Головна Новини Копичинці Архієпископ Нестор: "Щоб змінити суспільство – потрібно почати із самого себе"

Архієпископ Нестор: “Щоб змінити суспільство – потрібно почати із самого себе”

-

Владика Нестор – архієрей Православної Церкви України, архієпископ Тернопільський і Кременецький. 28 лютого 2006 року він став наймолодшим архієреєм церкви, коли Священний синод обрав його єпископом Тернопільським і Бучацьким. “Копичинці та Околиці” вирішили поцікавитися його досвідом керування єпархією.

– Слава Ісусу Христу! Владико, чому ви обрали саме такий життєвий шлях: стати монахом та присвятити своє життя Богові?

– Слава навіки! Поклик до священства я відчув ще в школі. Приблизно у 1992-1993 роках до моїх рук вперше потрапила Біблія, яких в радянські часи було не так і багато. Тоді я вперше її прочитав: від початку й до кінця. Проте нічого не зрозумів, тому вирішив спробувати ще раз. Наступного разу, я відчув, що Біблія дала мені відповіді на життєві питання, над якими я роздумував.

– Ви зацікавились релігією у 15-ти річному віці?

– Так, у віці 14-15 років я почав цікавитись релігією, читати різноманітну духовну літературу, якої було небагато на той час. Згодом почав активніше ходити до церкви. Закінчивши школу, я поступив у Київську духовну семінарію, а потім у Київську духовну академію. Під час мого навчання там, якраз на кінець навчання в семінарії, почав відроджуватися Михайлівський Золотоверхий монастир. У радянські часи він був знищений. Одночасно з відбудовою храмів і корпусів, відроджувалось і чернече життя. Я був свідком перших постригів ченців та багато спілкувався з монахами. Тоді в мене і почали з’являтися думки про те, що це  – мій шлях. Старенький ієромонах з Михайлівського монастиря дав пораду, коли помітив мої духовні пошуки. Він сказав: «Я бачу, що ти думаєш над тим, чи йти у монастир, проте зробити це варто лише тоді, коли зрозумієш, що іншого шляху для тебе немає».

– Коли ви прийняли остаточне рішення про те, щоб постригтись у ченці?

– Мені було 21, коли я обрав цей шлях. Закінчував академію я вже у священничому сані, після чого захистив кандидатську дисертацію і залишився там викладати. Це було в 2003 році. Саме в той час почала відроджуватися кафедра богослов’я в Чернівецькому університеті. Я був одним із трьох перших викладачів Київської академії, які їздили викладати в Чернівці. А ще Святійший Патріарх Філарет покликав мене на особливий і дуже відповідальний послух: стати його секретарем та працювавати з ним три роки. Для мене це був великий адміністративний досвід, який пізніше допоміг мені, коли я став єпископом.

– Вам тоді було 26?

– Так, 26 років. Коли в 2006 році на Тернопільщині помер митрополит Василій, який стояв при витоках створення Української автокефальної православної церкви ще в 1980-х роках, постало питання: кого призначити на його місце. У єпархії на той час була досить своєрідна ситуація, тому хотіли старшого, досвідченого архієрея. Проте багато священників мене знали і делегація, що приїхала до Патріарха, попросила призначити мене. Я не сприйняв це серйозно. Мені було 26, а за традицією церкви було прийнято призначати на таку посаду людину, не молодшу 30 років. Були проведені збори, зібрано підписи та передано на Священний синод. Спостерігаючи таку однодумність духовенства, Священний синод прийняв рішення про мою хіротонію, і в березні 2006 року мене рукоположили на єпископа та направили сюди єпископом Тернопільським і Бучацьким.

– Чи не було пересторог щодо того, що ви надто молодий для такої відповідальної посади?

– Були спроби маніпуляцій, були проблеми у стосунках із владою. Але я цим не переймався. Я знав, що мені потрібно зробити певні речі, пам’ятав, що маю на це благословення Боже та Церкви. Для мене на першому місці була не адміністративна праця, а молитва. Це основа, на якій повинна будуватись Церква.

Коли я приїхав сюди, тут не було ні приміщення для єпархії, ні печатки, ні порядку у документах – доводилось приводити усе до ладу. У цьому і допоміг досвід роботи в патріаршій канцелярії. Станом на сьогодні я вже 14 років із Божою поміччю знаходжусь на цій посаді. Єпархія розбудовується та розвивається, для неї було створено єпархіальний сайт. Коли відбувся Об’єднавчий собор, вона у повному складі ввійшла в Православну Церкву України (ПЦУ). Зараз ми проводимо своє служіння на те, щоб зміцнювати  православ’я та допомагати людям знайти свій шлях до Бога.

– Зараз в Україні триває карантин. Віруючі не мають змоги повноцінно відвідувати храм. Два священники із ПЦУ (Православної церкви України) звершили літургію із онлайн-причастям. Яка ваша думка щодо такого причастя та онлайн-літургій?

