Копичинці - інформаційно-розважальний портал міста

Хто на сайті?

На даний момент 80 гостей на сайті

Реклама

Звідки в Києві взялася українська мова?

Про походження української мови сьогодні написано цілі фантастичні романи. Брак популярної філологічної літератури змусив взятися за справу ентузіастів, які переважно не є фахівцями в питаннях мови. Проте виявляють напрочуд велику активність. Одні “специ” виводять українську ледве не із санскриту, інші поширюють міфи про уявний польський чи навіть угорський вплив, хоча здебільшого не володіють ні польською, ні українською, ні тим більше угорською мовою.

 

Нещодавно опублікована мною популярна стаття про формування російської мови викликала значний інтерес серед відвідувачів сайту УНІАН. Читачі надіслали нам чимало відгуків, зауважень, запитань зі сфери мовознавства. Узагальнивши ці запитання, спробую відповісти на них “популярною мовою”, не заглиблюючись у наукові хащі.


Чому в українській мові багато слів із санскриту?


Зіставляючи різні мови, учені дійшли висновку, що деякі з них дуже близькі одна до одної, інші є родичками більш віддаленими. А є такі, котрі взагалі не мають між собою нічого спільного. Наприклад, установлено, що спорідненими є українська, латинь, норвезька, таджикська, гінді, англійська тощо. А ось японська, угорська, фінська, турецька, етруська, арабська, баскська та інші з українською чи, скажімо, іспанською ніяк не пов’язані.


Доведено, що кілька тисячоліть до нової ери існувала така собі спільнота людей (племен), які розмовляли близькими діалектами. Ми не знаємо, де це було і в який точно час. Можливо, 3–5 тисяч років до н.е. Припускають, що ці племена проживали десь у Північному Середземномор’ї, можливо навіть, у Подніпров’ї. Індоєвропейська прамова не збереглася до наших часів. Найдавніші письмові пам’ятки, що дійшли до наших днів, написані були тисячу літ до нової ери мовою давніх жителів Індії, що має назву “санскрит”. Як найдавніша, ця мова вважається найближчою до індоєвропейської.


Учені реконструюють прамову на основі законів зміни звуків та граматичних форм, рухаючись, так би мовити, у зворотному напрямку: від сучасних мов – до спільної мови. Реконструйовані слова наводяться в етимологічних словниках, давні граматичні форми – в літераторі з історії граматик.


Сучасні індоєвропейські мови успадкували більшість коренів від часів прадавньої єдності. У різних мовах споріднені слова часом звучать дуже по-різному, але ці відмінності підпорядковані певним звуковим закономірностям.


Порівняйте українські та англійські слова, що мають спільне походження: день – day, ніч – night, сонце – sun, матір – mother, син – son, око – eye, дерево – tree, вода – water, два – two, могти – might, сварити – swear, веліти – will. Тож українська, як і решта індоєвропейській мов, має багато спільних слів із санскритом та іншими спорідненими мовами – грецькою, ісландською, давньоперською, вірменською тощо, не кажучи вже про близькі слов’янські – російську, словацьку, польську...


Унаслідок переселення народів, воєн, загарбань одних народів іншими мовні діалекти віддалялися один від одного, утворювалися нові мови, зникали старі. Індоєвропейці розселилися по всій Європі й проникли в Азію (тому й дістали таку назву).


Праіндоєвропейська мовна сім’я залишила після себе, зокрема, такі групи мов: романські (мертва латинь, французька, італійська, іспанська, португальська, румунська, молдавська та ін.); германські (мертва готська, англійська, німецька, шведська, норвезька, ісландська, датська, голландська, африкаанс тощо); кельтські (валлійська, шотландська, ірландська та ін.), індоіранські (мертва санскрит, гінді, урду, фарсі, таджикська, осетинська, циганська, можливо, також мертва скіфська тощо); балтійські (мертва прусська, литовська, латиська та ін.), слов’янські (мертва старослов’янська, або “староболгарська”, українська, болгарська, польська, російська, білоруська, тощо). Окремі індоєвропейські пагони пустили грецька, вірменська, албанська мови, які не мають близьких родичів. Чимало індоєвропейських мов не дожили до історичних часів.


