Розкриваючи у своїй творчості найпотаємніші сторони людської особистості, шукають підхід до публіки учасники одного з найбільш самобутніх театральних колективів Тернополя – драматичного театру-студії «Сузір’я». І, варто зауважити, це їм успішно вдається впродовж ось уже дванадцяти років.
Костюми, декорації – за власні кошти
Людей різних професій об’єднав у «Сузір’я» Орест Савка — відомий режисер, заслужений діяч мистецтв України, який усе своє життя присвятив розвитку аматорського театрального мистецтва. У 1965 році він – тоді молодий, амбітний – залишив професійну акторську кар’єру і переїхав з Тернополя у містечко Копичинці, щоб створити свій театр. Байдуже, що аматорський. Його спектаклі стали явищем у культурному житті всієї України. Копичинський народний драматичний театр гастролював у Білорусі, Польщі, про нього писала варшавська преса і говорило американське радіо «Свобода».
Сцена для Ореста Савки завжди була творчою лабораторією. Цього дотримується і в «Сузір’ї». Коли йому казали, що в Тернополі вже є театри і ще один відкривати не варто, відповідав: театрів ніколи не буває забагато, і кожен завжди знайде свого глядача. Чимало міст Європи мають десятки таких колективів, різних калібрів і на різні смаки.
– Без театру не може існувати світ, – зауважує Орест Іванович. – Скільки повторювали: театр витіснять кіно, телебачення. Але вони не можуть замінити людську душу, живе спілкування, які є в храмі Мельпомени. Люди тут змінюються. Це дивовижне мистецтво, яке вабить і зачаровує, хвилює і провокує, примушує сміятись і плакати, співпереживати і дивуватися… І для Тернополя двох театрів – нинішніх професійних обласного драматичного та театру актора і ляльки – насправді замало. Повинні з’являтися нові цікаві проекти, різні за художніми напрямками, до того ж, у місті є акторський курс. Це анітрохи не завадить нашим класичним театрам-суверенам. Навпаки, розвиватиме любов до цього жанру.
У Європі різноманітні «маленькі» сценічні колективи живуть і виживають по-різному. Вони перебувають на утриманні держави, муніципалітетів, меценатів, добродійних фондів тощо. «Сузір’я» державної підтримки не має. Але, мабуть, така доля усіх подібних театрів в Україні. А спонсори чи меценати зазвичай відгукуються лише на гучні комерційні проекти, які часто не мають жодного стосунку до мистецтва. Тож театр існує винятково за рахунок продажу квитків. Не маючи власного приміщення, виступає на орендованих сценічних майданчиках. Костюми для вистав, декорації колектив шиє за власні кошти.
І аматори, і професійні актори
З Орестом Савкою ми зустрілися у невеликому кабінеті історико-меморіального музею політичних в’язнів у Тернополі. Режисер працює тут старшим науковим співробітником. Театр-студія «Сузір’я» знайшов у музеї тимчасовий прихисток.
– Завдяки підтримці та розумінню директора Інституту національного відродження імені І.Герети Анатолія Вихруща та Управи міської організації “Спілка української молоді в Україні” для репетицій віднедавна маємо більший зал, – із вдячністю розповідає Орест Іванович. – Звісно, хотілося б отримати постійний притулок, де можна було б зберігати той же театральний реманент, бо він руйнується від сирості, постійних перевезень. З іншого боку, завдяки таким умовам ми дуже мобільні. Виступати на відкритих майданчиках, у районах для нас не проблема.
Сьогодні навколо «Сузір’я» вже утворилося тісне коло людей, які після роботи поспішають сюди на репетиції. Нині у колективі близько тридцяти учасників. Вони різні за віком. Є школярі, студенти, пенсіонери. Багато з них зовсім не творчих професій, хоч буває навпаки. Наприклад, у двох виставах задіяний заслужений артист України, актор Тернопільського драматичного театру ім. Т.Шевченка Богдан Стецько. Грають і його колеги Віталій Луговий, Роман Демчук… Тут у них є можливість зіграти ті ролі, які, можливо, вони ніколи б не втілили на сцені у своєму театрі.
