Блог

Архієпископ Нестор: “Щоб змінити суспільство – потрібно почати із самого себе”

0

Владика Нестор – архієрей Православної Церкви України, архієпископ Тернопільський і Кременецький. 28 лютого 2006 року він став наймолодшим архієреєм церкви, коли Священний синод обрав його єпископом Тернопільським і Бучацьким. “Копичинці та Околиці” вирішили поцікавитися його досвідом керування єпархією.

– Слава Ісусу Христу! Владико, чому ви обрали саме такий життєвий шлях: стати монахом та присвятити своє життя Богові?

– Слава навіки! Поклик до священства я відчув ще в школі. Приблизно у 1992-1993 роках до моїх рук вперше потрапила Біблія, яких в радянські часи було не так і багато. Тоді я вперше її прочитав: від початку й до кінця. Проте нічого не зрозумів, тому вирішив спробувати ще раз. Наступного разу, я відчув, що Біблія дала мені відповіді на життєві питання, над якими я роздумував.

– Ви зацікавились релігією у 15-ти річному віці?

– Так, у віці 14-15 років я почав цікавитись релігією, читати різноманітну духовну літературу, якої було небагато на той час. Згодом почав активніше ходити до церкви. Закінчивши школу, я поступив у Київську духовну семінарію, а потім у Київську духовну академію. Під час мого навчання там, якраз на кінець навчання в семінарії, почав відроджуватися Михайлівський Золотоверхий монастир. У радянські часи він був знищений. Одночасно з відбудовою храмів і корпусів, відроджувалось і чернече життя. Я був свідком перших постригів ченців та багато спілкувався з монахами. Тоді в мене і почали з’являтися думки про те, що це  – мій шлях. Старенький ієромонах з Михайлівського монастиря дав пораду, коли помітив мої духовні пошуки. Він сказав: «Я бачу, що ти думаєш над тим, чи йти у монастир, проте зробити це варто лише тоді, коли зрозумієш, що іншого шляху для тебе немає».

– Коли ви прийняли остаточне рішення про те, щоб постригтись у ченці?

– Мені було 21, коли я обрав цей шлях. Закінчував академію я вже у священничому сані, після чого захистив кандидатську дисертацію і залишився там викладати. Це було в 2003 році. Саме в той час почала відроджуватися кафедра богослов’я в Чернівецькому університеті. Я був одним із трьох перших викладачів Київської академії, які їздили викладати в Чернівці. А ще Святійший Патріарх Філарет покликав мене на особливий і дуже відповідальний послух: стати його секретарем та працювавати з ним три роки. Для мене це був великий адміністративний досвід, який пізніше допоміг мені, коли я став єпископом.

– Вам тоді було 26?

– Так, 26 років. Коли в 2006 році на Тернопільщині помер митрополит Василій, який стояв при витоках створення Української автокефальної православної церкви ще в 1980-х роках, постало питання: кого призначити на його місце. У єпархії на той час була досить своєрідна ситуація, тому хотіли старшого, досвідченого архієрея. Проте багато священників мене знали і делегація, що приїхала до Патріарха, попросила призначити мене. Я не сприйняв це серйозно. Мені було 26, а за традицією церкви було прийнято призначати на таку посаду людину, не молодшу 30 років. Були проведені збори, зібрано підписи та передано на Священний синод. Спостерігаючи таку однодумність духовенства, Священний синод прийняв рішення про мою хіротонію, і в березні 2006 року мене рукоположили на єпископа та направили сюди єпископом Тернопільським і Бучацьким.

– Чи не було пересторог щодо того, що ви надто молодий для такої відповідальної посади?

– Були спроби маніпуляцій, були проблеми у стосунках із владою. Але я цим не переймався. Я знав, що мені потрібно зробити певні речі, пам’ятав, що маю на це благословення Боже та Церкви. Для мене на першому місці була не адміністративна праця, а молитва. Це основа, на якій повинна будуватись Церква.

Коли я приїхав сюди, тут не було ні приміщення для єпархії, ні печатки, ні порядку у документах – доводилось приводити усе до ладу. У цьому і допоміг досвід роботи в патріаршій канцелярії. Станом на сьогодні я вже 14 років із Божою поміччю знаходжусь на цій посаді. Єпархія розбудовується та розвивається, для неї було створено єпархіальний сайт. Коли відбувся Об’єднавчий собор, вона у повному складі ввійшла в Православну Церкву України (ПЦУ). Зараз ми проводимо своє служіння на те, щоб зміцнювати  православ’я та допомагати людям знайти свій шлях до Бога.