Чому індоєвропейські мови так відрізняються одна від одної?


Як правило, формування мови пов’язане з географічним відокремленням її носіїв, міграцією, завоюваннями одних народів іншими. Розбіжності в мовах індоєвропейців пояснюються взаємодією з іншими – часто неіндоєвропейськими – мовами. Одна мова, витісняючи іншу, отримувала певні ознаки переможеної мови й відповідно відрізнялася цими ознаками від своєї родички (витіснену мову, яка залишила свої сліди, називають субстратом), а також зазнавала граматичних та лексичних змін. Можливо, існують певні внутрішні закономірності розвитку мови, які з часом “віддаляють” її від споріднених наріч. Хоча, напевне, причиною появи будь-яких внутрішніх закономірностей є вплив інших (субстратних) мов.


Так, у прадавні часи в Європі були поширені численні мови, вплив яких і спричинив до нинішньої багатобарвної мовної картини. На розвиток грецької мови вплинули, зокрема, іллірійська (албанська) та етруська. На англійську – норманська та різні кельтські наріччя, на французьку – галльська, на російську – фінно-угорські мови, а також “староболгарська”. Фінно-угорський вплив у російській мові дав ослаблення ненаголошених голосних (зокрема акання: молоко – млаако), закріплення g на місці г, оглушення приголосних у кінці складу.


Вважається, що на певному етапі мовної еволюції, до утворення окремих слов’янських та балтійських мов, існувала балто-слов’янська єдність, оскільки ці мови мають величезну кількість спільних слів, морфем і навіть граматичних форм. Припускають, що спільні предки балтів і слов’ян населяли території від Північного Подніпров’я – до Балтійського моря. Проте внаслідок міграційних процесів ця єдність розпалася.


На мовному рівні це відбилося дивовижним чином: праслов’янська мова постає як окрема мова (а не балто-слов’янський діалект) з початком дії так званого закону відкритого складу. Праслов’яни отримали цей мовний закон, взаємодіючи з якимсь неіндоєвропейським народом, мова якого не терпіла поєднання кількох приголосних звуків. Суть його зводилася до того, що всі склади закінчувалися на голосний звук. Старі слова почали перебудовуватися так, що між приголосними вставлялися короткі голосні або голосні мінялися місцем із приголосними, кінцеві приголосні втрачалися або після них з’являлися короткі голосні. Так, “ал-ктіс” перетворився на “ло-ко-ті” (лікоть), “кор-вас” на “ко-ро-ва”, “ме-дус” на “ме-до” (мед), “ор-бі-ті” на “ро-би-ти” “драу-гас” на “дру-ги” (другий) тощо. Грубо кажучи, уявлення про “дослов’янський” мовний період дають балтійські мови, які не зачепив закон відкритого складу.


Звідки нам відомо про цей закон? Насамперед з найдавніших пам’яток слов’янської писемності (Х – ХІІ століття). Короткі голосні звуки позначалися на письмі літерами “ъ” (щось середнє між коротким “о” й “и”) та “ь” (короткий “і”). Традиція написання “ъ” в кінці слів після приголосних, яка перейшла в російську мову за київською традицією передачі церковнослов’янської, дожила аж до початку ХХ століття, хоча, звісно, ці голосні в російській ніколи не читалися.


Якою мовою розмовляли праслов’яни?


Ця мова проіснували з І тисячоліття до н.е. до середини І тисячоліття н.е. Звісно, не було якоїсь цілісної мови в сучасному розумінні цього слова, а тим більше її літературного варіанта. Ідеться про близькі діалекти, що характеризувалися спільними ознаками.


Праслов’янська мова, отримавши закон відкритого складу, звучала приблизно так: зе-ле-нъ ліє-съ шу-ми-тъ (читається “зе-ле-ни ліє-со шу-ми-то” – зелений ліс шумить); къ-де і-доун-тъ медъ-віє-дъ і влъ-къ? (читається “ко-де і-доу-то ме-до-віє-до і вли-ко? (де йдуть ведмідь і вовк?). Монотонно і рівномірно: тра-та-та-та... тра-та-та... тра-та-та... Наше сучасне вухо навряд би чи могло розпізнати в цьому потоці знайомі слова.


