Всередині щось здавлюється, зменшується чи, навпаки, набуває безмежності або ж прогризає незрозумілість. І тоді все стає ще більш неясним, нездоровим чи просто хворобливим.

Так, як і всі наші нещасні органи, котрі ми доводимо до такого стану своєю байдужістю. Щось тисне в грудях. Я не знаю. Не розумію. Не можу. Забагато думок. І жодної чіткої. Але про що? Не ясно. Морозить…
Ніч нагло втискається в тіло. Може – це вона заставляє сприймати цю пусту плутанину.

Лежиш, як покійник в гробі, і лише тоді відкриваються ще незрозумілі почуття за прозорою заслінкою. Ти мрієш?
Ні, лише намагаєшся вивести для себе поняття – що таке мріяти і як це так? Але це не те. Тебе наче сотня кулаків придавлює до старого дивану і впиваються тобі в ту жалюгідну душу…

Трусить…
Душа наче щойно прилетіла із кладовища, де, можливо, і твої предки поховані. Давно…
Далеко…
Тіло немов струмом пробиває і водночас воно безпомічно відпочиває, ніби бачить перед собою ту пустоту, ту шалену пустоту…
Чи вмієш ти взагалі думати?

Мабуть, НІ. Адже коли ти думаєш, то це має хоч на щось опиратись чи чогось стосуватися. А це – лише дика пустота(я знаю, ти пам’ятаєш, що мені затишно в пустоті…)
Забувається усе. Переповнює незрозумілість і прагнення усвідомлення. А ще…
Хочеться плакати.
Безмежно довго.
Квітчастими сльозами.

Завжди кажеш ти
при зустрічі мені.
Я вдивляюсь в
чарівні очі твої .
Ти пиаєш: чи
взаємне кохання.
А я мовчу на твеє запитання.
Тоді в полі ніжно цвів мак.
І зараз кажу тобі "так!"
Так, взаємнв любов ота,
що заберала нас
з тобою в небеса.
Як добре мені поруч з тобою.
Цілувати твої ніжні губи.
Такого кохання в мене не було,
серце враз весною зацвіло.
Сказати можу одне,
кохання наше не вмре.
Так, взаємне, палке
і вічне, серцю дороге.
Ніжне сказала "Так",
коли в полі цвів мак

Сьогодні як тебе побачила
відчула, спокійно серце бе`ється.
І тоді я зрозіміла, моя "любов" пройшла,
чому, не знаю і сама.
Ще вчора я тебе чекала,
побачить так хотіла,
вірші тобі писла, сильно так кохала.
Чому ця пристрасть скоро так пройшла,
побути разом вона нам не дала.
Відштовхнула тебе від мене
далеко й назавжди,
що мені робити, куди тепер ідти.
мовчить уперте серце,
без тривоги тихо б’ється.
Ось що воно знало, про розлуку нашу щось мені казало.
А я його не зрозуміла, думала від щастя.
Так собі, кохала, зустрічі з тобою цілий час чекала.
Хотяла обійняти, тебе поцілувати,
як день пройшов хотіла розказати.
Не подарує доля зустрічі нам більше,
як добре було нам тоді. Разом ми гуляли,
ти квіти дарував, про любов казав, і ніжно обіймав.
І так палко мене ти цілував.
Тепер не знаю що мені робити.
Чому так сталося, як без тебе жити.
Довго так любов свою шукала,
через випробування всі разом ми пройшли.
І в один день я все згубила.
Тобі ще не скажу, не хочу руйнувати те,
що строїли всі оці роки.
млжливо змажу все назад я повернути.
Тебе не відпущу, я старатись буду,
усе я збережу.
Але без тебе так спокійно серцю.
Чому воно мовчить і більше не страждає,
по тобі не скучає. Але я не розіб’ю все те що у нас є.

Спонсор допису: Вам подобається лірика та жіночі посиденьки? Тоді вам точно сподобається Женский форум, де можна поговорити про все

У нас з тобою все було добре,
лилися слова про кохання.
Я знала, у нас мить ця була остання.
Разом проводжали ми захід
і зустрічали зорю, слухали лісову тишину.
Не судилось бути нам разом,
тихо шепнув меня вітер.
Він тебе в мене забрав, тій іншій вітдав.
Тоді ти мовчав, нічого йому не сказав.
І тією мисячною порою, вона одна зараз з тобою.
Її ти обіймаєш, кажеш що кохаеш.
але ще недавно так мені казав слова оті,
оті слова одні, ніжні й дорогі.
Завжди тобі я вірила, в очах твоїх тонула.
Про губи твої мріяла, коли далеко була.
Що такого є у ній, ніжність і краса?
чого немає у мені? Найди слова оті.
Щоб пояснить розлуку. Де ділась та краса,
що ти мені казав. Про світ кохання, мрій,
чому ти їх забув? Кажеш їй одній.
Чому? Чому? Не знаю.
Її я проклинаю за свою самотність,
за те що відібрала все чим я жила.
Усе, усе забрала, забрала і пішла.
Все чим я жила – це ти, твої очі доброти.
Але неназавжди, твої губи ніжні тепер холодні й крижані.
От і все сказала, і серцю полекшало. Але розум пам`ятає
ті прекрасні миті, їх так багато було в нас тоді.
Тепер не ображаюсь, тебе я відпускаю…….прощавай