– Зараз в Україні триває карантин. Віруючі не мають змоги повноцінно відвідувати храм. Два священники із ПЦУ (Православної церкви України) звершили літургію із онлайн-причастям. Яка ваша думка щодо такого причастя та онлайн-літургій?

– У певній мірі це є зневажливим ставленням до таїнства. Я особисто вважаю, що між відвіданням церкви онлайн та фізично різниці немає. Проте, коли ми говоримо про таїнства, постає дилема: чи можна вважати оце таїнство дійсним, якщо людина не є безпосередньо при ньому присутня? Справа не в самому причасті за межами храму, а в певній послідовності, конкретних молитвах. Тобто, коли священик благословляє хліб та вино, які перетворюються в Тіло і Кров Христові – він говорить конкретно, не до хліба, що є перед монітором. При таїнстві важлива єдність, спільність та присутність. Освячується конкретне Тіло і конкретна Кров. Тому, якщо ці речі проводити онлайн, це є певною зневагою до наших ритуалів. Отже, присутність людей є обов’язковою для того, щоб відбувалось повноцінне таїнство.

– Яким ви бачите розвиток парафій ПЦУ на місцях та їх співпрацю у соціальному служінні?

– У першу чергу парафія – євхаристійна спільнота. Завдання священика – привести людей до Христа. Хочеться, аби люди не просто були на богослужіннях, а й розуміли, що таке бути християнином. Адже бути ним потрібно не лише в храмі, але і поза ним. Часто буває так, що людина, йдучи в церкву, хоче жити праведно, виконувати Божі заповіді. Проте виходячи з неї, стикаючись з проблемами – свідомо грішить. Ведеться ніби паралельне життя: отут я християнин, а отут – не християнин. Тому завданням священника є, працюючи з людьми, пояснювати, що праведне життя – це не просто раз в тиждень прийти до церкви. Воно має виражатись у всьому: в справах милосердних, соціальних, любові до ближнього.

– Як ви проводите свій вільний час?

– Найкращий відпочинок – зміна діяльності. У мене не надто багато вільного часу. Якщо ж він є, як правило, я читаю. Не лише богословську літературу, але й інші жанри. Наприклад, зараз читаю твір Платона «Держава». Якщо ж говорити про мою системну діяльність, яка виходить за межі мого служіння, то я належу до молодіжної організації «Пласт». Там я є виховником, маю свій гурток хлопців. Дана діяльність дає змогу морально відпочити,  стимулює до розвитку, адже в молоді є багато питань, на які потрібно відповідати.   

– Яким чином, на вашу думку, потрібно координувати спільну діяльність між церквами, об’єднувати їх?

– Якщо ми говоримо про співпрацю в певних соціальних речах на потребу громади, то тут є великі перспективи та потенціал. Таку працю можна будувати на тому, що нас єднає: єдиній країні, спільній громаді, людях. Ні для кого не секрет, що в сім’ях можуть бути представники різних конфесій. Проте вони знаходять спільну мову між собою, живуть разом, виховують дітей. Так само має бути і між священниками. Ми бачимо приклади  діаспоріан, коли представники різних церков між собою прекрасно уживаються, аби зберегти українські традиції, мову. Тому головна умова об’єднання – спільна мета. Є багато різних проблем в нашому суспільстві, які всі бачать, але вважають, що це не їхні проблеми.  Це алкоголізм, зокрема підлітковий, соціальне сирітство (діти, в яких батьки за кордоном). Цей список можна продовжити добрим десятком суспільних проблем, над якими церкви можуть працювати разом. Одна парафія не змінить багато. Проте якщо спільно працювати над проблемами, доносити до людей інформацію – ці соціальні проблеми можна вирішити. 

– Владико, що побажаєте Копичинецькій громаді?

– Бажаю Копичинецькій громаді, щоб вона міцніла, зростала. Знаю, що у вас є багато хороших, сильних, відповідальних людей. Вони можуть згуртували всіх навколо. Згенерувати ідеї, щоб зробити життя людей кращим. Я хочу, аби всі пам’ятали: щоб змінити суспільство – потрібно почати із самого себе. Нехай кожен з вас розуміє, що на ньому лежить відповідальність. Якщо ти можеш зробити якісь речі – роби. Нехай Господь вам допомагає в цьому!

