Була неділя.

До вечора, до тої миті, коли мене ждатиме дике, як сарна? дівча біля входу у скверик неподалік кінотеатру «Україна» (квитки на фільм «Ісус», що набув широкого розголосу вже у кишені) ще було трохи часу. Із цим худеньким, вугластим, правда, гінким дівчиськом з янгольськими оченятами зустрічався не один раз недалеко від будинку сестри, де вона мешкала після заміжжя, і куди я частенько навідувався в гості, не звертаючи жодної уваги. І от, усього за зиму, мов барвистий метелик з сірого кокона, вилузалось з цієї юнки щось достоту досконале, у моїй розбурханій уяві, наче принцеса зійшла зі сторінок казок і поселилась у цьому мікрорайоні міста.

Я, коли вгледів це перевтілене диво, аж рота розкрив: що з людьми витворяє час! Втратив сон і апетит. Став учащати до сестри, ледь не кожного дня, аж поки не познайомився. Звати її — Зореслава. І ось ми вже кілька днів зустрічаємося, сидимо на лавочці у палісаднику неподалік під’їзду її будиночку й усе. Далі наші взаємини ні на крок.

«Яким би чином приручити оту дику сарну, аби для початку, хоч вдалося поцілувати її», — лежу на канапі і мізкую.

— І чого би я ото ламався? Та коби я був дівчиною то сам цілувався до не схочу…

Мої думки сповільнюють лет, повіки робляться важкими і я заплющую очі… Засинаючи я відчув як у мене наповнюються груди, а я поступово перетворююсь у дівчину. З такої придибенції я лише посміхнувся і поринув у небуття.

З думкою, що проспав, я рвучко схопився і сів на краю постелі. І зразу відчув якусь незручність. Щось важке й туге муляло в грудях. Я звівся на ноги, підійшов до дзеркала, зняв майку й отетерів: на мене дивилась досить-таки симпатична дівчина, у якої двома конусами стриміли пругкі перса.

— Матінко моя! — ступив я крок назад і повалився на стілець. — А то за що така кара?

Це ж учора довго й нудно канючив писка, а тепер маєш — сам став дівчиною!

«Та це, мабуть, сниться!» — втішаюсь, знову підводжусь на ноги, протираю очі й з тривогою глипаю у дзеркало. Жодних змін. Тоді щипаю себе за тверду, як каміньчик, грудь і ледь не присідаю від болю. Ні, це — не сон! Я пропав. І як же тепер вийду на вулицю? Що буде з моєю Зореславою? Це ж миттю хтось перехопить.

— За які ж гріхи така напасть? — серед тиші кімнати чистого срібла джерельного струмочка пролунав голосок.

«А голос, нівроку!» — констатую, направляюсь до шафи. Там, де ще вчора висів мій костюм, нині — лише дівочі зодяганки.

Я ще раз озирнувся на дзеркало й зрозумів: мене вже нема! Вірніше я є, мій дух, мої помисли живуть у мені та тільки в оболонці дівчини. Рад не рад — одягаю перше плаття, яке попало під руку, відзначаю про себе, що їй, тобто мені, воно личить і з тривогою переступаю поріг кухні. Цікаво, що ж мати скаже на таку придибенцію?

Та вона вгледівши мене, приязно усміхнулась і запитала.

—Ти куди оце, Михайлинко, зібралася? У кіно ще рано… «Ти диви, — вразила думка… Її зовсім не дивує те, що я з Михайла перетворився на Михайлинку!!!»

— Та йду, матусю, — і я тільки язик повернув на таку ніжність, — трохи… прогуляюся. — У голові, мов на екрані дисплея, спалахнуло «прошвирнутися», однак якийсь внутрішній комп’ютер виправив цей суржик.

Сонце вагалося: чи ще йому світити трохи, чи продершись у щілину поміж двома висотними будинками, забратись на спочинок. Упоперек вулиці простяглися довгі тіні й у величезних вікнах третього поверху універмагу хтось почав розвішувати рожеві полотнища.