Хто між нами?
Він добрий чи злий?
Невже це час,
Над яким ми не маємо влади,
який не повернеться до нас?
Благаю, не дивлячись на це,
Не бійся любити!
Просто відкрийся мені,
Як ще одна непрочитана книга.
Я вивчатиму тебе до кожної деталі,
До кожної родимки, до кожної поганої звички.
Я вивчу тебе напам’ять, знатиму все до дна…
Але навіщо ми разом?
Для чого ти мені? Ще одна забавка?
Навіщо я тобі докучатиму?
Терзатиму твої думки, почуття, переживання.
Це ж тобі зовсім не потрібно.
Наскільки я знаю, то ти прагнеш спокою,
Так само, як і я чи будь-хто інший у цю важку осінь.
Ми, наче, всі з одного пластиліну зліплені.
Чи куплені, мов іграшки, в одному магазині.
А може, ми­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­ – просто зорі, що мешкаєм в одному небі.
Чому так важко усвідомити – у чому ми подібні?
Ще один нерозв’язаний ребус,
Ще один недописаний вірш,
Ще одна втрачена ілюзія,
Ще одна МОЯ ЛЮБОВ…

Спонсор допису: Для вас все интересное – новые диеты Вы всегда узнаете на блоге для милых женщин OnlyStyles.Ru.

всміхається так лагідно вона
ця дівчина, неначе дивний сон.
зайшла на чай. прийшла весна.
ми заспівали з нею в унісон.

всміхається так лагідно вона
здіймаються повіки в небо.
пасма волосся. мої слова.
вона прекрасна. чи для тебе?

всміхається так лагідно вона
ці стиглі губи, мов гаряча лава
печуть мене. згораю весь до тла.
спасибі, доле, що ти її послала.

всміхається так лагідно вона
сльоза скотилася додолу
ввібрав у жменю. рука моя
сховала сльози всі. додому.

іти?нехочу.зачекай.
ще може кави? знову чай?

Люблю тебе.

                          ???

Сльози прощання.

                     Не йди…

І я тебе, моє кохання.

Зе енд.

І ще раз пуста квартира…

Лиш ти милуєшся досхочу своєю тінню, що нікуди не втікає. А навпаки – заставляє тебе сидіти на одному місці. І їй абсолютно байдуже, що холодно на підлозі чи нездорово дивитись в одну точку. Мабуть – це самотність, котра пронизує до сліз твої втомлені очі.

А можливо – просто дощ… Такий закоханий у мене, що ладен шибку розбити, аби змочити мою, слабо заплетену, косу. Щоб освіжити моє тіло і змити з нього увесь бруд. Чи просто цілувати його до тих пір, поки десь там не закінчиться вода. Ти будеш зі мною сам на сам і довго плакатимеш нестримними слізьми.
А може, просто ти обернешся й підеш? Й залишиш сонцю мою душу? Але цього ніяк я не бажаю. Я хочу тебе, доще! Щоб вилікував мене від усього. Бо вже ж дістали ті хронічні гайморити, тунзиліти чи як воно там ще зоветься?

Й крім цього, заспокій мене і викинь. Кудись, де не буде людей. Туди, де я лежатиму, мов лялька й спостерігатиму за плином часу. І буде Осінь. Зима. А я лиш плакатиму. Й помиратиму через нестачу води в тілі…

І на кінець – мене не стане. А це все завдяки тобі! Ти ж не прийшов на порятунок. А я чекала. Безмежно довго. Але померла. І коли впала на брудний асфальт остання моя сльоза, саме тоді, разом із вилетіла і душа. Спасибі за те, що по смерті ти прийшов. Очистив старий асфальт, приніс людям радість чи нещастя (як кому?). Але пам’ятай, для мене ти завжди був порятунком. Щоправда – ти спізнився. Чи то я не дочекалась? Просто не стало сил від пустоти в квартирі. Й заснула…

Чи Ви хочете у НАТО?

Це ж рятунок наш від катів,

Світ врятує від Росії,

Будем жити в Україні¹! 

Щоб туди вступити,

Яню² треба збити³,

І потім заживемо,

В ЄС ми увійдемо. 

¹ В такій Україні, в якій ми мріємо жити.

² Янукович

³ Скинути