Талант, працездатність і любов
Орест Савка зауважує, що є три постулати, які мають бути у театрального митця: талант, працездатність і любов. Саме остання об’єднує усіх, хто причетний до «Сузір’я». Поки ми спілкувалися з Орестом Івановичем, прийшли інші учасники колективу. Володимир Якубовський – великий ентузіаст, головний художник Тернопільського театру актора і ляльки – відповідає у «Сузір’ї» за сценографію. Хоча в одній з постановок виступив у незвичній для себе ролі актора. Він розповідає, що у «Сузір’я» приходить із великим задоволенням.
– Кажуть, що це самодіяльний колектив, але насправді ми театр любителів, – зауважує Володимир Якубовський. – Тобто колектив людей, які просто люблять це мистецтво. Вистави готуємо разом: шукаємо матеріали, малюємо, треба – свої кошти приносимо.
Більшість учасників приходять у «Сузір’я» за покликом душі. Богдан Маюк – завідувач кафедри Тернопільського музичного училища – втілив тут мрію дитинства.
– Я завжди хотів грати на сцені, – зізнається він. – Ще зі студентських років не пропускав жодної прем’єри в Тернополі. Зберігаю програмки, квитки з вистав, які відвідував у Москві, Петербурзі…
– У моєму житті театр відіграє надзвичайно важливу роль, – приєднується до розмови випускниця Тернопільського педуніверситету Таня Станько. – Коли виходиш і бачиш щирі погляди, коли глядачі дарують квіти – емоції переповнюють.
– Театр мені дає життя, – доповнює розмову виконавиця ролей Наталія Кос. – Я уже на пенсії, працюю в місцевому училищі. Тепер не боюся залишитися без роботи, бо я знаю – у мене є театр.
Зерно добра є у кожному
Майбутні актори приходять в «Сузір’я» після вистав, а когось приводять знайомі. Так само знаходять театр і шанувальники. Глядач, який іде в «Сузір’я», – вдумлива людина, що не шукає лише розваг. Людина, котра потребує справжнього спілкування, емоцій і почуттів. Діапазон аудиторії цього театру досить широкий. Від школярів, студентів до батьків з дітьми і бабусів з дідусями.
Аби залучити якомога більше глядачів, у «Сузір’ї» з особливою увагою ставляться до формування репертуару. Родзинка театру – пошуковий, відкритий характер творчості, що залучає до діалогу. Тут ставлять п’єси не лише цікаві, а актуальні, адекватні духу епохи. Змушуючи замислитися про вічне, вистави «Сузір’я» водночас ні на мить не дають засумніватися в тому, яке століття надворі.
Із теплотою сприйняли глядачі нові постановки театру: притчу про рабство і волю (вистава «Езоп» Гільєрме Фігерейдо), захоплюючу музичну феєрію («Попелюшка» Антоніо Спадеккіа). А недавно «Сузір’я» потішило тернополян прем’єрою вистави драматурга Богдана Мельничука «Актор і блазні» про сучасну бездушність на грані жорстокості. До речі, декорації у цій п’єсі – тернопільські. Один із епізодів переносить нас на стометрівку біля скульптурної композиції «Випадкова зустріч». Хто не пам’ятає, це металева фігурка жінки, яка сидить на лавочці. За задумом автора – відомого американського майстра Стюарта Джонсона, який подарував композицію Тернополю – поруч з вишуканою пані була її подруга. Але невдовзі одну з «металевих жінок» поцупили невідомі злодії…
– П’єса Богдана Мельничука актуальна, сучасна, – каже Орест Савка. – Мені хотілося показати оту черствість, яка з’являється в нас. Одні живуть дуже погано, інші – надто розкішно. І ті, що потонули у розкошах, через свої маєтки та жадобу збагачення, черствіють душею.
Одній із героїнь п’єси належать слова: «Ті, що в кабінетах, таких, як ми, не бажають слухати. Для них найліпший звук не голос людини, а шелест купюр».
Прикро, але посадовці рідко приходять на спектаклі. Хочеться сподіватися, що ситуація зміниться. Театр переконує нас у тому, що зерно добра залишається в кожному. Воно повинно ставати більшим. Ми маємо бути добрішими, людянішими, щирішими.
У театру-студії «Сузір’я» – багато планів. Орест Савка мріє, щоб у цього колективу було майбутнє, у тому числі – й місце для репетицій та виступів…
Антоніна БРИК
Джерело: Газета "Свобода"
Спонсор допису: Бажаєте гарно та смачно пообідати чи повечеряти? Замовляйте пицца королев, котра дуже смачна і вам сподобається
