував до неї.
Він ішов і не вірив своїм очам, весь час повторяв: „я вмираю і перед смертю бачу рай”.
Та рай наближався і скоро Ігор уже ступав по зеленій траві і не вірив уже не лише своїм очам, але й своїм рукам, коли доторкався до трави, і своїм вухам, коли чув пташиний спів.
Він дійшов до середини оазису і побачив там озеро. Ігор припав до нього губами і почав спрагло пити. Він відчув неземне задоволення, якого не пізнавав ніколи в житті. Волога розлилась по тілу й Ігор зрозумів, що знову готовий боротися з життям.
Біля озера побачив невелику хатинку.
Вкотре за останні три дні він був надзвичайно здивований.
З хатини вийшла красива дівчина, та побачивши незнайомця сховалася в хату. В реальність води Ігор ще міг повірити, але в існування людей за межею Міст – це було вище його розуміння.
З хатини вийшов старий і Ігор впізнав у ньому друга свого батка. Коли тато вмер, то цей друг був проти того, щоб тіло батька спалювали й викидали в пустелю і тому його самого теж викинули назовні.
Ігор не міг повірити, що ця людина залишилася живою.
– Привіт. – сказав старий.
– Привіт. – сказав Ігор і автоматично посміхнувся.
– Ти хто, твоє обличчя мені знайоме?
– Я Ігор.
– Щось пригадується, але це пусте. Заходи, нагодую тебе.
Ігор скористався запрошенням, бо після того, як його перестала мучити спрага, він почав відчувати муки голоду.
Красива дівчина подала йому у глечику якусь їжу, яка виявилася надзвичайно смачною, значно кращою за ту хімію, якою він себе труїв у Місті.
Напій був теж смачнішим за гидку каву.
Старий багато чого розказав із свого минулого. Він розповів, що цей оазис не єдиний, що далеко-далеко на півдні є земля, де нема піску, а зеленіє рослинність, також він сказав, що там живуть люди, але водночас попередив, що вони не люблять чужинців. Розповів і про свою дочку – він одружився з однією із лісових жінок, але вона не прожила довго у оазисі, та подарувала йому доньку.
Багато ще чого розказав старий чоловік. Ігор засинав і голос оповідача лунав ніжною музикою для нього.
Врешті він заснув.
Вночі Ігор прокинувся, бо відчув, як щось залізло до нього під ковдру. В голові зразу зародилися найрізноманітніші жахливі думки, та коли він відкрив очі, то побачив дівчину, яка йому давала їсти і яка, засоромившись його, сховалася додому.
Ця ніч запам’яталася Ігорю на все життя. Дівчина затіяла ніби якусь незвичну гру, вона намагалася пізнати для себе щось нове і він не противився її бажанню. Ігорю треба було теж знайти щось таке, що би не було забруднене Містом. Чисту субстанцію, енергію, свідомість, називайте це як хочете – те що би не знало ще що таке любов, ні фізична ні духовна.
Зранку Ігор не міг узагальнити усе те, що пізнав за останні три дні. Вперше, коли він прокинувся, то не сказав своєї заїждженої фрази. Ігор відчував, що життя змінилося без його участі, концепція існування перестала бути такою заїждженою та нудною.
Та Ігор на цьому не спинився. Він хотів, щоб усі громадяни міста відчули таке ж, хотів звільнити їх від оков суєти і тому вирішив повернутися в місто.
Він не знав, як залізе в нього, але це його зараз не хвилювало.
Дарма старий друг батька вмовляв вигнанця полишити цю ідею і залишитися жити в оазисі – Ігор вирішив іти.
Врешті дідусь згодився з благородними намірами хлопця, дав йому компас, щоб він зміг дійти до міста, і альпіністські гаки, щоб міг перелізти через стіну. Також дав йому ще багато запасів їжі і води.
Не довго думаючи і прощаючись, Ігор пішов. Він вважав, що незабаром вернеться.
***
Всі насторожено оглядалися на запорошену людину, що з дивною сумкою за плечима, альпіністськими гаками в правій руці і компасом в лівій йшла до будинку мерії.
Біля входу Ігоря схопила охорона.
Він хотів щось пояснити меру, але той знав у чім річ – ще один, хто побував за межею. А таким дослідникам – смерть.
Суд розпочався наступного дня.
Він був на диво короткий. Зачитали лише звинувачення і вирок:
„Підсудний самовільно покинув місто і підбурював інших громадян повторити його вчинок. Він посилався на неправдиві відомості існування форм життя за стіною, як доказ показував речі, що приніс із собою.
Всі його слова визнано брехнею, а речі – муляжем. За цей злочин підсудний карається смертю”.
Суддя, зіваючи, прочитав усе це. Ігоря ж після цього відвели до його камери.
Ввечері мали виконати вирок. Людей було мало, кожен займався своїми звичними вечірніми справами. В усьому місті лише Ігор був по-справжньому щасливим – цей вечір видавався йому прекрасним, усе було чудово.
Скоро все завершилося, на небі з’явилася ще одна зірка…