За звичкою прилип на хвилю поглядом до постатей кількох голоногих дівчаток, що, вивірчуючи задками, прогулювались у пошуках пригод, і сміливо закрокував тротуаром. Під час ходьби під сукенку залітав легкий легіт, а мені здавалося, що я ото ступаю вулицею без своїх улюблених джинсів…

Раптом позаду мене пригальмувало авто й рудий, з вузенькими вусиками парубійко, пропонує комусь.

— Сідай, дівчино, підвеземо.

Я оглянувся, але поблизу не було ніякої дівчини й тоді дотумкав, що це звертаються до мене.

— Ні, дякую, я пішечки.

Авто проїхало кілька метрів уперед, потім знову зупинилося, і з нього випхався на тротуар дженджик, загородив дорогу й схопив мене за руку.

— Ну, сідай, чого ламаєшся?

—Алло, паря! — у мені закипіло хлопчаче обурення. — Ану відпусти руку, а то щоб ноги не протягнув!

— Ти що, психічка?! — блимає жовтими зубами з-за керма рудий водій.

— Облиш її, Максе…

—Ну і котись ти, знаєш куди… — авто хряпнуло дверцятами, фуркнуло синім димком і помчалось вздовж бульвару. Я озирнувся. Здається ніхто не помітив цієї сценки.

«Ну й життя пішло! — зітхнув я уже вкотре і попрямував далі.

Можливо, це трохи сентиментально, але я люблю своє місто: молоде і красиве з його безліччю квітів, зелені, зі сквериками, парками, кінотеатрами, барами та кафе. Особливо люблю я посидіти дорогою зі школи у затишному кафе, що на вулиці Січових Стрільців у самому центрі. Тут завжди можна зазнайомитись з якоюсь чорненькою симпатюлькою і домовитись прошвендятись вечірнім містом, а чи посидіти на «яйцях» біля драматичного театру, спостерігаючи за людом на майдані. Ой! Ви ж не знаєте, що то за «яйця»? Це такі великі мармурові кулі, що стоять з обох боків парадного входу. Тут, перед театром, збирається уся міська аристократія, і відбуваються усі великі і малі діла: тигриці вечірнього міста набитим оком випольовують новачків, продають свій товар «бізнесмени» від коноплі та маку, укладаються угоди на «блатхату» чи «ромашку», словом, продається і купується все, що є ходовим у компаніях моїх ровесників…

Знайомими сходинками підіймаюсь до кафе, ловлю масний погляд вусатого бармена, й дивуюсь, чого це він витріщився на мене, як баран на нові ворота, адже я тут не вперше і моя фізія йому знайома, аж поки не згадую, що я вже не Михайло.

— Михайлинко, до нас, сюди! — гукають якісь дівчата. — Ну, як ти себе почуваєш? Як учора провела ніч? — заторохтіли.

«Виходить існує у світі якась реальна Михайлина, — думаю сідаючи до столика, — що знайома з цими, на парубоцький погляд, навіть досить таки гарненькими дівчатами. Та що там знайома — близька подруга, й, мабуть, однодумця? А що коли… — від такої здогадки під серце вдарила холоднеча, —…коли ота Михайлинка , перетворилась на Михайла, тобто у мене? Ще й у кіно сьогодні піде з моєю Зореславою…

— Я? — перепитую, проганяючи холодну здогадку. — Нормально… — тягну ухильно, бо звідки мені знати, як я провів, вірніше, провела вчорашній вечір?… Не здоровилось, правда, трохи, то вбухала весь вечір перед «теликом»…

— А ми кльово відпочили вчора! — блимає синіми очима і грає млинками вій вродлива дівчина. — Підчепили кльових мужиків… Отут у кафе… Вони мали з собою смагу, все підливали та й підливали у каву… Кайф, скажу тобі, був справжній! Потім принесли ще…

