Копичинці - інформаційно-розважальний портал міста

Хто на сайті?

На даний момент 256 гостей на сайті

Реклама

Марія Лозинська: "Бути потрібною всупереч"

Спогади першої актриси західноукраїнського кіно Марії Лозинської. Пані Марія Лозинська (з дому Сафіян) народилася у священичій родині в маленькому містечку Копичинцях на Поділлі. У роки війни змушена була емігрувати до Німеччини, а потім до США.   

Увесь час свого перебування за кордоном вона разом з іншими українцями, що опинилися по війні за океаном, не покладаючи рук працювала на те, щоби створити острівець України в чужому краю. Можливо, в цьому їй найбільше допомагала та пам’ять дитинства і юності, коли пані Марія піднімала українську кооперацію, а крім того, знімалася у першому художньому фільмі, на який спромоглися українці у Львові заради промоції кооперативної справи.

Кооперація і кіно:
а чому ні?

Коли знімався фільм “Для добра і краси”, був 1936 рік. Фундатором цього фільму був “Центросоюз”, який знаходився у Львові. Ми творили тоді кооперацію і нам чудово виходило. У кожній місцевості ми мали свою крамницю, де торгували яйцями чи фасолею. То все йшло на експорт. Масло, приміром,ішло на цілу Європу і мало дуже добру опінію. Сюжет того фільму такий: хлопець-заводіяка б’ється десь на ярмарку, його закривавленого забирає справник, який на селі провадив кооперацію. Дочка справника доглядає за хворим, а той в неї закохується. Але вона не хоче його, бо каже, що він нічого не знає про українську кооперацію. А я, власне, грала ту дочку. Вона дає йому книги, він займається просвітою. Потім вони одружуються. В кінці фільму такий кадр: він читає книжку, а я до нього пригортаюся (власне цей кадр ми подаємо – М.С.). Але в тому фільмі було багато романтики, фольклору: дуже мальовничі сцени на ріці, коли перуть білизну, або коли хлопець оре кіньми і співає. А того хлопця грав Андрій Поліщук, який вчився у Львові на співака. А потім – українське весілля зі старими музиками, строями і т.д. У мене був чудесний вінок на голові. Пізніше той фільм крутили по всіх містечках і по селах, де були кооперативи.

Знімав фільм Юрко Дорош. Він був товаришем мого брата і приїхав до Копичинець припадково. Я тоді в Копичинцях якраз школу скінчила. Був шевченківський концерт, на якому я деклямувала. Йому сподобалося. Я була тоді молода ще і гарна. І він мені запропонував цю роль. Юрко був і режисером, і оператором. Пізніше сценарій написав Роман Купчинський і Василь Софронів-Левицький. То був ще не кольоровий, але вже озвучений фільм.

Страх перед ворогом

Я страшенно боялася большевиків. Коли вони вже йшли і доходили до Тернополя, я була в паніці. Бо ми вже їх мали в 39-му- 40-му році. Ми вже чекали на веранді, коли нас вивезуть. Завдяки жидам, нашим приятелям, нас не вивезли. Я була учителькою, але праці не дістала, бо за Польщі українцям тяжко було працю дістати. Тому працювала в кооперації. Большевики назганяли свою кооперацію, я там працювала і пережила всіх тих енкаведистів. Коли було проголошення Західно-Української держави у Львові, то був дуже світлий момент, було таке неймовірне відчуття. Тоді ми думали, що дійсно вже є Україна, але вийшло інакше. Я пережила німців, а як мали прийти большевики, чубарики, як ми їх називали, то я не могла чекати.

Невідомість

Ви їдете в невідоме, спакували валізки і їдете. Тернопіль вже здобували, отож до Львова дорога відтята. Ми їхали на Івано-Франківськ, на Бучач, на Монастириська, а пізніше на Лемківщину. Спочатку ми просили німаків, щоби брали нас на свої тягарові авта, і так їхали, а пізніше їхали поїздом з Романова на Лемківщині. Як ми перейшли з Лемківщини в Словаччину, то попали під партизанів, а там було багато комунізуючих словаків, і ми мусили тікати. Дуже багато наших розстріляли на Словаччині. Звідти наш Український комітет зорганізував авта і ми поїхали на Австрію. А нам треба було перейти табір у Штрасгофі, нас всіх перевіряли німці, тиф панував. В Інсбруку була Українська книгарня, де працював наш знайомий, – він зробив для нас вербування і так ми опинилися в Інсбруці. Війна скінчилася – і скінчилася німецька влада, надійшли американці.