Спілкувалися з архієпископом Нестором о. Віктор Урбанський та Богдан Келічавий.

Кубок громади – 2020: визначено переможця

0

1 серпня на стадіоні біля Нічлави відбувся турнір з футболу “Кубок Громади – 2020”. Цьогоріч у ньому взяли участь 11 місцевих команд з Копичинецької ОТГ: “Paradox” (Яблунів), “Ветеран” (Тудорів), “Кутець” (Копичинці), “Оришківці” (Оришківці), “Soccerlife” (Копичинці), “Соколи” (Сухостав), “Легіон” (Гадинківці), “Надія 1998-1997” (Копичинці), “Пацани” (Вигода), “Надія 1999” (Копичинці), “Starlife” (Копичинці). 

Після запеклої боротьби перемогу здобула команда “Soccerlife” (Копичинці). Друге місце посіли “Надія 1999” (Копичинці). Третє місце цього року дісталось команді “Соколи” (Сухостав).

Кращими гравцями були визнані:

  • найкращий гравець команди “Paradox” (Яблунів) – Мацик Андрій;
  • найкращий гравець команди “Надія 1998-1997” (Копичинці) – Гондз Денис; 
  • найкращий гравець команди “Оришківці” (Оришківці) – Мацієвський Максим; 
  • найкращий гравець команди “Пацани” (Вигода) – Омаров Антон;
  • найкращий гравець команди “Ветеран” (Тудорів) – Паскевич Андрій;
  • найкращий воротар турніру – Поліщук Роман (“Soccerlife” (Копичинці));
  • найкращий захисник турніру – Хоптовий Андрій (“Starlife” (Копичинці));
  • найкращий півзахисник турніру – Худа Денис (“Кутець” (Копичинці));
  • найкращий нападник турніру – Роман Олег (“Легіон” (Гадинківці));
  • найкращий бомбардир турніру – Коваль Роман (“Соколи” (Сухостав)); 
  • найкращий гравець турніру – Сагайдак Богдан (“Надія 1999” (Копичинці)). 

Дякуємо усім за участь і до зустрічі наступного року!

Чемпіону з Копичинець потрібна допомога

1

В березні цього року, ми писали про спортсменів з Копичинець, що захищають честь Копичинецької громади з пауерліфтингу (силовий вид спорту, коли спортсмен долає вагу). Одним із них є 20-річний Василь Фурик, що став чемпіоном на змаганнях обласного рівня.

Ще в 2013 році у нього в грудях виявлено пухлину, що прилягає близько до серця. Та це не завадило хлопцю почати займатися спортом та досягати високих цілей. Останнім часом пухлина почала збільшуватись і тому Василя потрібно оперувати в Києві. Впертий у своїх тренуваннях хлопець, до останнього не розповідав знайомим про проблему зі здоров’ям. Однак, лікарі кажуть, що оперувати потрібно якомога швидше, а коштів бракує.

Друзі по спорту вирішили підтримати хлопця і організувати збір допомоги для чемпіона.

Ви можете здійснити переказ на картку приват банку: 5168742720899214 – Фурик Василь Миколайович. Готівку можна передати Фурику Василю (0680850654), Келічавому Богдану (0969251544) або Белицькій Дарії Омельянівній в аптеку біля Ощадбанку в Копичинцях. На момент публікації зібрано 16 тисяч із потрібних 60 000 гривень.

Результати комп’ютерної томограми грудної порожнини Василя Фурика

Відео виступу Василя на змаганнях, на яких він отримав перше місце серед юніорів у ваговій категорії 74 кілограми та виконав норматив другого розряду, піднявши в сумі 410 кілограмів.

Василь Фурик та його команда з Копичинець

Оновлення:
Станом на вечір, 25 липня, заявлену суму в 60 тисяч гривень було зібрано. Операція по плану повинна відбутися у вівторок, 28 липня.
Ще не відома точна вартість усіх аспектів операції, тому, на разі, збір призупинено. Ми повідомимо згодом, чи достатньою була зібрана сума.
При бажанні, ви можете продовжувати надсилати допомогу Василю Фурику на реабілітацію.

