Вже третя ніч без сну –
отак тепер живуть,
якщо сам не помру,
то напевне вб’ють.
Тупо час летить –
не називаю його життям.
Ще мить, ще мить, ще мить
і знову повно чорних плям.
Легені поглинають CO2,
квадратні голови від всього, що навколо.
Із чорним снігом цього року весна
і кожен день все більш х..йово.
Відкриті завжди двері в нікуди,
час-від-часу в них заходять люди.
Летять коту під хвіст усі труди,
а я не можу так, а я так не буду.
Гуляючи по світі протер кеди, шкарпети іп’яти,
розбив до крові голову об синь небесну.
Чи варто так гуляти?
Я ж загубив ідею, таку чудесну.
Себе прокляв дивлячись у дзеркало,
ліг на ліжко і дивився в стелю.
Читав книжки і Світлану Пиркало,
перегортав та плакав у пустелю.
Картина ночі зовсім неприваблива
плює зірками в очі, в спину, в сраку.
Кава чорна, що така виснажлива
має запах для нігтів лаку.
Ненавиджу годинник, що тікає постійно;
Я лечу, усе лечу.
Чи падаю чи підіймаюсь?
І постійно щось кричу, та все одно нічого не розумію.