Деякі вчені вважають, що субстратною мовою для праслов’ян, котра “запустила” в дію закон відкритого складу, була неіндоєвропейська мова трипільців, які населяли теперішні українські землі (субстратна мова – поглинута мова, яка залишила в мові-переможниці фонетичні та інші сліди).


Саме вона не терпіла скупчень приголосних, склади в ній закінчувалися лише на голосні звуки. І саме від трипільців начебто дійшли до нас такі слова невідомого походження, що характеризуються відкритістю складів та строгим порядком звуків (приголосний – голосний), як мо-ги-ла, ко-би-ла та деякі інші. Мовляв, від трипільської мови українська – через посередництво інших мов та праслов’янських діалектів – успадкувала свою мелодику й деякі фонетичні особливості (наприклад чергування у–в, і–й, яке допомагає уникати немилозвучних збігів звуків).


На жаль, неможливо ні спростувати, ні підтвердити цю гіпотезу, оскільки якихось достовірних даних про мову трипільців (як, до речі, і скіфів) не збереглося. Водночас відомо, що субстрат на певній території (фонетичні та інші сліди переможеної мови) справді дуже живучий і може передаватися через кілька мовних “епох”, навіть через посередництво мов, які не дожили до наших днів.


Відносна єдність праслов’янських наріч проіснувала до V–VI століття нової ери. Де мешкали праслов’яни – достеменно не відомо. Вважається, що десь на північ від Чорного моря – у Подніпров’ї, Подунав’ї, у Карпатах чи між Віслою та Одером. У середині першого тисячоліття внаслідок бурхливих міграційних процесів праслов’янська єдність розпалася. Слов’яни заселили всю центральну Європу – від Середземного до Північного моря.


Відтоді почали формуватися прамови сучасних слов’янських мов. Точкою відліку творення нових мов став занепад закону відкритого складу. Такий само загадковий, як і його виникнення. Ми не знаємо, що спричинило цей занепад – черговий субстрат чи якийсь внутрішній закон мовної еволюції, який почав діяти ще в часи праслов’янської єдності. Проте в жодній слов’янській мові закон відкритого складу не вцілів. Хоча й залишив у кожній з них глибокі сліди. За великим рахунком, фонетичні та морфологічні відмінності між цими мовами зводяться до того, наскільки відмінними є рефлекси, зумовлені падінням відкритого складу, у кожній з мов.


Як з’явилися сучасні слов’янські мови?


Занепадав цей закон нерівномірно. В одних говірках наспівне вимовляння (“тра-та-та”) збереглося довше, в інших – фонетична “революція” відбулася швидше. У результаті праслов’янська мова дала три підгрупи діалектів: південнослов’янські (сучасні болгарська, сербська, хорватська, македонська, словенська та інші); західнослов’янські (польська, чеська, словацька тощо); східнослов’янські (сучасні українська, російська, білоруська). У давні часи кожна з підгруп являла собою численні говірки, що мали певні спільні риси, котрі відрізняли їх від інших підгруп. Ці говірки далеко не завжди збігаються з сучасним розподілом слов’янських мов та розселенням слов’ян. Велику роль у мовній еволюції в різні періоди відіграли процеси державотворення, взаємні впливи слов’янських наріч, а також чужомовні елементи.


Власне, розпад праслов’янської мовної єдності міг відбуватися таким чином. Спочатку територіально “відірвалися” від решти племен південні (балканські) слов’яни. Цим пояснюється те, що в їхніх говірках закон відкритого складу протримався найдовше – аж до ІХ–ХІІ століть.


У племен, що були пращурами східних та західних слов’ян, на відміну від балканських, у середині першого тисячоліття мова зазнала кардинальних змін. Занепад закону відкритого складу дав старт розвиткові нових європейських мов, чимало з, яких не дожили до нашого часу.


Носії праукраїнської мови становили собою розрізнені племена, кожне з яких розмовляло власним наріччям. Поляни розмовляли по-полянськи, деревляни – по-деревлянськи, сіверяни – по-сіверянськи, уличі й тиверці – по-своєму і т.д. Але всі ці наріччя мали однакові наслідки занепаду відкритого складу, тобто характеризувалися спільними рисами, які й зараз відрізняють українську мову від інших слов’янських мов.