— Коли настала пора закривати кабак, — встряває у розмову її подруга — також, як на мій хлопчачий смак, досить таки гарненька дівчина з вузенькими плечиками, високим бюстом, з тонким станом і решетоподібними стегнами. — Вітя і Славік запросили нас ще до себе на хату… А нам що — їхати, то їхати! Тільки вискочили, зразу зловили тачку і попливли… А як завалили на хату — сила! Напівсутінки, скажена музика, ром, шампанське… Словом, через годину вже всі були косими… — вона змовкла, поглянула кудись поперед себе у бік шинквасу чи вхідних дверей, завішаних дерев’яними торочками, й сьорбнула кави.

—А що було далі? — мене це навіть дуже заінтригувало, адже в душі залишився хлопцем і такі пікантні подробиці почути з вуст прекрасної половини навряд чи комусь ще випаде.

— А що мало бути, — сміється Ілона. — Коли всі окосіли, глянули ми на годинника — третя ночі! Куди подінешся? Залишилися ночувати. Славік з Людкою зникли в сусідній кімнаті, а Віталик — зі мною.

— Ой, Ілоночко, яка ти гарненька, яка симпатюлечка, — почав розводити кисіль, мабуть, з недосвідчених, або совістливий… Тоді я платтячко з себе — фіть!.. Ой, Михайлинко, що за парень попався! Чорнявий з викрашеною довгою чолкою, котоновий костюмчик, білий шарфик, білі носочки, каталажні туфельки — все вмить опинилось на підлозі… А лижеться як! Капєц… ох і клас був!

— Кумарите, чувіхи? — біля нашого столика виростає дженджеристий з рудими вусиками, гривастий і худий, аж чорний, стовп. — Може пристанете до нас? Косячок заб’ємо… У нас компашка зібралась на іглу впасти… Пригайте на хвіст, — ханка є валом…

— Котись ти зі своїм ханком! — різко обірвала рудого Ілона. — Наркоман нещасний…

— Все поняв! Відчалюю… А в тебе, — блимнув недобре на Ілону, — щось з головою зле! Як прийдеш до тями — підрулюй… Кайфанем… Прівєт!

Від випитого злегка починає наморочитися у голові, я забуваю про те, що єсьм дівчина, й заледве стримуюсь, аби не погладити Людочку по звабливому стегні, що стримить з-під коротесенької тісної спіднички. Від цієї внутрішньої боротьби відбулися, мабуть, якісь зміни на моєму лиці. Це помітила Ілона.

— Що з тобою, Михайлинко? — затривожилась. — Тобі погано?

—Я, мабуть, ще нездужаю… Я піду… Гаразд?

— Давай, топай, — радить Люда. — Дивись не плюхни…

— Може допомогти? — знову пропонує Ілона.

— Ні, дякую… Я сам… сама…

— Зустрінемось завтра, тут же…

— Гаразд…

Я вийшов на вулицю і вдихнув на повні легені вогкуватого повітря. Попереду, у світлі призахідного сонця про щось снили спокійні води штучного озера й на його золотаво-сріблястому тлі малювалась гостроверха споруда готелю «Інтурист».

— Вах, вах, какая красавіца! — звідкись, немов з-під землі, виріс горбоносий з чорним, аж синім волоссям, в елегантному костюмі, кремезний представник Кавказу. Неподалік стовбичив симпатичний, але набагато молодший, з чорненькими, акуратно підстриженими вусиками, його земляк, — Ето — Зураб. Пойдьомтє с намі, у нас в ресторане столик заказаний… Шампанскоє, грузінскій коньяк, апельсіньї, мандаріньї, персікі… Пойдьом?

— Ні.

— Нет? Почему нет? — Не понімаю…

— Послюшай, — нарешті озвався і Зураб. — Почему ти здесь ходіш? Іді домой і манку сьорбай! Соплячка… Єщо хо-одіт!!