Дорога за океан

Моя доня не мала ще року, як ми перепливали океан. Я дістала морську хворобу, завертання голови. Якось дісталися берега. А як ми приїхали до Нью-Йорку, то один комуніст зробив донос, що мій чоловік належить до терористичної організації. Там дуже було багато комуністів, за Рузвельта в Америці намножилося тих комуністів – щось страшного. Хоч то вже був Труман, але комуністів ще було багато. Нас відразу відправили на Острів Сліз і розмістили в військових кошарах, пізніше нам допомогли товариші.

Американці дуже добре ставилися до біженців. В Америці нами заопікувалася Американська харитативна організація, вони поробили для нас ці табори, бараки. Дісталися до тих бараків і чекали Божого змилування: хто нас прийме. Трохи прийняла Австралія, трохи Полуднева Америка чи Аргентина. А хто мав якісь знайомства в Америці, як мій чоловік, то лишався. Мій чоловік перейшов 4 роки кацету в Аушліці, в Польщі, за те, що був українським націоналістом.

Український провідник

Мій чоловік був у проводі націоналістів. У Мінхені ми якось пішли на прийняття до наших товаришів, і мене посадили поруч з непоказним на вигляд чоловіком. Він приставився якось невиразно, мабуть, що не казав, що він Бандера. Цілий вечір він бавився з дітьми, брав дітей на коліна, віршики їм розповідав, був дуже безпосередній і скромний. Як ми виходили, мій чоловік питає: чи ти знаєш, коло кого сиділа? Як мені сказав, що то Степан Бандера, я кажу: а ти чого мені не сказав. А пізніше я його ще зустрічала. Він був дуже скромний, нічого з себе не робив, не позував, як то люди люблять позувати. Я маю дуже позитивне вражіння.

Виховання українського духу

Син народився вже в Америці. Оселилися в Нью-Йорку, пішли на тяжку роботу, треба було жити. Діти підростали, їм треба було дати відповідну освіту. Правда, діти дуже хотіли вчитися. Як є біда, то і діти вчаться – то є факт. Вони дуже гарно вчилися, стипендії діставали в школі.

Ми старалися задержати наші традиції, мову. Мій син у першій клясі (а викладова мова була англійська), як я питалася його, що нині було в школі, то казав: я не чув. А то значить, що він не розумів, але до року він уже навчився. Але те, що він у дитинстві засвоїв рідну мову, то до смерті не забуде. Ми хотіли, щоб діти проводили вакації у таборах, створили “Пласт”, СУМ. Однаково, чи там, чи там старалися прищепити дітям і мову, і патріотичне почуття. І тому ми творили на літо такі оселі: одна оселя пластова, а одна оселя – СУМу. Пізніше підростали і дуже багато поженилися українці з українками через те, що разом ходили на табори.

Мій син, Аскольд Лозинський, зараз має адвокатську канцелярію, а окрім того, є головою чи президентом цілої української діаспори. Донедавна був головою УКК, а минулого року в Торонто його вибрали президентом на цілу нашу діаспору. Тепер до тої західної діаспори долучилася східна, Балтійські країни. Він постійно їздить: в Казахстані був, в Узбекистані, в Москві...

В обороні чотирьох свобод

Трохи була відлига, як був Хрущов, а по Хрущові знов почалися процеси над політв’язнями. Ми належали з чоловіком до Організації українських націоналістів, так званих бандерівців, і постановили якось помагати нашим політв’язням. Створили таку організацію, яка називалася Оборона чотирьох свобід України: свободи слова, совісті, оборона від злиднів, оборона від страху. Та організація постала в 67-му році.