Звідки нам відомо про те, як розмовляли в Україні в давні часи?


Існує двоє достеменних джерел наших сьогоднішніх знань про давньоукраїнські говірки. Перше – письмові пам’ятки, найдавніші з яких були написані в Х–ХІІ століттях. Однак, на жаль, записів тією мовою, якою розмовляли наші предки, не велося взагалі. Літературною мовою Києва була “староболгарська” (церковнослов’янська) мова, яка прийшла до нас із Балкан. Це мова, на яку в ІХ столітті Кирило й Мефодій переклали Біблію. Вона була незрозуміла східним слов’янам, оскільки зберегла давній закон відкритого складу. Зокрема, у ній звучали короткі голосні після приголосних звуків, що позначалися буквами “ъ” та “ь”. Проте в Києві ту мову поступово українізували: короткі звуки не читалися, а деякі голосні було замінено на свої – українські. Зокрема, носові голосні, які досі збереглися, скажімо в польській, вимовлялися як звичайні, “староболгарські” дифтонги (подвійні голосні) читалися на український манер. Кирило й Мефодій дуже б здивувалися, почувши “свою” мову в київській церкві.


Цікаво, що деякі вчені намагалися реконструювати так званий “древнерусский язык”, який начебто був спільний для всіх східних слов’ян, – спираючись на давні київські тексти. І виходило, що в Києві розмовляли ледве не “староболгарською” мовою, що, звичайно, аж ніяк не відповідало історичній правді.


Давні тексти можна використовувати для вивчення мови наших предків, але в дуже своєрідний спосіб. Що й зробив професор Іван Огієнко в першій половині ХХ століття. Він дослідив описки, помилки київських авторів та переписувачів, які мимоволі зазнавали впливу живої народної мови. Часом давні писарі “переробляли” слова та “староболгарські” граматичні форми навмисне – щоб було “зрозуміліше”.


Друге джерело наших знань – сучасні українські говірки, особливо ті, які довго залишалися ізольованими й зазнавали мало впливу. Наприклад, нащадки деревлян і досі населяють північ Житомирщини, а сіверян – північ Чернігівщини. У багатьох говірках збереглися давньоукраїнські фонетичні, граматичні, морфологічні форми, які збігаються з описками київських писарів та письменників.


У науковій літературі можна знайти інші дати занепаду коротких голосних у східних слов’ян – ХІІ – ХІІІ століття. Проте таке “подовження життя” закону відкритого складу навряд чи обґрунтоване.


Коли зародилася українська мова?


Відлік, напевне, можна розпочати з середини першого тисячоліття – коли зникли короткі голосні. Саме це спричинило появу власне українських мовних ознак – як, зрештою, й ознак більшості слов’янських мов. Перелік тих ознак, що відрізняли нашу прамову від інших мов, може виявитися занадто нудним для нефахівців. Ось лише деякі з них.


Давні українські говірки характеризувалися так званим повноголоссям: на місці південнослов’янських звукосполучень ра-, ла-, ре-, ле- у мові наших пращурів звучало -оро-, -оло-, -ере-, -еле-. Наприклад: солодкий (“староболгарською” – сладкий), полон (плен), середа (среда), морок (мрак) тощо. “Збіги” в болгарській та російській мовах пояснюються величезним впливом “староболгарської” на формування російської мови.


Болгарським (південнослов’янським) звукосполученням на початку кореня ра-, ла- відповідали східнослов’янські ро-, ло-: робота (работа), рости (расти), уловлюю (улавливаю). На місці типово болгарського звукосполучення -жд- українці мали -ж-: ворожнеча (вражда), кожен (каждый). Болгарським суфіксам -ащ-, -ющ- відповідали українські -ач-, -юч-: виючий (воющий), спопеляючий (испепеляющий).


Коли короткі голосні звуки занепали після дзвінких приголосних, у праукраїнських говірках ці приголосні продовжували вимовлятися дзвінко, як і нині (дуб, сніг, любов, кров). У польській розвинулося оглушення, у російській теж (дуп, снек, любофь, крофь).