Василь Фурик дякує за зібрану допомогу на операцію

Міс Копичинецька ОТГ 2020

0

На нашій сторінці у соціальній мережі “Instagram” відбувся фотоконкурс “Міс Копичинецька ОТГ 2020”. Конкурс мав за мету познайомити молодь громади між собою. Суть конкурсу така: потрібно надіслати своє фото, яке потім буде виставлене у ряд із іншими. З них, підписники “Копичинець та Околиць”, шляхом голосування мали обрати найкраще. У конкурсі взяли участь 104 жительки Копичинецької ОТГ. Відбір відбувався у чотири етапи. Перемогла Галина Сусла, жителька Сухоставу. Друге місце зайняла Софія Ухач, з Копичинець, Третє місце за Лілею Попко з Копичинець. Призерки отримали подарункові сертифікати від магазину “Нівроку”. Дякуємо усім, що взяли участь та підтримали ініціативу!

Привітання переможців від Копичинець та Околиць та магазину Нівроку

Професійний цілодобовий догляд та добрі серця

0

Територіальний центр соціального обслуговування надає послуги людям, що потребують сторонньої допомоги (літнім людям та особам з інвалідністю). Ми поспілкувались із керівницею установи Добровольською Оксаною та дізналися більше про роботу її колективу.

–          Ви є керівницею Територіального центру соціального обслуговування. Що являє собою дана організація?

–       Територіальний центр соціального обслуговування – це установа, що надає соціальні послуги самотнім особам похилого віку, людям з інвалідністю, які проживають на території громад і населених пунктів Гусятинського району.

   Одним із наших відділень є стаціонар для проживання літніх людей, залишених за різних обставин на узбіччі життя. Він розташований у центрі міста Копичинці і багатьом відомий як будинок пристарілих.

– Як довго ви працюєте на цій посаді?

–          Шість років. Взагалі, за професією я – програміст. Проте вже давно не працюю за спеціальністю. Життя склалось так, що я почала працювати у сфері соціального захисту. Проводячи багато часу у Нідерландах, подорожуючи іншими країнами Європи, я бачила як організовується соціальний захист людей старшого покоління і тепер стараюся втілювати побачене в своїй роботі. А ще – мені дуже пощастило з колективом. 

–          Чи були введені якісь обмеження під час карантину для робітників ТЦСО/стаціонару?

–        Соціальний робітник, як і медик, в період карантину знаходиться на передовій та продовжує виконувати свої обов’язки, часто наражаючи себе на небезпеку бути інфікованим. Однак заходів безпеки ми, безумовно, дотримуємось. У стаціонарному відділенні були введені досить жорсткі обмеження. Тут проживають люди похилого віку. Вони є найуразливішими перед COVID-19. Саме тому ми обмежили їхню можливість виходу у місто. Все потрібне закупляли наші працівники. Санітарні умови та масковий режим також дотримані.

–          Які позитивні зміни відбулись у стаціонарі за час вашого керівництва?

–      Родом я із Копичинець, а тому старалася залишити якийсь добрий слід у закладі, що знаходиться у центрі громади. У стаціонарі було реконструйовано систему опалення та каналізацію. Встановлено нові вікна та двері, сантехніку. Проведено сучасний ремонт усього першого поверху. Це було зроблено з допомогою спонсорів та благодійних організацій, також району.

–          Чи проводите ви культурно-розважальні заходи у стаціонарі та за його межами?

–          Один з аспектів нашої роботи – проведення зустрічей із літніми людьми. Ми проводимо їх у кожному населеному пункті Копичинецької громади. Допомагають нам із заходами Яблунівська музична школа, Копичинецька міська бібліотека для дорослих, Музей театрального мистецтва міста Копичинці, загальноосвітні школи. Ми організовуємо їх на Спаса, новорічні, різдвяні свята. Часто проводимо зустрічі з митцями району та міста. Спільно переглядаємо кінофільми, останній кіноперегляд – мюзикл «Гуцулка Ксеня». Дані заходи дають можливість літнім людям розважитись та поспілкуватись між собою.

На фото Оксана Добровольська та меценат з Канади пан Семкулейн, що допомагає підтримувати наше стаціонарне відділення

–          Які перспективи ви бачите для розвитку стаціонару?