Я швидко й послушно, виконуючи їхню пораду, дрібочу геть з цієї передінтуристької площі. Мабуть, тут не таким, як мені Михайлинкам, місце для прогулянок. Тут шикують інші — такі як Ілона, Люда…

У серце знову закрадається тривога. Це ж що, отак кожен божий день будуть тобі нахрапом лізти в душу, пропонувати мандарини, апельсини, коньяк, шампанське і ліжко?

Припустимо, я справді дівчина? Тоді чому, усі кому не ліньки, мають лізти до мене зі своїми слизькими пропозиціями? Лише через те, що як кажуть мої знайомі, я «симпатюлька»? Хіба вже справді світ зійшовся клином на випивці, ліжку та лизанні, як про це солодко згадує Ілона?

— Пшепрошам, пані! — я аж остовпів з несподіванки. Поряд зі мною пригальмувала легківка й привідкрились передні дверцята. До мене солодко всміхався лисуватий представник сусідньої держави й запитально п’ялив свої ласі очі. — Може би так, троха вудкі? Шампана?

Я заперечливо покрутив головою, бо ні продавати, ні купувати у представників цієї кочуючої нації ніколи не збирався. Не стану цього й робити тепер, коли переродивсь дівчиною.

— А, може, би трохи тего, — він кивнув на заднє сидіння забите всякою мануфактурою, — кошулєчкі, майтечкі?.. Цо? Може, злотувкі?.. Нє? Доляри? Ніц з тої жечі? А — холера, —він хряпнув дверцятами «Полонеза». Машина невдоволена фуркнула, набрала швидкості й зникла за рогом вулиці… Все, з мене досить! Нагулявся — пора додому.

— Егей, таксі!

— Авто заверещало гальмами й зупинилось поряд. Веселоокий таксист перехилився через сидіння, відкрив передні дверцята.

— Прошу… — приязно всміхнувся і коли я вмістився на сидінні, запитав. — Куди?

— Додому.

— Додому? А не зарано? Може, трохи покатаємось?

«На маєш! І тут те саме!» — Я заледве стримався, аби не розреготатися, однак видавив крізь сміх:

— Ні, не покатаємось.

Таксист якось дивно поглянув на мене, наче оцінюючи, чого би то мене збурило на сміх, і, мабуть, нічого такого підозрілого не помітивши продовжив.

— А, може, все таки покатаємось?

—Нє-а! — кручу заперечливо головою і тут несподівано вирішую бодай якусь дещицю часу побути в образі дівчини. — Ви ж на службі, заробляєте на хліб насущний… А вдома дружина жде вірного чоловіка, діти — батька…

— Щодо діток — ти дарма, — ясноокий перейшов на ти. — Я ще не жонатий.

— Невже? —зиркаю на нього лукаво. — Що ж так заходився?

— Не везе в житті, — зітхнув рядком пісні.

— Повезе в коханні, — докінчив я.

— Дай то, Боже, — вдавано зітхає таксист.

— Ну, гаразд, покатаємось, — роблюсь співчутливим до його зітхання. — А що далі?

— Ти що нинішня чи з неба звалилась? — таксист враз геть чисто забув про свій сум, уловивши в моїх словах промінчик надії.

— Та ні, не нинішня… Вчорашня, — ріжу правду-матінку, бо справді ще й доби немає, як став дівчиною.

— Воно видно! — засміявся водій. — Нинішні більш зговірливіші, самі напрошуються…

— Невже? — зводжу докупи брови.

— Справді!

— Ну, то катай отих, що напрошуються! — кидаю ображено й, увійшовши у роль дівчини, мило надуваю губки. — А ми вже приїхали…

— Так швидко? — дивується ясноокий. — А, може, все—таки домовимось? — не втрачає надії таксист, коли я відчиняю двері, опускаю на тротуар ноги й перехоплюю масний погляд, що обмацує їх. — Давай зустрінемось десь наодинці…

— Я подумаю, — кидаю надійливо, нахилившись до вікна, додаю, — як надумаю — викличу таксі…

— О, вже Михайлинка наша повернулась, — виглянула з кухні розрум’янена мати, тримаючи в одній руці ніж, у другій виделку. — Щось раненько ти сьогодні?

