Десять кроків і впаде кріселко,
що стояло собі так спокійно.
Візьми в руки алюмінієву виделку
і здогадаєшся, що то був покійний.
Прочини хоч трішечки двері –
ця кімната давно вже не відчувала вітру.
Намалюй велике сонце на стелі –
і підлога зрадіє світлу.
Стань в куток і відчуй,
дихання рівне.
Ти це вмієш, віщуй,
аж ’поки серце не розірве.
Сховайся і думай про смерть та любов,
до самого ранку, що належить туману.
Невже хочеш програти ти знов,
цю війну, дурному обману?
Зламані руки, викручені пальці,
слова не виходять: сховались під язиком.
Незграбні па у повільному танці –
ще ніколи не почувався таким дураком.
Привселюдно плакати – єдиний вихід,
думки заблукали у лабіринті звивин.
Звуку не чути, бо став таким тихим
і нестерпним, просто паршивим.