Академік Потебня виявив, що зникнення коротких звуків (ъ та ь) подекуди “змусило” подовжити вимовляння попередніх голосних “о” та “е” у новому закритому складі, аби компенсувати “скорочення” слова. Так, сто-лъ (“сто-ло”) перетворився на “стіел” (кінцевий ъ зник, зате подовжився “внутрішній” голосний, перетворившись на подвійний звук – дифтонг). Але у формах, де після кінцевого приголосного йде голосний, старий звук не змінився: сто-лу, сто-ли. Мо-стъ (“мо-сто”) перетворився на міест, муест, міист тощо (залежно від говірки). Дифтонг з часом трансформувався в звичайний голосний. Тому в сучасній літературній мові “і” в закритому складі чергується з “о” й “е” – у відкритому (кіт – ко-та, попіл – по-пе-лу, ріг – ро-гу, міг – мо-же тощо). Хоча деякі українські говірки зберігають давні дифтонги у закритому складі (кіет, попіел, ріег).


Давні праслов’янські дифтонги, зокрема й у відмінкових закінченнях, які позначалися на письмі літерою “ять”, знайшли своє продовження в давньоукраїнській мові. В одних говірках вони збереглися досі, в інших трансформувалися в “і” (як і в літературній мові): ліес, на земліе, міех, біелий тощо. До речі, українці, знаючи свою мову, ніколи не плутали написання “ять” з “е” в дореволюційній російській орфографії. У деяких українських говірках давній дифтонг активно витіснявся голосним “і” (ліс, на землі, міх, білий), закріпившись у літературній мові.


Частина фонетичних та граматичних особливостей праслов’янської мови знайшла продовження в українських діалектах. Так, праукраїнська успадкувала давнє чергування к–ч, г–з, х–с (рука – руці, ріг – розі, муха – мусі), яке збереглося й у сучасній літературній мові. Здавна в нашій мові наявний кличний відмінок. У діалектах активною є давня форма “передмайбутнього" часу (буду брав), а також давні показники особи й числа в дієсловах минулого часу (я – ходивем, ми – ходилисьмо, ти – ходивесь, ви – ходилисте).


Опис усіх цих ознак займає цілі томи в академічній літературі...


Якою мовою розмовляли в Києві в доісторичні часи?


Звісно ж, не сучасною літературною мовою.


Будь-яка літературна мова є певною мірою штучна – вона виробляється письменниками, просвітителями, діячами культури в результаті переосмислення живої мови. Часто літературна мова є чужою, запозиченою, а подекуди й незрозумілою для неосвіченої частини населення. Так, в Україні з Х по ХVIII століття літературною мовою вважалася штучна – українізована “староболгарська” мова, якою написано більшість літературних пам’яток, зокрема “Ізборники Святослава”, “Слово о полку Ігоревім”, “Повість врем’яних літ”, твори Івана Вишенського, Григорія Сковороди тощо. Літературна мова не була застиглою: вона постійно розвивалася, змінювалася протягом століть, збагачувалася новою лексикою, граматика її спрощувалася. Ступінь українізації текстів залежав від освіченості та “вільнодумства” авторів (церква не схвалювала проникнення народної мови в письмо). Ця київська літературна мова, створена на основі “староболгарської”, зіграла величезну роль у формуванні російської мови.


Сучасна літературна мова була сформована на основі наддніпрянських говірок – спадкоємниць наріччя літописних полян (та, очевидно, антського союзу племен, відомого з іншомовних історичних джерел) – у першій половині ХІХ століття завдяки письменникам Котляревському, Гребінці, Квітці-Основ’яненку, а також Тарасові Шевченку.


Отже, до формування загальнонаціональної мови українці розмовляли різними українськими говірками, послуговуючись на письмі українізованою “староболгарською”.


У князівську добу в Києві розмовляли “загальнозрозумілою” для жителів стольного міста мовою (койне), яка була сформована на основі різних давньоукраїнських племінних говірок, головним чином полян. Ніхто ніколи її не чув, і в записах вона не збереглася. Але, знову ж таки, описки стародавніх літописців та переписувачів, а також сучасні українські діалекти дають уявлення про ту мову. Щоб уявити її, слід, напевне, “схрестити” граматику закарпатських говірок, де давні форми збереглися найкраще, чернігівські дифтонги на місці “ять” та сучасного “і” в закритому складі, особливості “глибокої” вимови голосних звуків у нинішніх жителів півдня Київщини, а також Черкащини й Полтавщини.