– У певній мірі це є зневажливим ставленням до таїнства. Я особисто вважаю, що між відвіданням церкви онлайн та фізично різниці немає. Проте, коли ми говоримо про таїнства, постає дилема: чи можна вважати оце таїнство дійсним, якщо людина не є безпосередньо при ньому присутня? Справа не в самому причасті за межами храму, а в певній послідовності, конкретних молитвах. Тобто, коли священик благословляє хліб та вино, які перетворюються в Тіло і Кров Христові – він говорить конкретно, не до хліба, що є перед монітором. При таїнстві важлива єдність, спільність та присутність. Освячується конкретне Тіло і конкретна Кров. Тому, якщо ці речі проводити онлайн, це є певною зневагою до наших ритуалів. Отже, присутність людей є обов’язковою для того, щоб відбувалось повноцінне таїнство.

– Яким ви бачите розвиток парафій ПЦУ на місцях та їх співпрацю у соціальному служінні?

– У першу чергу парафія – євхаристійна спільнота. Завдання священика – привести людей до Христа. Хочеться, аби люди не просто були на богослужіннях, а й розуміли, що таке бути християнином. Адже бути ним потрібно не лише в храмі, але і поза ним. Часто буває так, що людина, йдучи в церкву, хоче жити праведно, виконувати Божі заповіді. Проте виходячи з неї, стикаючись з проблемами – свідомо грішить. Ведеться ніби паралельне життя: отут я християнин, а отут – не християнин. Тому завданням священника є, працюючи з людьми, пояснювати, що праведне життя – це не просто раз в тиждень прийти до церкви. Воно має виражатись у всьому: в справах милосердних, соціальних, любові до ближнього.

– Як ви проводите свій вільний час?

– Найкращий відпочинок – зміна діяльності. У мене не надто багато вільного часу. Якщо ж він є, як правило, я читаю. Не лише богословську літературу, але й інші жанри. Наприклад, зараз читаю твір Платона «Держава». Якщо ж говорити про мою системну діяльність, яка виходить за межі мого служіння, то я належу до молодіжної організації «Пласт». Там я є виховником, маю свій гурток хлопців. Дана діяльність дає змогу морально відпочити,  стимулює до розвитку, адже в молоді є багато питань, на які потрібно відповідати.   

– Яким чином, на вашу думку, потрібно координувати спільну діяльність між церквами, об’єднувати їх?

– Якщо ми говоримо про співпрацю в певних соціальних речах на потребу громади, то тут є великі перспективи та потенціал. Таку працю можна будувати на тому, що нас єднає: єдиній країні, спільній громаді, людях. Ні для кого не секрет, що в сім’ях можуть бути представники різних конфесій. Проте вони знаходять спільну мову між собою, живуть разом, виховують дітей. Так само має бути і між священниками. Ми бачимо приклади  діаспоріан, коли представники різних церков між собою прекрасно уживаються, аби зберегти українські традиції, мову. Тому головна умова об’єднання – спільна мета. Є багато різних проблем в нашому суспільстві, які всі бачать, але вважають, що це не їхні проблеми.  Це алкоголізм, зокрема підлітковий, соціальне сирітство (діти, в яких батьки за кордоном). Цей список можна продовжити добрим десятком суспільних проблем, над якими церкви можуть працювати разом. Одна парафія не змінить багато. Проте якщо спільно працювати над проблемами, доносити до людей інформацію – ці соціальні проблеми можна вирішити. 

– Владико, що побажаєте Копичинецькій громаді?

– Бажаю Копичинецькій громаді, щоб вона міцніла, зростала. Знаю, що у вас є багато хороших, сильних, відповідальних людей. Вони можуть згуртували всіх навколо. Згенерувати ідеї, щоб зробити життя людей кращим. Я хочу, аби всі пам’ятали: щоб змінити суспільство – потрібно почати із самого себе. Нехай кожен з вас розуміє, що на ньому лежить відповідальність. Якщо ти можеш зробити якісь речі – роби. Нехай Господь вам допомагає в цьому!

Спілкувалися з архієпископом Нестором о. Віктор Урбанський та Богдан Келічавий.

Богдан Келічавий
Працюю у сфері розвитку міст. У вільний час допомагаю Копичинецькій ОТГ. Люблю подорожувати світом, знайомлячись із міськими радами та їх представниками. Керуюсь кредо: думай глобально, дій локально.

НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

Чемпіону з Копичинець пот...

В березні цього року, ми писали про спортсменів з Копичинець, що захищають честь Копичинецької громади з пауерліфтингу (силовий вид спорту, коли спор...

Копичинецькі пауерліфтери...

Пауерліфтинг - це силовий вид спорту, коли спортсмен долає вагу. До нього входять три основні вправи: присідання зі штангою на плечах, жим штанги леж...

У Копичинцях смертельне Д...

Відділ комунікації поліції Тернопільської області повідомляє, що 24 липня 2019 року близько 18:30 водій невідомого автомобіля збив велосипедиста і з ...