–          У Копичинцях ми маємо хорошу матеріальну базу, техніку, комфортне і зручне приміщення для проживання літніх людей. Тут працюють одні з наших найкращих працівників. У нас налагоджені відносини з іншими установами, які також зацікавлені в тому, щоб зробити життя людей старшого віку більш насиченим і яскравим. Проте фінансова ситуація Копичинецької ОТГ є не найкращою. Соціальні працівники громади, єдині в районі, не отримують своєї чесно і важко заробленої зарплати вже майже два місяці. Та все ж я – оптиміст і хочу бачити хороші перспективи. Найголовніше зараз – не втратити нікого із колективу, бо за кожним робочим місцем стоїть чиясь сім’я. Вирішення цього питання для мене наразі дуже важливе.

Реставрацію Кутецької церкви в Копичинцях назвали еталонною

0

Незалежне видання TEXTY.ORG.UA назвали Церкву Воздвиження Чесного Хреста Господнього в Копичинцях прикладом того, як слід реставровувати дерев’яні церкви в Україні. У статті-дослідженні було проаналізовано ситуацію з невдалим відновленням старовинних дерев’яних церков. Їх часто перекривають бляхою, пластиком або позолотою різних відтінків. До відновлення автентичного вигляду нашої церкви свого часу доклали чимало зусиль активні місцеві жителі та священник Руслан Корнят.

Це справвжнє визнання в масштабі усієї держави!
Детальніше статтю та роботу Руслана Корнята можна прочитати за посиланням.

Копичинецьку громаду об‘єднує невирішена проблема сміття

0

Ми знаходимось у потенційно екологічній зоні, подалі від промислових гігантів. Однак, наша громада потопає у стихійному смітті, яким ми дихаємо та п’ємо з криниць. Наша команда відзняла найбільші смітники кожного населеного пункту, хоча про деякі інші дізнались вже під час монтажу даного ролика.

Засміченість Копичинецької ОТГ у 2020 році

Копичинецьку громаду об‘єднує невирішена проблема сміття

Posted by Копичинці та Околиці on Tuesday, June 16, 2020

Люди, що рятують нас

0

Під час пандемії коронавірусу працівники швидкої допомоги знаходяться на «передовій». Вони ризикують своїм життям кожного виклику. Ми вирішили дізнатись більше про роботу Копичинецької швидкої під час інтерв’ю із її завідувачкою – Тетюк Світланою Євгенівною.

Доброго дня! Розкажіть більше про роботу Копичинецької швидкої.

– Всього у нас дві бригади. Працюємо цілодобово. Виклики поступають у центральну диспетчерську службу у Тернополі, а потім ми отримуємо інформацію, куди потрібно їхати, на свої смартфони. Надана нами допомога є безкоштовною.

Коли ви почули про пандемію коронавірусу, то чи зрозуміли, що вас чекає попереду?

– Зараз важкий час. Ми знаємо, що маємо робити. Але бувають такі ситуації, коли люди не кажуть правду диспетчеру. Ось нещодавно був такий випадок: у жінки температура. Приїхавши на виклик, працівники швидкої використали захисні засоби. Але у спробі дізнатись більше про ситуацію, ми не отримали нічого більше, аніж «у мене температура». Можна дійти до висновку, що пацієнт просто не хоче розповідати всієї правди, бо боїться.

Чи маєте ви усі потрібні засоби захисту?

– Так, маємо. Багато нам дала організація «Твоє Місто Копичинці», міська рада. Отримали ми також медичне приладдя, захисні маски, комбінезони від різних спонсорів. Працівники Копичинецької швидкої вдячні за усю допомогу.

Чи збільшилась ваша зарплата у зв’язку з епідемією? 

– Ні, наші оклади залишились такими, як і були. Ніхто нам ще не давав тих обіцяних 300%. Та й не зрозуміло, як їх будуть нараховувати. Зарплати як були низькими, так і такими залишились.

Який ваш колектив?

– Є четверо молодих фельдшерів, решта з великим стажем роботи: двадцять років і більше. Працює двоє лікарів та вісім водіїв, одна молодша медична сестра. Колектив наш дружний. Ми завжди допомагаємо один одному.

Чи подобається вам ваша робота?

– Попри всі складнощі, ми працюємо із задоволенням. Ми раді допомагати людям.