Ми висилали анонімно пакунки не як організація, а як приватні люди. То була окрема ділянка нашої роботи. Робили маніфестації під Совєтською амбасадою, вимагали чи звільнення, чи захисту прав, аж до голодівки. Мій Аскольд цілий тиждень голодував, намет мав під совєтською амбасадою (мав тоді 17 років). Робився якийсь шум, американці звертали увагу, як ми зібрали якихось 10 тис. підписів від українців, посилали їх до Об’єднаних Націй. Ми вже були американськими громадянами і з нами вже трохи числилися. Їм кожен голос на виборах потрібен.

Нова діаспора

Вона не є добра, та діаспора. Вони не хочуть включатися в наше життя. Вони не знають громадського життя, як ми. Ми цілий день працювали, а на вечір сходилися і творили наші організації і наші товариства. Ми будували церкву. Ми будували школу, ми творили українські суботні школи. Вони нічого не хочуть дати. Вони кажуть: ми приїхали, ви нам маєте дати. Між ними є порядні і навіть дуже гарні люди, а більшість страшенно матеріалістична. Їх діти скорше починають говорити по-англійськи, як наші внуки.

Україна ідеальна

Я виховала дітей ідеалістично. Я все дуже ідеалізувала Україну, я їм розповідала про Україну, як про рай на землі: люди ідеальні, все чудове. З юних літ запам’яталися самі позитиви, негативи якось затерлися, а ностальгія за рідним краєм зробила те, що я пам’ятала тільки добре: український народ такий і такий, все ідеальне. А пізніше, між іншим, діти, відвідавши Україну, казали мені: мамо, то не є все таке ідеальне, як мама нам розповідали.

Перший приїзд на Україну

Я дуже зворушена була. Страшенно. Як я їхала поїздом з Чопа через Карпати, то була страшенно зворушена тим краєвидом за вікном, а як висіла з поїзда у Львові, то сплакалася. То був дев’ятдесятий рік. Сорок шість років я не бачила своєї батьківщини. Це вже сьомий мій приїзд на Україну. Я не знаю, чи ще приїду, може, це вже останній раз.

Розчарування

Мені так прикро. Не раз я дуже багато переживаю, не раз цілу ніч не сплю. Перечитаю про ті всі речі, які тут діються, і дуже переживаю. Мої діти сваряться: мамо, не переживай так, бо атак серця дістанеш. То є дуже прикро, бо чоловік вірив, а не така Україна стала, як ми думали. Цілком ні. Страшне розчарування. Але що зробиш: ми помагаємо, як можемо.

Україна реальна

Як ми добровільно відсилаємо в Україну речі, ліки пенсіонерам кораблем, то воно все затримується в Одесі. Останнього разу, коли в Донецьку була аварія на шахті і загинуло щось 80 людей, ми вислали цілий контейнер, величезний, як вагон: і харчі, і одяг. То пограничники затримали цей вантаж через якісь зміни в документах аж на три місяці. Бо за той час, як ішов вантаж, змінилися закони.

Коли засудили молодих українських патріотів у Києві за напад на комуністичний штаб, об’єднання жінок “Оборона чотирьох свобід України” написало листа до президента Кучми і копію надіслала до прем’єра і голови Верховної Ради у справі того, як вони могли їх три місяці тримати у в’язниці і взагалі трактувати як злочинців. Зробити з того злочин, що вони той прапор здіймили? Ми сказали, що судити треба комуністів, які є спадкоємцями тої комуністичної партії, – то над ними треба Нюрнберзький процес робити, а не над патріотами українськими. Відповіді не отримали. Взагалі.

Джерело:
POSTUP/BRAMA - Бути потрібною всупереч

Інше по темі:
Для добра і краси


Коментарі:

Коментарі  

 
#3 capitan 07.11.2007, 16:53
:cry: Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
Бо знайте: ще не вмерла Україна,-
I не умре!
Цитата
 
 
#2 Pashko 07.11.2007, 15:03
Хотілось би поспілкуватись з цією талановитою людиною. Але для цього потібно поїхати в США
Цитата
 
 
#1 Тризуб 07.11.2007, 14:28
Дуже гарна стаття... І правопис супер )
Цитата
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити