«О шістнадцятій годині в клубі установи відбудеться концерт силами Тернопільського музичного училища». Не помітити це оголошення було складно: чорні рядки, віддруковані жирним шрифтом на білому аркуші, виднілися здаля. І їх ще до приїзду юних музикантів уже прочитали ті, хто відбуває покарання в Копичинській виправній колонії. Учасників духового оркестру, бандуристів, співаків у залі вже чекали глядачі. Постійно підходили нові, з порогу приглядаючи для себе вільне крісло в заповнених рядах.
Готуватися до концерту й психологічно адаптовуватися до специфічної обстановки клубу, що за гратами, студентам-артистам довелося водночас… Полинули звуки музики. Зазвучали пісні. Зал зааплодував.
А лише кілька хвилин минуло, як автобус в’їхав на територію колонії. Одні ворота грюкнули за спиною. Замки клацнули, а другі ще треба було подолати, виконавши процедурні формальності. Перша ознака режимної установи — високі, побілені, мабуть, вапном, мури, а над ними — ряди колючого дроту. В салон автобуса наче повіяло неволею. Досі жваві розмови стихли. На мить. Бо одразу цікавість юності взяла гору. Хтось побачив сторожові пости і звертав увагу інших студентів: «Гляньте, гляньте! Там, на висоті…» Хтось помітив службових собак: «Бігають… А скільки їх?!»
На контрольно-пропускному пункті нас попросили скласти в ящик, під замок, мобільні телефони. Мало хто із студентів чекав такої вимоги, але довелося підкоритися правилам. Фотоапарати, з’ясувалося, теж під «табу»: на території колонії не можна фотографувати, скажімо, інженерні споруди. Коли ж автобус минув і другі ворота, то ми опинилися на внутрішній території колонії, де відбувають визначені судами міри покарання чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини. До 30 відсотків з них мають 10—15-річні строки.
…Яке воно, життя за гратами? «Тут у нас досить нормальна зона», — взяла на олівець коротку фразу. Що вкладено в її зміст? Концерт триватиме дві години — це той час, який маю на ознайомлення з тутешньою обстановкою. Звичайно, цього мало, щоб вникнути в тонкощі буття в ізольованому світі. Залишається нотувати в блокнот те, що вдасться побачити і почути.
У дворі колонії серед фігурно розбитих клумб, прикрашених декоративними вазами, височить фігура Богородиці. З часу мого останнього редакційного відрядження в цю установу минуло більше десяти років — такого тоді тут не було. На стіні — філософський слоган: «Хто хоче щось зробити, шукає засоби, хто не хоче — шукає причину». Брами, що закривають входи в житлову зону, де розташовані гуртожитки, хтось із засуджених розписав екзотичними пейзажами. Хоч фарби під сонцем трохи вицвіли, але кожна деталь проглядається чітко, вражаючи реалістичною точністю. На мить здалося, що вода з хистом намальованої річки ось-ось хлине на бруківку.
Довідуюся, що відійшли в минуле терміни «контингент», «спецконтингент». Нині збірне поняття — «засуджені». Передачі їм у колонії приймають без кількісно-часових обмежень, окрім того, що заборонено передавати (алкоголь, наркотики тощо). Немає штрафного ізолятора. Але для порушників є дисциплінарні ізолятори, куди дехто потрапляє на строк до 15 діб. Покарання перебуванням у приміщеннях камерного типу зменшене з колишніх максимальних шести місяців до теперішніх трьох.
Один із засуджених, з яким довелося поспілкуватися, в колонії провів вісім років життя. «Неволя… Стільки літ у стресі жити… Коли був удома, то внучка ще маленькою бігала. Недавно побачилися, приїжджала з дружиною. Ой, як виросла…» — казав він. Не приховував, що рахує час до можливого умовно-дострокового звільнення: «Дружина трикімнатну квартиру продала, щоб виручити гроші і розрахуватися з потерпілими. В селі тепер мешкає, воду відрами носить… Добра вона в мене…» Звернула увагу на його одяг: добротний, не позбавлений певної елегантності (більшість із засуджених прийшла до клубу в темних легких куртках, накинених на спортивні костюми). Зізнався, що не знає, скільки нині коштує те, в що він одягнений. Він вдячний дружині за те, що чекає його і постійно підтримує, посилки висилає.
До речі, щороку в колонії, як розповідали її працівники, 7-8 чоловік реєструють шлюби, навіть вінчання в церкві було. Останнє цьогорічне тюремне «весілля» ще пам’ятне, бо відбулося одразу після Пасхи.
Сім років у колонії перебуває молодий мешканець одного з південних регіонів. У Копичинці він потрапив, згадував, навесні 2003-го. Сюди, себто на Тернопільщину, його доставили поїздом. З Чортківського слідчого ізолятора привезли «автозаком». За вироком суду він має провести в ізоляції 15 років. Не знав, втім, не запитував, де доведеться сидіти. А ось той колійовий етап запам’ятав: «Вважайте, купейний вагон, тільки з гратами…» Нині листується з дівчиною, з якою колись зустрічався. Йому тоді було вісімнадцять…
Серед приблизно 900 засуджених, котрі перебувають у колонії, переважна більшість віком до тридцяти років.