Чи зрозуміли б сучасні українці мову, якою розмовляли кияни, скажімо, в першій половині ХІІІ століття (до орди)?


Безперечно, так. Як на “сучасне” вухо, то звучала б вона наче своєрідне українське наріччя. Щось подібне до того, що ми чуємо в електричках, на базарах та будівельних майданчиках столиці.


Чи можна називати давню мову “українською”, якщо самого слова “Україна” не було?


Назвати мову можна як завгодно – суть від цього не міняється. Давні індоєвропейські племена теж свою мову “індоєвропейською” не називали…


Закони мовної еволюції жодним чином не залежать від назви мови, яку їй дають у різні періоди історії її носії чи сторонні люди.


Ми не знаємо, як іменували свою мову праслов’яни. Можливо, узагальненої назви не існувало взагалі. Так само нам не відомо, як називали своє наріччя східні слов’яни в доісторичну добу. Скоріш за все кожне плем’я мало свою самоназву і по-своєму називало свою говірку. Є припущення, що слов’яни йменували свою мову просто “своя”.


Слово “руська” щодо мови наших предків з’явилося відносно пізно. Цим словом спочатку позначали просту народну мову – на противагу писемній “слов’янській”. Пізніше “руська” протиставлялася “польській”, “московській”, а також неслов’янським мовам, якими розмовляли сусідні народи (у різні періоди – чудь, мурома, мещера, половці, татари, хазари, печеніги тощо). Українська мова називалася “руською” до ХVІІІ століття.


В українській мові чітко розділяються назви – руський і російський, на відміну від російською, де ці назви безпідставно плутаються.


Слово “Україна” з’явилося теж відносно пізно. У літописах воно зустрічається з ХІІ століття, отже, виникло кількома століттями раніше.


Як інші мови вплинули на формування української?


Українська мова належить до “архаїчних” мов за своїм словниковим складом та граматичним строєм (як, скажімо, литовська й ісландська). Більшість українських слів є успадкованими з індоєвропейської прамови, а також із праслов’янських наріч.


Чимало слів прийшло до нас від племен, що сусідували з нашими предками, вели з ними торгівлю, воювали тощо, – готів, греків, тюрків, угрів, римлян та ін. (корабель, миска, мак, козак, хата та ін.). В українській є також запозичення зі “староболгарської” (наприклад, область, благо, предок), польської (шпаргалка, забавний, шабля) та інших слов’янських. Проте жодна з цих мов не вплинула ні на граматику, ні на фонетику (звуковий стрій) мови. Міфи про польський вплив поширюють, як правило нефахівці, котрі мають дуже далеке уявлення як про польську, так і про українську мови, про спільне походження всіх слов’янських мов.


Українська постійно поповнюється за рахунок англійських, німецьких, французьких, італійських, іспанських слів, що є характерним для будь-якої європейської мови.


Коментарі:

Коментарі  

 
#5 bigfan 26.03.2008, 11:22
Тепер можна буде науково обґрунтувати свої переконання жителям, які розмовляють на новоболгарській , стосовно виникнення наших мов.
Цитата
 
 
#4 Boduk 24.03.2008, 10:53
Дуже цікаво! Коли читав, то постійно порівнював розбіжності між словами староболгарсько ї і "своєї". Незвичні слова, зате це історія. Але хотілось би поспілкуватись із своїм предком, перевірити, чи зрозуміли б ми один-одного. Думаю, що так :-) А ось тепер видно, звідки росіяни запозичили свою мову. Навіть майже нічого не видумували.
Цитата
 
 
#3 Holynka# 21.03.2008, 18:40
Гарна стаття.Тільки нажаль не всі можуть її прочитати :cry:
Цитата
 
 
#2 terry_usa 21.03.2008, 17:00
Вчора читав цю статтю на УНІАНі, хотів закинути лінк - а тут стаття вже на сайті! Оперативно! Цікава стаття.
Цитата
 
 
#1 Polaris 21.03.2008, 13:54
Стаття супер, прочитав із захопленням!
Цитата
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

 
Инфракрасная сауна в севастополе hotelhersones.ru.