— Доброго, матусю, потрохи! Ану, раптом, набриднуть прогулянки… Мати чомусь загадково усміхнулась і щезла у кухні, де щось сичало й шкварчало.

У вітальні я прискіпливо ще раз оглянув себе у дзеркалі, нащось поторгав тверді перса, і важко зітхнув. Що не кажіть, а мене нема. Є якесь вродливе бісеня на ймення Михайлинка, хоч бери й закохайся, як Нарцис, сам у себе!

У кімнаті я стомлено опустився на канапу й знову задумався.

Та що ж це, люди добрі, справді діється? Невже я до кінця днів своїх буду дівчиною з хлопчачим мисленням? Невже щодень, щомиті змушений буду відбиватися од настирливих залицяльників? Не буду ж я жити так, як Ілонка та її подруги…Воістину: не родись красивою…

«Стривай! А як же тисячі таких же вродливих? Невже щодень живуть у такому напруженні? Та ні, чому ж… Правда, декого мабуть, і влаштовує таке життя, як у Ілонки, а решта… А що решта? Вони ж від самого народження — дівчата і вже давно до всього звикли. То лише мені, новоспеченій Михайлинці все навдивовижу!»…

Жарти-жартами, але, що ж це справді зі мною сталося?

— До дідька! Не хочу я бути дівчиною й усе! — вигукнув я уголос, заходив кімнатою і раптом мій погляд зупинився на образі Христа.

— Ісусе Христе! — несподівано вихопилось у мене. — Якщо ти не вигадка і є насправді на небесах, то зглянься наді мною — зроби так, аби я знову став Михайлом! Не можу я бути дівчиною, не хочу, аби мене скубли, як горох при дорозі… Мовчиш? — і пригнічено знову опустився на канапу.

Враз щось сколихнулося, загуркотіло, зблиснуло і вся кімната виповнилась ясним-преясним світлом, повітря наповнилось озоном. У кутку над шафою заклубочилась велика, як шкільний глобус, вогняна куля. Я струсонув головою, як ото собака воду з шерсті, але видиво не щезало. Куля мінилася, крутилася і легенько потріскувала.

— Господи, а це, що ще за диво? — вигукнув я.

— І тут звідкільсь стерефонічно — з усіх сторін, залунав під тихе потріскування гучний владний голос. —Це — Я Господь Бог твій і у тебе немає інших Богів, окрім мене. Ти кликав мене, отроче?

— Ні! Господи! — ляпнув з переляку, але тут же спохопився. — Так, Господи! Прости мене грішного й скажи чи це не марення, не сон, ти є насправді?

— Я єсьм Господь Бог твій…

— А мене все життя вчили, що тебе немає, що ти лише вигадка експлуататорських класів! — несподівано понесло мене в полеміку.

— Ся наука від Сатани…

— Тоді виходить наш державний устрій сатанинський? — несе мене далі.

— Воістину, правду речиш…

— Скажи, — не вгаваю далі й починаю плести несусвітне. Це ж треба з самим Господом гомоніти! Кому випадала ще така честь, окрім Мойсея?

— А хто ти є: Бог Отець, Бог Син, чи Бог Дух святий?

— Ти ісчадіє Сатани, — в голосі задзвеніли образливі нотки,—І кажу до віку буть тобі в сій шкурі…

— Не треба, Отче небесний! — заволав я, нарешті, наче опам’ятавшись, що зі мною сталося. Бухнувся на коліна, звів руки й очі до малинового полум’я мінливої кулі. — Вислухай моє благання! Прошу тебе!

— Речи!

— Скажи, Господи. Чим я так тяжко прогнівив тебе, що перетворив ти мене на дівчину?

