В останню суботу в приміщенні музею театрального мистецтва відбулась цікава зустріч з мандрівниками Даною та Леонідом Кантерами і їх доцями. Завдяки цим людям, а також при активній допомозі Богдана Келічавого, гості цього вечора мали змогу подивитись цікавий фільм про подорож до Тібету. Зразу скажу, що гостей на цю зустріч прийшла несподівана кількість, що є ознакою того, що посиденьки за кавою в товаристві цікавих людей стає традиційною.
А тепер коротко про саму ідею подорожей з табуретом для тих, хто не мав змоги бути присутнім. Звісно, не важливо з чим мандрувати по світу, хоч з табуретом, хоч з шафою, хоч з газовим балоном. Просто цю річ, яка є називною в цих подорожах, потрібно занести до кінцевого місця призначення. У випадку наших гостей – це один з океанів. У нашій свідомості закарбувались певні неправдиві знання, що подорож – це фінансово затратна справа. І взагалі, краще і зрозуміліше для нас зробити якусь подібність євроремонту в хаті, чи купити якесь давно вбите нашими дорогами авто. Мандрувати – це поза нашими життєвими пріоритетами. Якщо вже і подорожувати, то виключно з опіки турфірм, які дуже люблять вміст ваших гаманців і пропонують мандрівки в ті місця, де вже горобці вміють говорити російською і часом українською мовами.
Але люди, які можуть плюнути на усі умовності нашого матеріального світу, який пожирає нас, вбиваючи усі наші дитячі мрії. Ці люди можуть відірвати свої дупи з диванів перед телевізорами і піти світ за очі, вивчаючи світ своїми очами. Згодіться, що рідко можна знайти людей, які можуть знехтувати устоями поведінки благочестивого громадянина. Саме за ці вдалі спроби порвати з сірими буднями можна стоячи аплодувати цим цікавим і рішучим людям.
Фільм, який мали змогу передивитись усі присутні на цій вечірці з приємним ароматом кави, якраз розказував про одну з багатьох подорожей «табурет очників» – від Китаю до Тибету. Причому фільм змонтовано в дуже цікавий спосіб – нема жодного перекладу з мов, які звучать у фільму, нема жодного авторського коментаря. Буду нечесним, якщо я не скажу, що один коментатор цього фільму таки був – це весела і безпосередня дочка мандрівників Магда. Цій дівчинці вдавалося своїми дитячими, але змістовними репліками доповнювати відеоряд. Була і ще зовсім маленька доня мандрівників з екзотичним іменем Патагонія (саме там ця дівчинка була народжена).
Усі бажаючі могли задавати питання, які виникли під час перегляду фільму. Саме питання додали мені оптимізму щодо майбутнього нашої країни. Не все так погано в нашому «королівстві». У багатьох було чітке розуміння того. Що наш дім не тільки Україна, не тільки Копичинці. Наш дім – планета, на якій мешкають люди різних віросповідань, які по суті є братніми і тотожними, люди, які користуються різними мовами, люди, які живуть у різних статках. Але об’єднує усіх людей тільки одне – прагнення жити щасливо. А щастя вимірюється не грошима, не квадратними метрами нерухомості, не кінськими силами автомобілів. Як казав один міфічний мислитель Козьма Прутков: Хочеш бути щасливим – будь ним!
Далі детально переказувати про цю зустріч нема сенсу, бо привілей почути і побачити все мали змогу лише присутні, у яких також ще не атрофувалась здатність вийти з тепленької хати на зустріч невідомо з ким.
Але нас в майбутньому (орієнтовно після свят) чекатимуть перегляди дальніших фільмів про дивні подорожі родини Кантерів і їх друзів. Один з фільмів розкаже про дуже довгий маршрут з Канади до південної точки Південної Америки мису Горн. Так що слідкуйте на Копичинецькому сайті за анонсом слідуючого перегляду фільму про мандри «табурет очників». To be continued…