– Що би ви хотіли додати від себе?

– Хочеться, аби люди з розумінням відносились до працівників швидкої. Є випадки, коли нам потрібно більше часу, аби правильно надати допомогу, а люди не завжди виявляють терпіння. Ми хочемо розуміння. Це важливо зараз, при пандемії коронавірусу.

Інтерв’ю взяла: Ірина Задорожна.

“Чимало речей слід змінити, але в першу чергу повинні змінитися ми самі”

0

В Україні до сміття багато хто ставиться абияк: вивезти, скинути, забути. Не в усіх громадах переробка відходів налагоджена на належному рівні. Проте, поряд живуть люди, котрі до теми збереження навколишнього середовища ставляться більш уважно. «Наднічлавські вісті» поспілкувались з жителькою Котівки, Людмилою Олексів, яка вже кілька років сортує відходи.

Чому ви вирішили сортувати сміття?

– Одного разу я прибирала на горищі. Там було багато різних зошитів, старих підручників. Я вирішила, що не буду їх спалювати. Вже тоді були думки, що так робити – це погано. Та і забруднювати повітря не хотілось. Якось селом їхав чоловік, що збирає метал. Я запитала, чи він також приймає макулатуру. Він відповів, що так. Отримала за три мішки паперу 120 гривень. Але справа не у ціні, а в тому, щоб сміття не потрапило на сміттєзвалище. Там вже й так усе завалено. Нащо погіршувати ситуацію.. 

– І ви продовжили сортування?

– Так, з того часу я продовжила сортувати відходи. Допомагає мені також моя колега на роботі, яка підтримує ідею сортування.

– На вашу думку, чому більшість людей у нашій громаді не розділяють відходи?

– Бо у них немає бажання. А ще їх не навчили як це робити. Якби пояснили що й до чого, то може б більше людей займались сортуванням.

– Поясніть у кількох словах, як це робиться?

– Папір – окремо. Пластик також. Наприклад, більшість пляшок приймуть, але якусь баночку від косметики – не факт. І, звичайно, окремо складаємо скло та метал.

– Що можна зробити для нашої екології вже зараз?

– Почати сортувати сміття. Заохочувати до цього своїх друзів. Перестати використовувати одноразові торбинки, стаканчики. Адже вони дуже важко переробляються. Пакети можна замінити екоторбинками. Купляти той же майонез потрібно у скляній банці, а не у тюбику. Адже скло легше переробляється.

– Чому це важливо?

– Важливо це через екологію. Якщо вийдеш на річку, то бачиш як у воді плавають пляшки, а на траві лежить сміття. Ми це все потім споживаємо. Дихаємо тим забрудненим повітрям. Та вже робляться певні кроки, аби наше довкілля стало менш забрудненим. У моєму селі Котівка, наприклад, підприємець поставив урни, де можна скидати пластик. Люди стають більш свідомими і це – добре.

  Ви можете здавати використані батарейки Людмилі в магазині “КопіКом” у Копичинцях. Нещодавно партія вагою 15 кілограмів поїхала на переробку до Румунії замість того, щоб повільно розкладатись у наших необлаштованих сміттєзвалищах та забруднювати токсичними елементами місцеві грунтові води.

Якщо вас детальніше цікавить тема утилізації та переробки батарейок в Україні – рекомендуємо слідкувати за громадським проектом “Батарейки, здавайтеся!”

БУНКЕР (#12) – В ім’я св. Кирила і Мефодія

0

Вашій увазі новий випуск літерарутного збіговиська “Delirium” з Копичинець, присвячений першій українській таємній політичний організації Кирило-Мефодіївському Товариству, що боролась за автономію України в умовах царського режиму та рівноправність слов’янських народів. До організації входили провідні українські митці та політичні діячі свого часу.

Більше інформації у відео:

У зв’язку з пандемією коронавірусу, у зйомках даного випуску участь взяла мешна, ніж зазвичай, кількість людей. Тим не менш, рекомендуємо вам переглянути і дізнатись цікаву інформацію про активних діячів, котрі боролись за те, про що ми в Україні тепер не надто часто задумаємось і не завжди цінуємо.

Кирило-Мефодіївське Товариство

Відомий український історик Михайло Грушевський колись написав, що увесь український політичний рух веде свою історію від Кирило-Мефодіївського братства».