— Ти сам волів сього?

— Як …сам? Коли?

— Об чім ти вчора волав до мене?

Я відчув, як паленіє моє лице. Бо вчора, коли моя Зореслава вперлася і не хотіла дозволити себе поцілувати, я у серцях вигукнув: «Боже, та коби я був дівчиною…»

— Каюсь, Господи, грішний я…

Куля перестала крутитися і почала бліднути. Я злякався, що все залишиться, так як є, і швидко став проситися. — Я більше не буду, Господи! Я шануватиму їх, як шаную вітця і матір свою! Я повсякчас заступатимусь за них, оборонятиму від кривдників… Тільки зроби мене Господи, знову Михайлом!

Куля блідла далі. Стихло потріскування і наступила затяжна, як перед грозою, тиша. Я перелякався не на жарт і замолився знову.

— Боже мій, Боже! Зніми з мене це закляття. Не хочу я бути більше дівчиною…

— Не взивай надармо імені Господа твого!

— Не буду більше…

—І речи: щиро віруєш у мене?

— Так, Господи, з цієї хвилі…

— А як з вигадкою експлуататорських класів?

— То від Сатани, Господи…

— Твердо віруєш?

— Твердо, Господи! І на віки—віків…

Знову різко запахло озоном, враз сяйво кудись зникло й у кімнаті стало поночі.

— Нехай буде воля моя і сповниться твоє прохання! —донеслось до мого вуха звідкілясь, мов з—за стіни.

Моїм тілом пройшлась хвиля гарячого ознобу, й в цю мить я відчув, як з грудей спадає вага. Стрімголов кинувся у вітальню до дзеркала. Звідти глянув на мене синьоокий короткострижений юнак з гарним прямим носом, під яким звично, аж наче підросла трохи, руділа рідка порість. Ура! Я був знову Михайлом. Глипнув на годинник і обімлів — до зустрічі зі своєю Зореславою, що вже десь, мабуть, виглядає при вході у скверик, залишалось чверть години, і я стрілою вилетів з хати…

— Таксі, таксі! — замахав я розчепіреною п’ятірнею до легківки, що саме наближалась. Та вона гордовито проплила мимо і я ще встиг помітити на першому сидінні розмальовану ляльку, що кинула на мене презирливо спопеляючий погляд. Я згадав, що вже більше не Михайлинка й усміхнувся. То для таких, як Ілона, її подруг таксі зупиняються на перший помах руки. Я рвонув на зупинку, де вже причалював довжелезний тролейбус…

Купе поїзда. Нас четверо. Щойно закрилися двері за молоденькою провідницею.

— Яка, га? — грає бровами їй услід лисуватий, літ сорокап’яти чоловік. — І хоч би хто один спромігся на комплімент… Що ж це з нами робиться, браття?

— Вироджується сильна половина, — підтримує лисуватого сивоголовий дідусь, дістаючи зі сумки пляшку відомої рідини. — А чому? А тому що у нас змалечку забрали Бога. а з ним і любов до ближнього.

— Мабуть, маєте рацію, —погоджується лисий, у свою чергу дістає зі сумки кусень ковбаси й паляницю житнього хліба.

— А які колись були часи!—мрійливо продовжує сивоголовий.

— Жінці руки цілували, захищаючи її гідність стрілялися на дуелі… Скільки пісень, віршів, шедеврів мистецтва народилось завдяки жінці. А нині? Нині місце в тролейбусі чи автобусі не уступимо. Зробили з неї кого? Рабиню, прислугу?

— Так їм і треба! — нарешті озвався і третій, гарної статури літ під тридцять пасажир, і також поклав на столик свою пайку — ще одну пляшку магазинної… — Жінка, скажу я вам, одне із найєхидніших створінь на землі! Адже саме вона, жінка, першою знайшла спільну мову зі Змієм…

— Чим же вони тобі, юначе, так досолили? — зводить на нього сиві очі під вицвілими бровами дідусь.