— Що для вас дружба? — запитала одного з них.
— Друг — це той, за кого можна заступитися перед сильнішими, допомогти в тяжку хвилину, — відповів.
Інший чоловік, на вигляд, передпенсійного віку, вважає, що дружба можлива на волі, а в обстановці ізоляції не хотів би комусь відкривати душу, бо не знати, як це відгукнеться. Він просто спілкується.
Старший інспектор відділення соціально-виховної роботи Олександр Окрушко розповів, що коло його службових обов’язків — допомогти засудженим стати на шлях виправлення, повернутися до нормального життя. В цьому працівникам колонії сприяють священнослужителі різних конфесій, котрі духовно, через молитву і Слово Боже, намагаються проростити в грішних душах зерно вічних християнських істин. Староста православної церкви — колишній житель Причорномор’я. «Вечірні відправи у нас щоденні, — мовив, — денні — в неділю та в свята».
Приблизно половина засуджених — жителі нашої області. Серед них є і мешканець країв найближчих — Гусятинського району. Відбувають строки в колонії і засуджені з Криму, Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської та Львівської областей. Загалом 136 чоловік здобувають повну середню освіту в колонії, навчаючись у 9-11-х класах. Ще 80 засуджених у навчальному центрі освоюють професії столярів, будівельників, ковалів, слюсарів з ремонту автотехніки. Багато хто із засуджених молодого віку до колонії ніде не працював, не мав спеціальності.
Помічник начальника колонії з працевлаштування і трудової адаптації засуджених Григорій Багрій ратує за те, щоб колонії отримували державне замовлення на свою продукцію. Поки що до виробничого процесу залучено приблизно триста засуджених, які виготовляють вироби з дерева, металу, каменю та бетону. Тут функціонують станція техобслуговування, куди приганяють ремонтувати свої автомашини не тільки жителі містечка, пилорама, столярний та інструментальний цехи, свинокомплекс, кузня. Мабуть, мало хто з мешканців обласного центру, відпочиваючи на лавочках у парках, здогадується, що фігурне кування по металу і дерев’яне оснащення їх виготовили на замовлення не деінде, а в Копичинцях. Дерев’яні альтанки, які користуються попитом у дачників та власників садиб, у колонії реалізують за ціною від 4,8 тисячі гривень, що нижче середньоринкової. Дитячі гірки з гойдалками, канатною доріжкою та пісочницею обійдуться покупцю від 7 тисяч, а тонна бруківки (в минулому столітті теребовлянсько-копичинський камінь цінувався настільки, що його возами доставляли до столиці Австро-Угорщини) нині коштує від 600 гривень. Її вже брали, розповідали в колонії, для реконструкції Збаразького та Вишнівецького замків.
Робочий час — вісім годин при п’ятиденному виробничому тижні. Якраз завершувалася зміна. З виробничої території за ворота по одному виходили засуджені. Охорона здійснювала огляд, щоб хтось, як мені пояснили, не прихопив шматок гострого металу, дерев’яного кілочка, і взагалі будь-що виносити з виробництва суворо заборонено.
Наближався час вечері. У харчовому блоці порядкували кухарі. В 250-літровому казані готується компот, у такій же місткості — почищена картопля на сніданок. У великих чанах уже парують приготовлені на вечерю каші — вівсяна з м’ясом та кукурудзяна. Смажена риба призначена тим, хто має проблеми з легенями. Для решти — тюлька. Кухар, молодий чоловік з півдня України, казав, що сам попросився в господарську обслугу і на кухню, бо любить готувати. До засудження радо вдома цим займався. Восени, як вийде на волю, обов’язково спече торт.
…А час збігає. Вже завершує виступ духовий оркестр музучилища, зриваючи за кожний виконаний музичний твір голосні овації. Бурхливими оплесками глядачі нагородили майстерність бандуристів і солістів. Концерт не просто сподобався засудженим. У декого з них юні музиканти бачили на очах сльози. Зі сцени, казали студенти, вони дивляться в зал, концентруючи увагу на очах глядачів. Хтось із студентів, коли автобус уже виїхав за межі колонії, навіть сказав: «Там ми відчули, що музика переможе і змінить світ».
Ще раз можна глянути на високі білі мури. На фоні небесної блакиті даленіли ряди дротів. Чомусь захотілося пересмикнути плечима, наче струсити з них невидиму тінь світу, що називається неволею.
Галина СІРА.
Фото автора.
«Вільне життя плюс», №37 (15149) від 19.05.2010 р.
Спонсор допису: Цікавитесь модою та бажаєте стильно виглядати? Тоді для вас існує интернет магазин женской одежды з хорошим вибором та помірними цінами