— Чим? А ось послухайте, — красень розкоркував пляшку, наповнив склянку, продовжив. — Послали мене з товаришем у Київ на курси підвищення кваліфікації. На цілий місяць. Жінка з такої оказії злагодила кілька сорочок, два костюми, дала грошей — столиця! Я сів і поїхав. Товариш, що вже не вперше їздив на подібні курси, швидко на вокзалі домовився з якоюсь бабусею про квартиру, сторгувався за ціну. Я взяв адресу, але спочатку ми поїхали зареєструвались, потім пообідали в якійсь кнайпі й лише під вечір я відшукав потрібний будинок.

Двері відкрив симпатичний дідусь з пишними козацькими вусами.

— То ви наш новий квартирант? — отримавши ствердну відповідь, протягнув мені ключ. — Проходьте й живіть собі, пане мій хороший!

Квартира виявилася чудовою. У чепурному, затишному, власному будиночку з окремим виходом — живи собі чоловіче!

Лише я виліз з ванної, одягнув спортивний костюм, як у двері тихенько постукали. У кімнату, не повірите, впливло сонце, як у Івана Богослова…

— Під ногами місяць, а на голові вінок із зір, — вставив дідусь.

— Повірте, я на своєму віку ще не бачив такої красуні. Куди не кинь оком — усе на місці… Я оторопів, а Зінька — так звали красуню, наче у власній хаті почала поратись. Зготовила швиденько вечерю, я вийняв біленьку, запросив розділити трапезу, вона не відмовилась. Розговорились. Зінька виявилася онукою хазяїна будинку.

Ну. думаю, мій товариш завтра трісне від заздрощів! А це ж попереду цілий місяць раювання поряд з такою красунею…

Зінька не відмовилась від чарки, від другої, далі на брудершафт… Словом, пішло-поїхало, й через деякий час вона лежала зі мною у ліжку.

— Щось ти надто швидко її зачарував? — кинув репліку лисуватий.

— От-от! Саме про це мені слід було подумати телепневі! Де там дорвався, як кіт до сала… Прокидаюсь під досвіток — її нема. Мац за штани —нема штанів. Я до валізи — порожня: ні сорочки, ні другого костюма, ні спортивного, ні грошей, ні годинника — лише паспорт та відрядження на столі…

Коли трам пройшов, стукаю до Діда.

— Чого тобі, синку? — з’явився, як привид, у дверях весь у білому.

— Де мої штани, годинник, гроші?

— Звідки я можу знати? — дивується дідок і робить великі, як у сови очі.

— Де, чорт вас подери, онука ваша?! Я зараз міліцію викличу!

— Яка онука? Що ви кажете, пане мій хороший?

— Зінька де?— репетую, гасаючи по кімнаті у трусах. Добре що хоч це майно лишила.

— Зінька? — ангельськи дивиться на мене старий пеньок. — Перепрошую пана, але я не знаю ніякої Зіньки.

— А хто ота шельма, що звечора була в мене?

— Дружина ваша, мій пане!

— Що-о-о?!

— Вони, дружина ваша, ще перед обідом найняли квартиру, заплатили на тиждень наперед за двох, сказали, що ви під’їдете пізніше… А моє діло таке — дати нужденним людям притулок, а чому би не дати…

— Ось така історія, — зітхає красень.— Ну то що будемо, після цього цілувати ручки отому зіллю?

— Давайте вип’ємо за дружбу,— запропонував лисуватий.

— За дружбу!

— За чоловічу, незрадливу дружбу!

Одностайно дзвякнули склянки.

Спонсор допису: У вас є власний автомобіль котрому також потрібні аммортизаторы? Тоді вам обов’язково слід подзвонити по тел (094) 926-80-39 і придбати все необхідне

В око знаменитому письменнику Володимиру Соловейку впало оголошення: «Наші предки в літературі своїх сучасників — науково-практична конференція».

«Цікаво, що говорять про нас нащадки?» — подумав письменник і зайшов у розбурханий зал.

— Я дослідив сотні романів епохи розвинутого соціалізму, — хриплуватим голосом доводив худорлявий молодик, поблискуючи скельцями окулярів, — і стверджую, що в наших попередників не було чистого, великого людського кохання… Проштудіювавши твори тодішніх письменників, я у жодному не знайшов подружньої вірності… В усіх романах і повістях герой чомусь завжди, маючи дружину, заводить шури-мури зі жінкою начальника.

— Мабуть, через матеріальну скруту! — озвався з лівого боку бородань. — Тоді вся номенклатура користувалася спецблагами, і бідному чоловікові, якомусь там інженерові, через дружину начальника діставалось щось і для власної сім’ї…

— Панове, панове! — підвівся головуючий. — Хвильку уваги! Ви всі знаєте, що кілька днів тому з далеких міжгалактичних просторів повернувся космокорабель, на борту якого був знаменитий у сімдесятих роках минулого століття письменник-реаліст Володимир Соловейко. Зараз він є гостем нашого зібрання…

І на голову письменника посипались запитання:

— Чому люди, котрі боролись за волю України, у ваших творах змальовані як зрадники, а ті, хто душив її, — як герої?

— Чому всі гетьмани в літературі вашої епохи, окрім Хмельницького, зрадники?

— Чому?..

Соловейко почувався не в своїй тарілці — і сіпнуло ж зайти! — стояв перед оцією незрозуміло-агресивною аудиторією і лише кліпав очима. А що мав казати? Його ледь не вхопив удар, коли по дорозі з космодрому побачив на будинку Верховної Ради петлюрівський прапор.

— Я… Ми… Жили… Творили…

— Чому писали неправду? — рявкнув бас з гальорки.

— Ми от… як вам сказати…

— Все зрозуміло! До стовпа його!

— До стовпа! До стовпа! — загукали всі.

І вже тягнуть класика соцреалізму, і вже в’яжуть прямо посеред зали до стовпа, і виростають звідкілясь два здоровані й розмахують нагайками.

— Їх! — видихнув один.

У повітрі просвистів нагай. Соловейко, чекаючи удару, весь з’їжився і… розплющив очі. Якусь мить лежав нерухомо, а тоді глянув на книжкову шафу. Там полиця гнулась під його творами, в яких усе було поставлене з ніг на голову, й важко зітхнув.

Коли я «художньо» розписав гвіздком домашню гордість — стінку, маму вхопив удар. Батько, згадавши про перевірені тисячоліттями метод виховання, затиснув мою голову поміж колін.

Дідусь, що виріс у глиняній під соломою хатині, не сприймав сучасної моди — жити у хліві, а кімнати набивати меблями, килимами, задоволено посміхнувся й прорік:

— Письменником буде!

Відтоді на деякий час пропала охота писати.

Однак десь літ під двадцять у мене знову вселився «писательський» біс. Я знову почав дряпати — тепер уже папір.

А роки? Як у тій пісні — летять, ніби чайки…

Ось уже майорять синьо-жовті знамена, й колишні «зрадники» стають національними героями. А всі, хто тільки може, хапають усе, що можна поцупити. За безцінь купують техніку, займаються спекуляцією, себто бізнесом, натовпом пруть у депутати… Лише я гнуся за столом і отримую, як і двадцять літ назад, відповіді: «Ваші оповідання нас не зацікавили… У редакційному портфелі чимало рукописів, написаних вправніше. Ваші не витримали конкурсу…»

Ото думаю, хто б мене спам’ятав, затиснувши мою голову поміж колін? Може, отямлюсь і кинусь хапати те, що ще не розтягли? Чи в депутати подамся?

Спонсор допису: Піклуєтесь про власне здоров’я та здоров’я ваших рідних та близьких? Відтепер піклуватись стало ще простіше – доставка воды Днепропетровск, вигідно і зручно.